Солодка зброя Желізняків

Солодка зброя Желізняків

2357
Ukrinform
Історія про те, як одна київська родина четвертий рік поспіль наближає перемогу на кухні сімейної кафешки

...Під час Майдану готувати їжу для хлопців на передовій було чи не святим обов'язком кожної господині: чи не в кожній київській кухні борщі варилися, пиріжки пеклися... Разом із тим, збиралися теплі речі, виймалися гроші із «заначок» – на ліки, на бинти... Уже пізніше у багатьох родинах з відкладених грошей чи просто – частину зарплатні – відсилали волонтерам на «броніки», каски і шкарпетки. Але волонтерської витримки багатьом вистачило на рік-два – хоча війна триває уже четвертий, і їй не видно кінця-краю. У цьому сенсі київська родина Желізняків – це саме ті стійкі, кого вистачило надовго: уже чотири роки поспіль вони вносять свій вклад у загальну перемогу.

Окрім взаємодії з волонтерами, які доправляють допомогу на фронт, сім'я щотижня готує домашню їжу для поранених військових, які перебувають на лікуванні в Київському військовому госпіталі. Готують самотужки на закуплені від прибутку з сімейного бізнесу та гроші від друзів і небайдужих людей, самі ж і відвозять. Навіть на свята чи вихідні – все одно хтось із родини залишається на кухні й готує: свято-не свято, а хлопці є. І Желізняки переконують, що не лишать їх без уваги – доки буде треба. 

«Якби у нас була не кав'ярня, а патронний завод – ми би виробляли додаткові набої для армії, а так – годуємо хлопців», – каже Михайло Желізняк. «Мене мама вчила, що кожну справу треба доводити до кінця. Війна у нас не завершена, я не розумію, чому всі в країні розслабилися», – додає його дружина Алла Желізняк. Власне, цією своєю переконаністю Желізняки по-доброму заражають кожного при спілкуванні – можливо, дізнавшись про них, хтось також пробудиться – і в країні буде на одного небайдужого більше, а коли нас багато, то й лихо сміється!

ПОКИ КІНЦЯ ВІЙНІ НЕМА, РУК СКЛАДАТИ НЕ МОЖНА

Власне, перше, що я спитала у Желізняків при зустрічі, це саме про мотив.

- Що вас постійно, тривалий час штовхає не здаватися, як більшість українців – в сенсі волонтерства? Не заспокоюватися думкою про військовий збір із зарплати, а далі вносити свій вклад у перемогу?

- Нормальні людські життєві позиції, – каже Алла Желізняк. – Я вважаю, що в країні йде війна. Позаяк воювати зброєю я не можу, значить я повинна робити це у свій спосіб. От у такий-от спосіб – готуючи хлопцям домашню їжу – я можу допомогти і наблизити перемогу. Чому? Ну, мабуть, мама так виховала - що кожну справу треба доводити до кінця. А поки кінця війні немає, тому рук складати не можна. Тому що кидати справу посеред дороги – це слабкість. Так ніколи не здобути результату. А він нам потрібен.

- Тобто, це просто незавершена робота – тому, власне, четвертий рік ви цим займаєтесь?

- Якщо брати до уваги події на Майдані, то навіть більше. Ми весь час привозили туди їжу: з доньками з подружками пекли пиріжки на кухні, млинчики сирники, запіканки. На Майдані ходили з тими ящиками поміж хлопцями, мовляв, візьміть, скуштуйте, це все домашнє, а хлопці мені відповідали: «Та тут все домашнє!»

«ТАКИЙ БОРЩ! Я БИ ОЖЕНИВСЯ!»

Цікавлюся, як саме у них налагоджена робота з сімейного волонтерства.

- Виглядає все так, що раз на тиждень ми готуємо 25 порцій з домашньою їжею (це перша страва, гарнір та м'ясне і щось на десерт), розливаємо-розкладаємо це все в одноразовий посуд і самі ж веземо в Київський військовий госпіталь. Там їжу роздають хлопцям волонтери. Стараються щоразу чергувати відділення – аби не завжди одним і тим самим усі смаколики діставалися. Часом від цього залежить меню: якщо будемо йти до сердечників, готуємо без часнику.

Почалося усе з того, що ми якось потрапили з подругою-волонтером у військовий госпіталь. У шпиталь ми давно їздили – тортики їм привозили, солодощі. І якось стояла в коридорі, чекала подругу, і побачила той момент, коли розвозять госпітальну їжу. Мене настільки це вразило: оте щось, що наливали хлопцям у миски – мені навіть не вистачило сміливості це сфотографувати: 16 частина картоплини у жовтій водичці, капуста, якась чорна маса, схожа на котлету і рис, политий жовтим маслом чи маргарином. Це був 2017 рік. У цьому році там стало краще з кухнею. Але ми робимо свою справу: держава державою, а домашню їжу ніхто не відміняв: це смачніше, корисніше, поживніше, і це – з любов'ю.

Тим паче, що хлопці цього дуже чекають. Вони нас зустрічають теплими словами: ой, вареники, як у мами. Або «Ой, такий борщ! Я б женився». Віджартовуюсь, що можу тільки всиновити.

БУВАЄ, ВЛАШТОВУЄМО ДНІ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ЧИ ІТАЛІЙСЬКОЇ КУХНІ

Алгоритм сімейного волонтерства у Желізняків такий: у вівторок або в середу вдень готують, увечері – доставка.

- В ці дні менше замовлень у нас в кафе, тому маємо більше вільного часу. – пояснює жінка. – Перед тим їду на ринок на закупи: овочі, крупи, м'ясо, мийні засоби, одноразовий посуд.

Якщо страви прості, то буває, що робимо все за один день: зранку встали, після обіду видали. Іноді працюємо втрьох на кухні, інколи лишається хтось один. Але вихід завжди один: має бути 25 порцій – перше, друга страва (гарнір, м'ясне, салат) і солодке (млинці, сирники, пиріжки).

- Так було на Різдвяні канікули: усі роз'їхалися, а я залишилися в Києві, – розповідає Крістіна, донька Михайла та Алли, психолог. – І готувала сама. Хлопці голодні не лишилися.

Зазвичай готування займає до 8 годин.

Буває, влаштовуємо собі дні закарпатської кухні (сімя Желізняків має закарпатське коріння), або дні італійської кухні.

- Що готуєте із закарпатських смаколиків?

- Це різномаїття страв із квасолі: пасуля пудбивана, пасуля з капустув, човлент, голубці з карпатськими білими грибами, поливка з домашнього когута, причому, обов'язково з додаванням кольрабі, як це робить моя мама на Закарпатті. От бограч ще не робили, до речі! - зауважує Алла Желізняк.

КОЛИ У КОГОСЬ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ – ПЕЧЕМО ТОРТИК

Цікавлюся, чи багато коштів іде на це волонтерство. 

- У середньому вартість однієї подачі – від 1,5 до 3 тисяч гривень, залежно від кількості м'ясних страв. Ну, а загалом – це продукти, електрика, бензин. 

У результаті виходить кілька ящиків домашніх наїдків для поранених хлопців. Їх до госпіталю відвозить пан Михайло. 

- Ми навмисне не відправляємо їжу баняками чи відрами – бо це не зручно, у хлопців часто нема свого посуду, а так одразу можна видати: пригощайтеся! Ми навіть ковбасу та хліб нарізаємо. 

Інколи дзвонять волонтери – у когось там День народження, хтось одружується, тоді ми готуємо тортик.

- Якось готували такий сюрприз для чоловіка, він втратив ногу, спекли йому величезного триповерхового торта, він радий був! І ми раділи...

Загалом, Желізняки уникають розповідати «душещипатєльні» історії про зустрічі з військовими в госпіталі. Це дуже особисте, і... за хлопців, кажуть, страшенно болить.

- Я ніколи навіть не дивлюся фотографій, коли зготоване мною хлопцям передають, не дізнаюся імен - я плачу завжди, – каже Крістіна.

- Дівчата з госпіталю щоразу пропонують робити спільне фото, виставляти потім у мережі. Я завжди відмовляю. Узагалі, мало афішуємо ці наші акції. Ще раніше волонтери кілька разів присилали фотки хлопців із госпіталю. Пояснила, що мене не потрібно переконувати допомагати хлопцям такими знімками: я варитиму їм їсти не з жалю, а просто від того, що маю таку життєву позицію, – каже Алла Желізняк.

- Часом до нас звертаюся інші волонтери – іноді беремо участь, іноді відмовляємось: усім не допоможеш, і краще якісно зробити менше, але зробити. А що стосується передової, то ми віддавна працюємо з однією групою волонтерів. Є у нашої сім'ї підопічний хлопчик, демобілізувався з пораненням, отримав його на Світлодарській дузі, зараз на реабілітації третій рік, – каже Михайло Желізняк.

- Маємо команду однодумців – це друзі сім'ї, добрі знайомі. Вони долучаються коштами, які ми витрачаємо на продукти, – каже пані Алла. – Власне, тому я пишу щотижня звіт – що ми приготували і відправили.

Почала робити це після однієї неприємної ситуації. Подзвонила якось до мене одна журналістка, запропонувала допомогу. Вона запалилася ідеєю нам помогти, дуже хотіла взяти участь у готуванні, ми ж сказали, що краще купити продуктів (ковбаси, чаю чи масла, печива) і принести: кухня - це святе місце, я мало кого туди пускаю. Зрештою, жінка перекинула мені на картку 400 грн, та не повідомила, коли. А потім за якийсь час почала мене звинувачувати, що її гроші пропали. Виявилося врешті, що вся ця каша заварилася через те, що я їй публічно не подякувала. Треба було «затегати» у Фейсбуці.

БІЗНЕСИ, ПРОЕКТИ – ЦЕ ВСЕ МОЖНА ПОКИ ВІДКЛАСТИ І РОБИТИ ПОТІМ

- Як думаєте, чому хвиля волонтерства в країні, яка свого часу збурила суспільство і допомогла відстояти державу, стихла?
- Люди погасли...
- Чому?
- Бо слабкі, – каже Алла Желізняк.

- Або переслідують іншу ціль, – додає Михайло Желізняк. – У них інша мета. У нашій ситуації вона одна: ми розуміємо, що рятуємо свою державу. Сподіватися нам ні на кого, і ми просто взяли цю відповідальність на себе і робимо це у такий от спосіб зараз. Бувало й інакше: коли племінник стояв на передовій і одного дня в 2014 році він подзвонив: вуйку, біда, нам дали ментовські броніки, які можна ножем проштрикнути, а це передова, перша лінія. Ми купили бронежилети, відправили їм туди. Це історія безкінечна. Ми призупинили свої бізнеси, проекти – це все можна буде робити потім. 

Зараз на когось розраховувати, що зроблять замість тебе, чи навпаки, на когось ображатися, що не помагають – пусте діло. Робиш – роби.

У нас є міні-кав'ярня, тому ми вирішили допомагати їжею. Якби у нас був свій патронний завод, ми би допомагали набоями.

ВОЛОНТЕРІВ МОЖУТЬ ЗАГНАТИ В ЯКУСЬ ВНУТРІШНЮ ДІАСПОРУ

Желізняки переконують: якби кожен робив те, що може, країна би була в зовсім іншому стані.

- От робиш – доведи до кінця, – каже Михайло. – Треба просто усвідомити причинно-наслідковий механізм цього всього. Раніше наші діди на Закарпатті казали: ой, як добре було при мадярах жити! Батьки говорили, як було добре при совітах (я не сперечаюся: це відформатована свідомість). Але цінний цей досвід тим, що наочно показує: ти починаєш цінувати це, що втратив, лише коли втрачаєш. Якщо ми втратимо Україну, колись казатимемо дітям: ой, як добре було при Україні. Ми не хочемо цього допускати. Тому й робимо свою роботу. 

- Волонтерство нині утворює в державі такий потужний горизонтальний зв'язок у суспільстві, – каже Алла. – Ні, він не змінить державної системи, вертикалі. Але держава зараз на цьому зв'язку, зокрема, тримається. 

- Ми чітко розуміємо, що нас, волонтерів, можуть загнати в якусь внутрішню діаспору – але треба не здавати позиції, – каже Михайло. – Добре, що є коло однодумців на сьогодні, й це, знаєте, – та волосинка, за яку ми тримаємось. До кращих часів.

Тетяна Когутич, Ужгород-Київ

Фото: Павло Багмут

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-