Михайло Бойчук. Монументально розстріляні

Михайло Бойчук. Монументально розстріляні

517
Ukrinform
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Такого західна цивілізація ще не знала - каральні органи Держави за одним махом знищили цілу мистецьку школу. Саме так:  не яскраві особистості, а цілу школу в малярстві. Вороги народу, і все тут – розстріляти…. Це сталось 13 липня 1937 року. Продовжуємо проект «Калиновий к@тяг», яким повертаємо увагу до важливих сторінок нашої історії, до яскравих та непересічних постатей, які творили цю історію…

Отже, 13 липня 1937 року у Києві розстріляли видатного українського художника, 56-річного маляра-монументаліста Михайла Бойчука, лідера групи бойчукістів.

Того ж дня став до стінки інший учасник групи, художник, живописець, графік, маляр-монументаліст, арт-критик та педагог Василь Седляр. Спочатку митця шаблонно звинуватили у пропаганді “націоналістичного формалізму”, звільнили з посади викладача. Затим заарештували, відвезли з Харкова до Києва й по-діловому розстріляли.

13 липня дістав смертельну кулю ката й Іван Падалка, художник та графік, належний до групи бойчукістів, -  за стандартним звинуваченням у пропаганді “націоналістичного формалізму”, що в умовах Радянської України ототожнювалось із… буржуазним націоналізмом.

Розстріляли Івана Липківського, загалом портретиста, котрий працював у жанрі соцреалізму. За півроку до того зненацька заарештували, а далі – за схемою: формалізм – націоналізм - тероризм.

Трохи пізніше, 11 грудня 1937 року, кулею нагородили дружину Михайла Бойчука, графіка, професорку Київського художнього інституту Софію Налепинську-Бойчук. Дарма, що минуло вісім років, як пара розлучилася. Звинувачення знайомі - участь в “антирадянській націоналістичній терористичній організації” та “співпраця з іноземною розвідкою”.

Нарешті, 3 березня 1938 року заарештували знаного реставратора, живописця учасника стартового складу “нео-візантистів” Миколу Касперовича, і вже 7 травня особисте майно учасника “української контрреволюційної фашистської організації” за рішенням трійки УНКВД Київської області конфіскували, а самого в’язня знищили.

***

Як виникла гірка для покоління українського розстріляного Відродження та триклята більшовицька мантра: формалізм - націоналізм - тероризм - фашизм?

Чим і перед ким завинили художники?

Хто став їхнім Понтієм Пілатом від Революції?

Рішення завести слідство у справі, а, наприклад, Михайла Бойчука та його дружину ув’язнити, ухвалила оперуповноважена IV відділу УҐБ НКВС УРСР Пера Ісаківна Ґольдман. Це не вперше за її постановами агенти НКВС виривали з української культури та відправляли у вічність Відродження розстрільного періоду: Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка…

Ота наволоч, Пера Ґольдман народилася у березні 1901 року  не в Московії, а в родині дрібного торгівця на Чернігівщині. Як водилося серед енкаведистів, не-повна-дурепа здобула тільки нижчу освіту, хутко зметикувала що до чого, в органи пішла працювати з 1922 р. і за 24 роки дослужилася до звання майора держбезпеки.

Україна має знати і високих героїв, і підлих негідників.

***

Поки серафими, архангели, херувими і престоли розглядають знищені в Україні монументальні фрески, колективно створені українськими “нео-візантистами”, почнемо сумну оповідь.

І нехай небесне воїнство оберігає душі наших земляків во віки вічні.

Михайло Львович Бойчук
Михайло Львович Бойчук

Український художник, маляр-монументаліст, майбутній лідер групи бойчукістів Михайло Львович Бойчук народився 30 жовтня 1881 року у селі Романівка Теребовлянського повіту, що тоді перебувало в складі Королівства Галичини та Володимирії. Даруйте, село – то занадто гучна назва, насправді був то хутірець, Богом забутий закуточок, за 18 кілометрів від Теребовлі.

Батько українського генія працював рільником, а підписував приватні листи або Лев, або навіть Левонтій. Мати - Ганна Андріївна була простою селянкою. Після смерті дружини, котру Господь забрав 9 квітня 1907 р., тато одружилися вдруге. Від першого шлюбу Левонтій Бойчук невтомно піднімав дітей - Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, а коли одружився удруге, то Ісус послав ще й Оленку та Розалію.

Не мав тато часу на дітей, із досвіту до ночі ходив біля землі, аби прогодувати родину - було у сім’ї 14 моргів (нім. morgen; загалом - 4,6 га); в Автро-Угорщини не сотками чи гектарами міряли поля, а моргами.

Не зберіглося батьківської хати, де минало дитинство Михася, згоріла вона після котроїсь війни, згарище хазяйновиті сусіди розібрали. Так у безвість зникли ранні малюнки українського маляра.

***

Бачили і батьки, і селяни на куточку змалку хлопчика навертало до малювання. Міг би талант залишитися анонімним повітовим богомазом, аби не відкрите серце і пристрасть, якими підліток пашів. Помітив хист і зрадив долі місцевий учитель с Романівки. Осторонь він не пройшов, не барився, а подав у львівську газету “Діло” розумну об'яву про юнака.

На публікацію відгукнувся щедрий душею художник Юліан Панькевич (1863-1933).

Так у 1898 р. старший колега по пензлю допоміг Михайлові переїхати до Львова, де син рільника познайомився з церковним мистецтвом - іконописом та книжковою мініатюрою. Особливо його захопили візантійські витоки українського християнського мистецтва. Знаєте, чому це сталося?

Бо Михась потрапив до єдиного - з можливих для себе - українського майстра. І той, чи не єдиний у Королівстві Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенціма і Затору маляр, насмілився на апокрифічну, як для кінці XIX століття, ідею. У власній творчості Юліан Панькевич українізував усталені шаблони іконопису, зображаючи Богородицю та Ісуса у… вишиванках.

Ось де, на мій погляд, творчі витоки групи “нео-візантистів”, ось хто став предтечею бойчукістів, справивши колосальний вплив на їхнього поводиря-такшифа.

Завдяки мудрому на малярські апокрифи наставництву Юліана Панькевича молодий Бойчук здолав першу сходинку до розуміння суті і природи візантійської традиції в українському малярстві. У родючу землю впало зерно.

Юліан Панькевич та його співтовариші - то була гранично віддана Ідеї плеяда тепер маловідомих галицьких малярів, котрі на олтар мистецтва клали і життя, і смерть. Ось приклад. Побратим Ю.Панькевича по пензлю маляр, письменник, іконописець, народовець Корнило Устиянович (1839-1903) чимало працював у церковному монументальному малярстві: створив ікони для 50 церков, 15 іконостасів, 11 стінописів. Навіть помер він, 22 липня 1903 р. у селі Довге Дрогобицького повіту, просто за святою працею над новим іконостасом у дерев’яній двоярусній дзвіниці типу четверик на четверику.

В тому селі, недалеко від останнього місця роботи, його й поклали в землю.

***

- Світ технічно еволюціонує, і мистецтво має встигати за сучасністю, не зважаючи на всі оті перспективи, художній простір і пропорції, - повчав учнів мексиканський живописець, графік і мураліст Давид Альфаро Сікейрос (José David Alfaro Siqueiros, 1896-1974), із яким згодом порівнюватимуть сина українського землероба.

За юності глибоких знань Михайлу Бойчуку бракувало, тож він старанно відвідував малярську студію Юліана Панькевича, знаного у Львові майстра олійних та акварельних пейзажів. Отримавши гарну європейську освіту у Школі красних мистецтв м. Кракова, де педагогом мав видатного представника історичного жанру в польському малярстві Яна Матейка (1839-1893), до свого ательє наставник учнів добирав ретельно. З-поміж інших у Юліана Панькевича в академічному малюнку трохи пізніше вправлялися знані в Галичині митці: Северин Борачок (1896-1975) із Теребовлі, Володимир Баляс (1906-1990) із Рогатина та інші.

Не лише в мистецтві, у будь-якому ремеслі опинитись у потрібний час і в потрібному місці, то - доля. Так сталося і з 17-річним Михасем Бойчуком.

1898-го року мистецький Львів вирував. Ще торік українські художники Галичини були розрізнені і не мали власного об’єднання, яке б сприяло популяризації їхніх творів, влаштовувало мистецькі виставки. Завидки брали, коли галичани дивилися на згромаджених польських колег, які від 1863 р. у місті Лева самі створили сприятливі умови для творчості. Бо активно запрацювало Товариство приятелів красних мистецтв, що діяло, як філія Краківського товариства.

Врешті-решт відчуженість національних малярів активістів не вдовольняла, але соціальні лінощі - то давня мистецька хвороба.

По щирості ідея створити й собі українське товариство художників давно захоплювала Корнилу Устияновича та Юліана Панькевича, але діло зрушило з мертвої точки лише тоді, коли у 1897 р. по закінченні краківської Школи красних мистецтв до Львова перебрався Іван Труш (1869-1941) - чудовий пейзажист, портретист, майстер побутового жанру, один із видатних західноукраїнських малярів свого часу. Палкий ентузіаст національного мистецтва, він розгорнув у Галичині активну культурно-громадську діяльність, відлагодив тісні зв’язки з українською інтелігенцією, познайомився та заприязнів із Іваном Франком (1856-1916), котрий очолював весь прогресивний рух та культурне життя Львова.

Отже, у 1898 р. Іван Труш, Юліан Панькевич, архітектор Василь Нагірний та ще кілька українофілів-ентузіастів заснували у Львові Товариство «для розвою руської штуки». Його метою стало об’єднання українських художників Галичини. До складу Надзірної ради Товариства увійшли архітектор Василь Нагірний (голова; 1848-1921), Іван Труш (директор) та Юліан Панькевич (секретар). Цехова громада мала забезпечувати роботою членів, надавати їм матеріальну та моральну підтримку.

У такий спосіб молодий Бойчук опинився на другій сходинці свого особистого сходження до розуміння суті і природи візантійської традиції в українському малярстві. Родючу землю браття вирішили обробляти мистецькою толокою.

§2 затвердженого Статуту наполягав: “Дбати про розвій руської штуки взагалі, а особливо: малярства, як церковного, так і свідського”.

***

Відчуття кольору знаходиться у пучках пальців, і ніхто за тебе світ не відтворить. Першу мистецьку виставку у Львові Товариство для розвою руської штуки влаштувало у 1898 р. У тій експозиції виставлялися Корнило Устиянович, Іван Труш, Юліан Панькевич, Степан Томасевич (1859-1932), Олекса Скруток (1861-1914), Антін Пилиховський, Теофіл Терлецький. Яскравий вернісаж став першою спробою переконливо популяризувати: по-перше, нововідкриту малярську робітню, яка виконувала роботи з обсягу артистичного малярства, різьбярства і золотарства після композицій, а саме: образи релігійні до іконостасів, вівтарі, хоругви, на тетрапід, плащаниці тощо; по-друге, публічно популяризувати всю західноукраїнську штуку.

То не біда, що через невелику кількість експонатів, уповні ні перша виставка, ні подальше експозиції Товариства для розвою руської штуки 1900, 1902 та 1903 рр. не складали повного уявлення про мистецьке життя Галичини.

Для розвитку будь-якої величної Ідеї потрібні Час та Особистості.

Отже, активістам, котрі спочатку знайшли собі бюро по вул. Підвальній, 17, а у січні 1899 р. перебрались до кам’яниці Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка при вул Чарнецького, 26, - доводилося все робити самотужки.

Іван Труш написав дві розгорнуті рецензії на пілотну виставку 1898 р., надруковані в місцевих “Літературно-науковому віснику” та газеті “Діло”. В обох оглядах автор висловив незадоволення станом тогочасного українського мистецтва, зокрема живопису, критикував за тематичну обмеженість колег, сентиментально-романтичне трактування та засилля побутових сцен, відсутність глибини художнього змісту. Хуторянство належало швидко долати. Бо, як зазначив рецензент: виставка не заявила жодної картини на справді свіжу народну тематику:

- Коли в Європі вже давно про інше думають, наше малярство… продукує здебільшого релігійні образи… Тим часом в останніх літах європейські малярі звернулися до краєвидів і витворили річ нову: НАСТРІЙ (читай: impressionnisme, від impression - враження - О.Р.); се якраз арена для… української ліричної вдачі.

***

Коли творчі люди об’єднуються в громади, вони колективно свідомо посилюють інтеграційні процеси. За сім років галицькі художники дійшли висновку: годі варитись у руському соку. І саме по собі виникло прагнення поглибити зв’язки і творчо об’єднатися з малярами… Наддніпрянщини.

Логічним завершенням творчої злуки стала у Львові “Вистава українських артистів” - перша спільна експозиція творів київських та львівських художників, зорганізована у 1905 р. Товариством прихильників української літератури, науки і штуки.

Власні твори публіці представили київські художники Іван Макушенко (1867-1955), Микола Бурачек (1871-1942), Фотій Красицький (1873-1944), Віктор Масляников (1877-1944) , Михайло Жук (1883-1964) та Іван Гальвич.

Із числа львів’ян виставилися Іван Труш, Юліан Панькевич, Антін Манастирський (1873-1969), Модест Сосенко (1875-1920), Євген Турбацький (тодішній голова товариства “Для розвою руської штуки”).

Дуже важливо, що на “Виставі українських артистів” демонструвалися зразки сучасного декоративно-прикладного мистецтва – твори київських і полтавських народних ткаль, витвори гуцульських різьбярів по дереву.

Через єдність митців з обох боків Дніпра розірваний навпіл між двома імперіями український народ шукав жадану злуку. Для початку - хоча б у мистецтві.

Доволі швидко українське малярство дорослішало, а інтелектуальний рівень реально позбувався хуторянства. Того ж таки 1905 р. у культурному житті Галичини сталася ще одна знакова подія - у Львові друком з’явився перший український мистецький часопис “Артистичний вісник”, виданий завдяки організаційним старанням художника Івана Труша та композитора Станіслава Людкевича (1879-1979). Що дуже важливо, у тому рупорі Спілки співацьких і музичних товариств ряд статей на мистецькі теми надрукували саме митці, а не арт-критики. Зокрема Юліан Панькевич вмістив, на хвилиночку, власну розвідку про видатного японського графіка Кацусіки Хокусая.1760-1849), творчість якого була близька автору.

За сім років перебування у Львові молодий Бойчук здолав колосальний творчий шлях і зійшов на третю сходинку свого особистого розуміння суті і природи візантійської традиції в українському малярстві. Належало навчитися родючу землю - уже по обидва боки Дніпра - обробляти новітніми індустріальними прийомами.

***

Аби надважливу справу подолання мистецької відсталості у ріднім краї зрушити з місця, потрібні були Совість, Особистість і колосальні кошти.

Все склалося, коли на історичну сцену вийшла Божа Людина.

Невідомо, якими б манівцями блукало на зламі ХХ століття в Галичині українство, якби до його розвою активно не долучився новий митрополит Галицький Андрей Шептицький (мирське ім’я - Роман Марія Александр Шептицький; 1865-1944).

Початки його митрополитства (1901-1944) припали саме на роки національного пробудження у мистецькому житті Королівства Галичини та Володимирії.

Андрей Шептицький
Андрей Шептицький

Особисто Андрей Шептицький вітав третю художню виставку у Львові (1905), яка за його сприяння майже повністю була закуплена поціновувачами мистецтва!

Окрім того, митрополит підтримав та втілив у життя ідею створення Національного музею, бо чітко усвідомлював - для духовного відродження краю слід об’єднувати і постійно показувати живі творчі сили.

Тоді у Королівстві Галичини та Володимирії не було власної художньої академії, й архипастир добре бачив, як важко здобувати українському юнацтву мистецьку освіту. Хлопцям із бідних родин була заказана дорога за кордон, до студій у європейських освітніх закладів. Тож Андрей Шептицький фінансово підтримував національні таланти, молодь, яка бажала вчитися.

Упродовж трьох десятиліть його стипендіатами були, окрім Михайла Бойчука - Модест Сосенко, Микола Федюк, Іван Северин, Юліан Маркевич, Яків Струхманчук, Микола Анастазієвський, згодом - Василь Дядинюк, Михайло Мороз, скульптор Михайло Паращук. На їх навчання були витрачені величезні кошти. При цьому від своїх підопічних добродійник вимагав звітів у вигляді… звичайних листів.

По закінченні у Львові навчання в ательє Юліана Панькевича молодий Михайло Бойчук пішов, було, на творчі хліби. Попервах талант матеріально підтримали Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка і Товариство для розвою руської штуки.

Щоб розвиватися далі, украй потрібно було вторувати стежку на Захід. Але як? Тільки завдяки зусиллям благодійників молодому маляру вдалося 1898 р. вирушити до Відня, де він вступив до тамтешньої Академії мистецтв (Akademie der bildenden Künste) на площі Шіллерплац. Нічого подібного він у Галичині не бачив і не чув: щоб у Школі були не тільки класи, але й… картинна галерея на 250 оригіналів. І все - картини пензля відомих майстрів від раннього Ренесансу до початку XIX ст.: Босх, Кранах, Рембрандт, Рубенс, Тіціан, Мурільо і Ґварді.

Виповнений високих сподівань, Михайло Бойчук підвівся на четверту сходинку свого особистого розуміння суті і природи українського малярства. Коли тебе обирають пансіонером, кращим із кращих, із тобою за кордон виряджають надію про кращу долю цілого краю. Чи можеш ти не виправдати, вкладені в тебе сподівання?

***

Не був він слухняною маріонеткою в руках старших дорадників, а до розумних речей прислухався все життя.

За порадою Івана Труша український студент перевівся невдовзі до Школи красних мистецтв (Szkoła Sztuk Pięknych) у м.Кракові. Вона належала до кращих мистецьких навчальних закладів тодішньої Австро-Угорщини. По суті, це була академія, хоч австрійський уряд, применшуючи її значення, називав заклад… школою.

У Польщі Михайло Бойчук навчався у 1898-1904 рр.: спочатку - у класі видатного маляра та гравера Леона Вичулковського (Leon Jan Wyczółkowski, 1852-1936), а на четвертому і п’ятому відділах - у знаного портретиста, професора Флоріана Цинка (Florian Cynk, 1838-1912); той викладав суто мистецькі науки і брав до себе лише тих студентів, котрі на молодших відділах Школи на відмінно склали малюнок.

Як із рисувальника зробити художника, професор Цинк розумівся. Щоб виховати у студентів чуття кольору, навчання він починав із студій… натюрмортів. Ретельно добиралися центральні предмети - із виразними й окресленими кольорами, до них додавалися допоміжні предмети-деталі - із лагідними чи стриманими кольорами. А ще майстер вимагав, аби старшокурсники відтворювали матеріальність предметів не одним кольором, а й технікою нанесення фарби, тобто мазком.

Тільки коли учні опановували натюрморт, Флоріан Цинк переводив студії на новий рівень, дозволяючи вихованцям малювати голову людини з натури. Цікаво, що він добирав натурників виключно із виразними формами і рисами обличчя, для чого краще підходили… літні чоловіки. У дбайливий спосіб пан Цинк виховував у початкуючого художника колористичне чуття, вміння ретельно моделювати і точне відтворювати індивідуальні деталі форми кожного предмета.

Як галичанин вчився? По закінченні Краківської школи красних мистецтв у 1904 р. українця нагородили срібною медаллю. Облиште плекати, того року нікому з випускників золотої медалі не давали. То була п’ята важлива в особистому рейтингу сходинка на творчому віку молодого маляра. І про перші закордонні здобутки молодого Михайла Бойчука у свіжому числі “Артистичного вісника” за 1905 р. не без гордощів написав наставник, Іван Труш.

***

Авторська Богородиця, в українському строї
Авторська Богородиця в українському строї

Як особистий стипендіат митрополита Андрея Шептицького, у 1906 р. талановитий маляр вирушив удосконалювати майстерність до Мюнхенської Академії мистецтв (Akademie der Bildenden Künste München). Ні, не все у Баварії йому сподобалося. У порівнянні із краківською Школою навчання у Німеччині виглядало занадто… консервативно - і за суттю, і за формами викладання.

Хіба що, він виділив би з-поміж інших професора Франца фон Штука (Franz von Stuck; 1863-1928). До нього, як до неоголошеного патріарха “мюнхенської школи” їздили навчатися Василь Кандинський, Пауль Клее, Йозеф Хенґґе, Ґеорг Карс.

Утім, весь отой прусський порядок, як на залізниці…

Довго б тут він не витримав і сам, а, бач, нагода трапилася.

Менш ніж за півроку, призовника… перетворили на жовніра австрійської армії. Тоді вояк потрапив аж на північний захід Балкан, до Далмації.

Після звільнення в запас Михайло Бойчук повернувся до Львова, негайно подбав про зустріч із митрополитом Галицьким та вмовив архіпастир вирядити його назад на студії: щоправда, не до Мюнхена, в мистецьку Мекку світу.

Про це галичанин снив останні дев’ять років.

Найпершого листа в Галичину, від 13 квітня 1907 р. молодий маляр адресував благодійнику, Андрею Шептицькому:

- Нині я ступив на паризьку землю….

Колись були інші архіпастирі, якщо хочете, ближчі до парафіян, зрозуміліші вірянам. Бо яким би заклопотаним не був митрополит Галицький, але знайшов час та відвідав паризьку майстерню свого стипендіата. Більше того, він повсякчас підтримував матеріально талановитого пансіонера.

Ось чому на молодого митця він мав величезний духовний вплив. Саме від Андрея Шептицького художник перебрав саме розуміння духовної природи та українського церковного малярства.

Чи варто звертати вашу увагу на п’яту сходинку Михайла Бойчука до проникнення у глибинну суть візантійського флеру? Якщо доля послала тобі такого дорадника, до скону ти дякуватимеш Богові.

***

- Ступати за майстрами! А нащо за ними ступати? Тому вони і стали майстрами, бо ні за ким не ступали, - колись мовив одвічний мандрівник у живописі Поль Ґоґен (Eugène Henri Paul Gauguin; 1848-1903).

Тим часом у Парижі Михайло Бойчук відвідував: спочатку, на вулиці Анрі Моньє у IX окрузі - Академію Рансона (Academie Ranson), засновану французьким художником, графіком та дизайнером Полем-Єльє Рансоном (Paul-Élie Ranson; 1864-1909), а затим - ательє Поля Серюзьє (Paul Sérusier,1864-1927), хто був прямим учнем Поля Ґоґена!

Так-так, саме Ґо-ґе-на.

Обидві творчі майстерні вирізнялися демократичністю і пістрявим студентським середовищем. Це й зрозуміло, тут викладали імениті французькі художники: Моріс Дені, Кер-Ксав’є Руссель, Фелікс Валлотон, Арістід Майоль, Едуар Вюйар - усі вихідці із символістської мистецької групи “Набі” (фр. “Nabis”; від давньоєвр - “пророк”, “обраний”; назву запропонував поет Анрі Казаліс). Ось звідки у Михайла Бойчука помітний вплив французького модернізму.

У власних картинах його новий навчатель, Поль Серюзьє, інші учасники мистецької групи “Набі” сповідували, в першу чергу, такі художні принципи, як декоративність, зоровий примітивізм, площина зображення - це все, що заповідав великий месія фовізму, це все, що особисто цінував у новому живописі Поль Ґоґен.

Ніхто нікому про це не говорив, але фовізм будувався на творчому методі - побачити в картині колективне свідоме і відтворити його так, ніби той сюжет автор випадково… підгледів. У своєму дикому шаленстві Ґоґен дивився на колективне свідоме, бо бачив колективне… підсвідоме.

Якщо Поль Ґоґен був першим великим маляром, хто станкову картину перетворив на декоративне панно, витерши кордони між цими видами живопису, то Михайлові Бойчуку судилося стати першим великим маляром, хто в декоративно-прикладне ремесло вдихнув силу та велич візантійського іконопису.

Резюме того періоду? Якщо педагоги у власній творчості спиралися на постімпресіонізм, неоімпресіонізм і фовізм, то й студенти ази, бодай якісь, пізнавали. Зважте, це була шоста, украй важлива сходинка до здобуття самобутнього українського монументалізму із візантійським флером.

***

Опинившись у столиці Франції, галицький художник в оригіналах побачив Поля Сезанна, Оґюста Ренуара, Поля Ґоґена, Пабло Пікассо. Ті полотна стали добрячим стусаном, що допоміг швидко розпрощатися з академічною рутиною.

Живі сучасники шукали нову художню форму, переосмислюючи минуле, освоюючи теперішнє, здобуваючи період за періодом просте й первинне, чим завжди живилося мистецтво примітиву.

Разом з тим Михайла Бойчука не захопили суто штукарські пошуки.

Саме в Парижі, коли вдалося подивитися на Україну здаля, його відвідала “думка зробити мистецтво добром, зробити мистецтво надбанням народних мас”. Але як у мистецтві досягти балансу між творчим “Я” та колективними потребами?

Як дійти того, аби колективне сприймання прекрасного не скочувалося до колективної власності на творчу думку?

Вирішуючи важливі питання, світоглядні питання для будь-якого художника, українець, без уяви про паралельний шлях мексиканського побратима по величі, мураліста Давида Альфаро Сікейроса, дійшов висновку: лише монументальне мистецтво здатне дати відповіді на ті запитання.

Шлях було відкрито, належало в свою віру навертати неофітів.

Михайло Львович Бойчук 1920 рік
Михайло Львович Бойчук 1920 рік

Отож відданих послідовників та учнів згодом Михайло Бойчук напучав:

- Не бійтеся втратити індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятися запозичувати в іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє.

Монументальне і вічне не може виникати із власного “Я”, потрібне колективне “Ми”.

Отже, нагальним стало питання про мистецький легіон, про художню школу, здатну справитися з грандіозними завданнями.

***

Разом із співвітчизниками, молодими українськими малярами Андрієм Тараном (1886-1967) і Левком Крамаренком (1888-1942), котрі також відвідували Академію Рансона, львівянин мешкав у мебльованих кімнатах на рю Кампань-Прем'єр, 9 (rue Campagne Première). Тут, на вулиці Першої компанії не перше десятиліття проживала столична богема. Скажімо, у непоказному одноповерховому будинку №14 якусь з мансард не так і давно винаймав поет Поль Верлен (Paul Marie Verlaine, 1844-1896), у якого два місяці жив поет Артюр Рембо.

У тому самому будинку №9 невеличку квартирку займав особистий секретар Оґюста Родена, австрійський поет-символіст Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke; 1875-1926). Поряд мешкав предтеча сюрреалізму, італійський художник Джордждо де Кіріко (Giorgio de Chirico, 1888-1978), далі тулився художник і скульптор Амедео Модільяні (Amedeo Clemente Modigliani; 1884-1920)... Список знаменитостей, які тут або жили, або гостювали, подовжували Пабло Пікассо, Ґійом Аполлінер, Макс Жакоб, Фернан Леже, Марк Шагал, Наталя Гончарова.

Хоча - не про них сьогодні мова. На тому ж третьому поверсі в будинку №9 по вулиці Кампань-Прем’єр, навпроти квартири українців, двері в двері, оселилися три ароґантні подруги-польки - Софія Налепинська (1884-1937), Софія Сеґно і Софія Бодуен-де-Куртене (1888-1967). У Санкт-Петербурзі дівчата разом відвідували приватну школу польського імпресіоніста Яна Ціонґлінського (Jan Ciągliński; 1858-1912), потім в Мюнхені студіювали штуку в угорського живописця, професора Шимона Холлоші (Simon Hollósy; 1857- 1918), а до столиці Франції прибули, наслухавшись оповідей про фовістів та ательє… Поля Серюзьє. Так за збігом обставин Михайло Бойчук виявився незамінним провідником, бо ту саме майстерню останнім часом він і відвідував.

Ясна річ, українці із польками швидко заприязніли.

Так на третьому поверсі будинку №9 по вулиці Кампань-Прем’єр виникла україно-польська мистецька комуна. І 27-річний Михайло Бойчук закохався без тями у… молоду аристократку Софію Сеґно.

***

Генія мистецтво могло втратити назавжди, бо дівчина відповіла взаємністю. Навіть через десять років уже відомий в Україні маляр не міг забути ту породу, ту масть:

- Яка у неї була шия! Тільки Джотто (італійський художник і архітектор епохи Проторенесансу Джотто ді Бондоне; 1267- 1337 - О.Р.) малював такі. Лебедина... А яка посадка цієї шиї, які очі... Джотто, Чімабуе (флорентійський живописець, один з головних відроджувачів італійського живопису; 1240-1302; - О.Р.).

Одначе, роман двох слов’янських сердець на Монмартрі закінчився шкандалєм.

Довідавшись про амурні справи молодшої сестри, в Парижі намалювався гонористий шляхтич, Ґенріх Сеґно. Знаний у Росії та Польщі “піонер летнічества”, повітряний драгун швидко з’ясував стосунки з Михайлом Бойчуком та відвіз екзальтовану панночку назад у Санкт-Петербург. Аби притлумити розлуку, дівчина незабаром пішла заміж за директора банку, якогось пана Ліпінського і переїхала до Варшави, назавжди попрощавшись із живописом.

Олександр Рудяченко

(Продовження буде.)

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-