Колківська республіка – територія української свободи у вирі війни
Щороку навесні Волинь традиційно відзначає річницю створення легендарної Колківської республіки. Цьогоріч її 75-річчя вшанували у всіх районах області. Хоча коли запитати пересічного українця, що він знає про цю республіку, яка проіснувала на окупованій німцями території цілих шість місяців, і де тимчасово, до визволення Києва, була навіть самопроголошена столиця України, упевнена – більшість і не чула про таку назву.
Хто цікавиться історією, згадає, що була така на Волині в роки війни. Але то не дивно: комуністична влада зробила все, щоб стерти з пам’яті людей сам факт існування незалежного українського державного утворення у далекому 1943 році. Бо це ніяк не вписувалося у міф про «українсько-німецьких буржуазних націоналістів», мантри з якого й досі використовує російська пропагандистська машина у війні проти України. Після війни Колки втратили статус райцентру і стали провінційним селищем Маневицького району. На думку деяких істориків, вони мали б стояти в одному ряду з Крутами і Базаром – як символ нескореності українського духу.
КОЛКИ – ТИМЧАСОВА СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ
У волинських архівах і музеях збереглося небагато оригінальних документів періоду Колківської республіки. Відійшли вже у засвіти свідки й учасники тих подій. НКВС і КДБ знищили чимало матеріалів, вилучених під час обшуків і облав на повстанців. Тільки спогади, які встигли зафіксувати історики, краєзнавці, журналісти, а ще матеріали допитів у кримінальних справах, порушених проти учасників українського руху спротиву, дають цілісну картину того, як навесні 1943 року на теренах історичної Волині у древньому містечку Колки, заснованому на берегах Стиру князем Романом Мстиславовичем, утворилася міні-Україна – прообраз незалежної української держави. Як у княжі часи, так і в 1943 році поліське містечко, заховане між непрохідних боліт і лісів, стало неприступною фортецею для ворога й острівцем української свободи. В оточенні окупантів, які навіть у помислах не допускали української незалежності, воно протрималося у глибокому німецькому тилу більш як півроку. З квітня по листопад УПА утримувала українську владу з усіма її інститутами і повністю контролювала територію площею 2,5 тисячі квадратних кілометрів.
Датою створення Колківської республіки історики називають квітень або травень 1943 року. Перша спроба повстанських підрозділів вибити німців із Колок була ще ранньою весною. Німецький гарнізон відійшов, але невдовзі повернувся з новими силами і повстанцям довелося відступити. Але вже на Великдень вони атакували ворога потужними силами й увійшли в містечко одночасно з трьох напрямків.
Очевидці згадували: вже під вечір біля церкви відбувся великий мітинг, на якому керівники УПА оприлюднили свою програму боротьби з німецьким і радянським окупантом під гаслом: «Волю народам – волю людині!» Усе відібране у німців зерно, худобу постановили повернути селянам і закликали їх обробляти землю, садити і сіяти, бо весна у розпалі. Тоді ж створили міську управу. На в’їзді до містечка було встановлено заквітчану тріумфальну арку з написом: «Колки тимчасово до визволення Києва – столиця України».
У ЦЕРКВАХ І ШКОЛАХ ЗВУЧАЛА УКРАЇНСЬКА МОВА
Поступово відділи УПА звільнили від німців і червоних партизанів інші населені пункти Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської області та Степанського і частини Радивилівського районів Рівненщини. Всього під контролем адміністрації Колківської республіки опинилося до чотирьох десятків населених пунктів.
Колки стали не лише адміністративним, а й військовим центром. Тут дислокувався штаб командувача УПА-Північ Клима Савура, поліційний відділок, надрайонна Служба Безпеки (СБ), Революційний суд, школи артилеристів і мінерів, кінної розвідки та політосвіти. У Колках запрацювало багато підприємств, які забезпечували всім необхідним, насамперед, повстанську армію, підрозділи якої стояли у довколишніх лісах на території до 100 кілометрів із заходу на схід, або, як казали повстанці - «Від Пшебраже (польська колонія і центр самооборони поляків у Ківерцівському районі – авт.) до Постійно – Україна самостійна» (Постійне – село на Рівненщині – ред.).
У тогочасних Колках також працювали дві перукарні, їдальня для повстанців, млин, зброярня, чоботарня, 6 кравецьких майстерень, що займалися пошиттям повстанських одностроїв, пекарня, молочарня, навіть готель. Серед повстанців знайшлися спеціалісти, які відновили роботу місцевої електростанції і подали струм у госпіталі, школи, інші важливі об’єкти. Для забезпечення населення продуктами діяли заготівельні контори і переробні пункти.
Гроші на території повстанської республіки не «ходили», тому що геть знецінилися. Розраховувалися з мешканцями повстанською валютою – бофонами (бойовий фонд), своєрідними облігаціями, що використовувала УПА для розрахунків із населенням за харчі, одяг, худобу. На Волині ще й досі у старих довоєнних будинках можна знайти у схованках цю валюту. Якось в одному відрядженні мені показували бофон, знайдений у старій грубі. Командир УПА від імені української держави зобов’язувався господареві компенсувати вартість відданого на потреби повстанської армії майна. Зокрема, кабанчика вагою 100 кілограмів. Щоправда, не уточнялося, коли компенсують...
До початку нового навчального року Колківська адміністрація провела вчительську конференцію і видрукувала свій буквар. Уперше за багато десятиліть люди почали чути рідну мову в школі та церкві, бо служба Божа у храмах відбувалася українською мовою.
Улітку назріла гостра потреба захистити селян на жнивах. Загони з Пшебраже, де зібралося понад 10 тисяч поляків, не лише нападали на українські села, грабуючи й убиваючи, а й викрадали збіжжя з полів, бо таку масу народу треба було якось прогодувати. Тому постало питання організації загонів самооборони. 30 серпня Клим Савур видав указ, у якому наказав: «Кожен надрайон, район, село повинні стати військовим табором, а весь народ – здатним до оборони і наступу”.
НАВІТЬ ДІТИ БУЛИ ЗАЛУЧЕНІ В ДОПОМОЗІ ПОВСТАНЦЯМ
Велику увагу командування УПА приділяло організації медичної та санітарної служби. У віддалених селах створювались невеличкі шпиталі на 5-10 ліжок, аптечні пункти. Великий повстанський шпиталь, яким завідувала дружина командира Рубащенка (Степана Коваля), розмістився у селі Ситниця. Допомагали там місцеві дівчата. Такий же шпиталь діяв і в самих Колках.
В архівах СБУ колись читала кримінальну справу «Вишні», дівчини із Ситниці, під керівництвом якої військову підготовку пройшли 20 місцевих дівчат 1920-1925 р.н. У 1943 всі вони пройшли навчання або на курсах кухарів, або на медичних. Дівчата збирали одяг, матраци, продукти, тобто все, що треба було для роботи госпіталів УПА. Керувала ними окружна провідниця, яка відала господарчою частиною, Парасковія Нагірна, вона ж «Вишня». У 1948-у свідки на допитах розкажуть у деталях, як Парасковія Нагірна вступила в «антирадянську націоналістичну організацію» і як організовувала госпіталі «для банди ОУН-УПА». Доля засудженої «Вишні» невідома...
У тій же Ситниці в хаті Сергія Поліщука діяла повстанська друкарня, де працювало шість молодих хлопців і дівчина. Пізніше, у 1944 році, у селі Вілька на Рівненщині криївку з цією друкарнею видасть місцевий мешканець, і всі вояки підірвуть себе гранатою. Серед загиблих буде і Роман Поліщук, син господаря хати. Цю історію описала в своєму листі свідок тих подій Марія Павельчик із Харківщини. Роман був її двоюрідним братом. У Ситниці, за словами Марії, теж працювали різні майстерні, діяли медичні курси і курси зв’язківців для охочих (а таких було багато). Майже все доросле населення, і навіть діти, були залучені в допомозі українським повстанцям.
Вона надіслала кілька пожовклих знімків, які дивом уціліли, бо багато підручників і літератури забрали чекісти в 1944 році у сховищі її родичів. На одній із них – осінь 1943-го, похорон повстанця на цвинтарі Ситниці. Біля священика стоїть поранений у руку командир, почесна варта вояків із рушницями на плечах, які віддають останню шану побратимові, і сільські мешканці. На іншій – освячення могили загиблих вояків у с. Ситниця, велелюдне людське зібрання військових і цивільних. Мене вразило, як багато там дітей! Цю могилу радянська влада пізніше знищила безслідно.
І ще одне фото 1942 року, на якому – учні 7 класу місцевої школи зі своїм директором Наумовим. Майже дорослі, красиві хлопці у вишиванках і білих сорочках із краватками (і це глухе Полісся!), дівчата гарно вбрані. Вони посміхаються в об’єктив і, напевне, ще майже нічого не знають про УПА. Пройде лише рік, – їхнє життя круто зміниться і змусить взяти до рук не книжку, а зброю. Хоча директор Наумов, його син Юрій разом із місцевими вчителями на розпорядження адміністрації з Колок устигнуть підготувати і видрукувати підручник для шкіл – «Українознавство», за яким вчитимуться діти Колківської повстанської республіки з першого вересня. А вже у першому бою з червоними партизанами Юрко Наумов із товаришами загине. Трохи пізніше не повернеться з бою, але вже з німцями, і рідний брат Марії Павельчик, який теж на тій фотографії залишився навіки молодим і щасливим...
– У селі Яблунька в бою з фашистами загинуло 18 вояків із цієї боївки, серед них – і мій брат Іван Павельчик, ще п’ять хлопців із Ситниці та Лища. Інші – невідомі. Але це не зупинило наших відважних борців, які в той час розбудовували на легальному становищі нашу незалежність, – писала вона у листі.
«НА НАЙВИЩІЙ БУДІВЛІ КИЄВА МИ МАЛИ ВИВІСИТИ ЖОВТО–БЛАКИТНИЙ СТЯГ»
На початку 90-х мені ще пощастило застати серед живих тих українських повстанців, які воювали до 1944 року, тобто в роки німецької окупації. Їх було небагато, та й тим, хто вцілів після сталінських таборів, не всім дозволили повернутися додому. Мої співрозмовники уривками згадували і Колківську республіку, хоч тоді суспільство ще майже нічого про неї не знало. Григорій Ярмольчук із Ківерців, на псевдо Журавель, розповідав, як він, молодий вояк-новобранець, приймав присягу в лісі навесні 1943 року:
– Стоїмо вишикувані у чотири ряди. Проходить парадом кавалерія. (...) Із начальства на присязі був курінний Дубовий (Іван Литвинчук). Ніби й Шухевич був. Хлопці казали, що бачили незнайомця на милицях – нібито Шухевича. А чи він, чи ні – стверджувати не беруся. Пам’ятаю, тоді казали, що в УПА нараховується вже до 600 тисяч вояків. Бо якщо в кожному селі взяти навіть по 5–10 чоловік, то велика сила виходить. Форму нам видали зелену. А так iз полотна переважно шили. На Волині мені воювати майже не довелося. Сотня Верещаки пішла рейдом на Житомирщину. Це була агітаційно-пропагандистська сотня «УПА – Схід», і її завдання, як нам сказали, – пробитися через окуповані німцями території до столиці України. На найвищій будівлі Києва ми мали вивісити жовто-блакитний стяг. Аби показати, що УПА воює і що головний її ворог – німецько-фашистські окупанти.
Ще один цікавий оповідач – Анатолій Федорчук із села Великий Омеляник під Луцьком. На жаль, нині уже покійний. Забути цю людину неможливо. У ті важкі 90-і, коли всі нарікали на життя, на невиплачені зарплати і пенсії, він говорив, плачучи: «Та я лушпиння їстиму, аби Україна була!». Згадуючи Колки, Анатолій Павлович безмежно пишався тим, що була така незалежна українська держава, хай і в мініатюрі. На окупованій німцями території вони, патріоти й великі мрійники, реалізували свою мрію про самостійну Україну, хоч і ненадовго. До підпільної роботи він долучився 16-річним хлопцем. У сотні Хмари за свій юний вік отримав псевдо Зеленька. Хоч таких, як він, у сотні було багато.
– Ми молилися щоразу, коли до трапези приступали. Наша молитва була: «Боже великий, Творче всесильний». Стали на струнко, прочитали молитву – і тоді вечеряємо чи обідаємо. Побув я трохи у Колках, а тоді мене ройовий призначив зв’язковим, носив пошту повстанську. Коли фронт наблизився, нашу сотню розпустили. Частина хлопців відійшла на захід, частина залишилася легалізуватися. Я теж повернувся додому. А в березні 1944-го мене вже арештували. На нашому хліві повстанці ночували, а тут облава. Перестрілка почалася, і я почав тікати. Хоч був без зброї, але воєнний трибунал присудив за зраду Родіни вищу кару – розстріл. Батьків теж арештували. У Лук’янівській тюрмі, куди мене відвезли, в камері хлопці розпитали, за що мені дали «вишку». Розказав – не повірили. Допомогли написати лист Калініну про помилування неповнолітнього. І замінив Калінін розстріл 20 роками каторги, – розповідав старий вояк, онук якого тоді саме служив в армії.
Анатолій Федорчук пережити не міг, коли побачив солдата української армії у порваних чоботях. Бо навіть у 43-ому вояки УПА були взуті, а в незалежній Україні солдатські чоботи каші просять...
НІМЦІ КИНУЛИ НА ЗНИЩЕННЯ КОЛОК ФРОНТОВУ ДИВІЗІЮ
Німці боялися потикатися в райони, які повністю контролювала УПА. Хоча добре усвідомлювали небезпеку, що визріває в них у тилу. Диверсії на залізниці, погроми, саботаж заготівлі хліба і м’яса – то одне. Але мати в тилу таку неконтрольовану силу – німецьке командування такого допустити не могло. Восени кілька разів робили спроби знищити Колки місцеві гарнізони, ведучи наступи одночасно з кількох напрямків. Українські повстанці відбивали ці атаки легко. Для боротьби з непокірною республікою ворог змушений був зняти з фронту регулярні частини з танками, артилерією та авіацією. Кількаденні бої закінчилися поразкою українців. 4 листопада 1943-го Колківська повстанська республіка фактично перестала існувати. Під час німецьких авіанальотів загинуло до 500 колківчан і містечко майже дощенту вигоріло.
Повстанка Ніна Омельчук на псевдо Грізна у розмові зі мною згадувала, як загинув госпіталь УПА в Колках. Жінка зі села Старосілля пішла до німців і здала місце розташування шпиталю. За це отримала у винагороду харчі.
«25 поранених хлопців там добили фашисти. Вона не встигла ще дійти додому, як слідом уже йшла її смерть. Прийшла до хати, розклала гостинці, радіє, аж тут хлопці наші на порозі», – розповідала Ніна Омелянчук.
Повстанці зі штабом відступили в село Комарове. За свідченнями очевидців, вони протрималися там ще до грудня. Ось що повідомляв у наказі № 7 комендант воєнної округи "Турів" 16 листопада 1943 року: "В останніх часах німці посилили сильно кампанію винищування відділів УПА. В акціях беруть участь літаки і танки. Хвиля німецького нищення і терору охопила всі простори між Горинню і Стиром. На Цуманщині, Колківщині та інших сусідніх районах повно німецького війська. Все граблять і палять. Не лишають нікого і нічого. По селах дуже шукають за криївками. Населення під сильним німецьким терором показує місце криївок. Акцію ведуть широко і на довгу скалю". Відійшли упівські підрозділи з цих теренів лише під натиском відступаючих німецьких фронтових частин у січні 1944-го.
Ніна Романюк, Луцьк
