Солодка зброя Желізняків

...Під час Майдану готувати їжу для хлопців на передовій було чи не святим обов'язком кожної господині: чи не в кожній київській кухні борщі варилися, пиріжки пеклися... Разом із тим, збиралися теплі речі, виймалися гроші із «заначок» – на ліки, на бинти... Уже пізніше у багатьох родинах з відкладених грошей чи просто – частину зарплатні – відсилали волонтерам на «броніки», каски і шкарпетки. Але волонтерської витримки багатьом вистачило на рік-два – хоча війна триває уже четвертий, і їй не видно кінця-краю. У цьому сенсі київська родина Желізняків – це саме ті стійкі, кого вистачило надовго: уже чотири роки поспіль вони вносять свій вклад у загальну перемогу.

Окрім взаємодії з волонтерами, які доправляють допомогу на фронт, сім'я щотижня готує домашню їжу для поранених військових, які перебувають на лікуванні в Київському військовому госпіталі. Готують самотужки на закуплені від прибутку з сімейного бізнесу та гроші від друзів і небайдужих людей, самі ж і відвозять. Навіть на свята чи вихідні – все одно хтось із родини залишається на кухні й готує: свято-не свято, а хлопці є. І Желізняки переконують, що не лишать їх без уваги – доки буде треба. 

«Якби у нас була не кав'ярня, а патронний завод – ми би виробляли додаткові набої для армії, а так – годуємо хлопців», – каже Михайло Желізняк. «Мене мама вчила, що кожну справу треба доводити до кінця. Війна у нас не завершена, я не розумію, чому всі в країні розслабилися», – додає його дружина Алла Желізняк. Власне, цією своєю переконаністю Желізняки по-доброму заражають кожного при спілкуванні – можливо, дізнавшись про них, хтось також пробудиться – і в країні буде на одного небайдужого більше, а коли нас багато, то й лихо сміється!

ПОКИ КІНЦЯ ВІЙНІ НЕМА, РУК СКЛАДАТИ НЕ МОЖНА

Власне, перше, що я спитала у Желізняків при зустрічі, це саме про мотив.

- Що вас постійно, тривалий час штовхає не здаватися, як більшість українців – в сенсі волонтерства? Не заспокоюватися думкою про військовий збір із зарплати, а далі вносити свій вклад у перемогу?

- Нормальні людські життєві позиції, – каже Алла Желізняк. – Я вважаю, що в країні йде війна. Позаяк воювати зброєю я не можу, значить я повинна робити це у свій спосіб. От у такий-от спосіб – готуючи хлопцям домашню їжу – я можу допомогти і наблизити перемогу. Чому? Ну, мабуть, мама так виховала - що кожну справу треба доводити до кінця. А поки кінця війні немає, тому рук складати не можна. Тому що кидати справу посеред дороги – це слабкість. Так ніколи не здобути результату. А він нам потрібен.

- Тобто, це просто незавершена робота – тому, власне, четвертий рік ви цим займаєтесь?

- Якщо брати до уваги події на Майдані, то навіть більше. Ми весь час привозили туди їжу: з доньками з подружками пекли пиріжки на кухні, млинчики сирники, запіканки. На Майдані ходили з тими ящиками поміж хлопцями, мовляв, візьміть, скуштуйте, це все домашнє, а хлопці мені відповідали: «Та тут все домашнє!»

«ТАКИЙ БОРЩ! Я БИ ОЖЕНИВСЯ!»

Цікавлюся, як саме у них налагоджена робота з сімейного волонтерства.

- Виглядає все так, що раз на тиждень ми готуємо 25 порцій з домашньою їжею (це перша страва, гарнір та м'ясне і щось на десерт), розливаємо-розкладаємо це все в одноразовий посуд і самі ж веземо в Київський військовий госпіталь. Там їжу роздають хлопцям волонтери. Стараються щоразу чергувати відділення – аби не завжди одним і тим самим усі смаколики діставалися. Часом від цього залежить меню: якщо будемо йти до сердечників, готуємо без часнику.

Почалося усе з того, що ми якось потрапили з подругою-волонтером у військовий госпіталь. У шпиталь ми давно їздили – тортики їм привозили, солодощі. І якось стояла в коридорі, чекала подругу, і побачила той момент, коли розвозять госпітальну їжу. Мене настільки це вразило: оте щось, що наливали хлопцям у миски – мені навіть не вистачило сміливості це сфотографувати: 16 частина картоплини у жовтій водичці, капуста, якась чорна маса, схожа на котлету і рис, политий жовтим маслом чи маргарином. Це був 2017 рік. У цьому році там стало краще з кухнею. Але ми робимо свою справу: держава державою, а домашню їжу ніхто не відміняв: це смачніше, корисніше, поживніше, і це – з любов'ю.

Тим паче, що хлопці цього дуже чекають. Вони нас зустрічають теплими словами: ой, вареники, як у мами. Або «Ой, такий борщ! Я б женився». Віджартовуюсь, що можу тільки всиновити.

БУВАЄ, ВЛАШТОВУЄМО ДНІ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ЧИ ІТАЛІЙСЬКОЇ КУХНІ

Алгоритм сімейного волонтерства у Желізняків такий: у вівторок або в середу вдень готують, увечері – доставка.

- В ці дні менше замовлень у нас в кафе, тому маємо більше вільного часу. – пояснює жінка. – Перед тим їду на ринок на закупи: овочі, крупи, м'ясо, мийні засоби, одноразовий посуд.

Якщо страви прості, то буває, що робимо все за один день: зранку встали, після обіду видали. Іноді працюємо втрьох на кухні, інколи лишається хтось один. Але вихід завжди один: має бути 25 порцій – перше, друга страва (гарнір, м'ясне, салат) і солодке (млинці, сирники, пиріжки).

- Так було на Різдвяні канікули: усі роз'їхалися, а я залишилися в Києві, – розповідає Крістіна, донька Михайла та Алли, психолог. – І готувала сама. Хлопці голодні не лишилися.

Зазвичай готування займає до 8 годин.

Буває, влаштовуємо собі дні закарпатської кухні (сімя Желізняків має закарпатське коріння), або дні італійської кухні.

- Що готуєте із закарпатських смаколиків?

- Це різномаїття страв із квасолі: пасуля пудбивана, пасуля з капустув, човлент, голубці з карпатськими білими грибами, поливка з домашнього когута, причому, обов'язково з додаванням кольрабі, як це робить моя мама на Закарпатті. От бограч ще не робили, до речі! - зауважує Алла Желізняк.

КОЛИ У КОГОСЬ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ – ПЕЧЕМО ТОРТИК

Цікавлюся, чи багато коштів іде на це волонтерство. 

- У середньому вартість однієї подачі – від 1,5 до 3 тисяч гривень, залежно від кількості м'ясних страв. Ну, а загалом – це продукти, електрика, бензин. 

У результаті виходить кілька ящиків домашніх наїдків для поранених хлопців. Їх до госпіталю відвозить пан Михайло. 

- Ми навмисне не відправляємо їжу баняками чи відрами – бо це не зручно, у хлопців часто нема свого посуду, а так одразу можна видати: пригощайтеся! Ми навіть ковбасу та хліб нарізаємо. 

Інколи дзвонять волонтери – у когось там День народження, хтось одружується, тоді ми готуємо тортик.

- Якось готували такий сюрприз для чоловіка, він втратив ногу, спекли йому величезного триповерхового торта, він радий був! І ми раділи...

Загалом, Желізняки уникають розповідати «душещипатєльні» історії про зустрічі з військовими в госпіталі. Це дуже особисте, і... за хлопців, кажуть, страшенно болить.

- Я ніколи навіть не дивлюся фотографій, коли зготоване мною хлопцям передають, не дізнаюся імен - я плачу завжди, – каже Крістіна.

- Дівчата з госпіталю щоразу пропонують робити спільне фото, виставляти потім у мережі. Я завжди відмовляю. Узагалі, мало афішуємо ці наші акції. Ще раніше волонтери кілька разів присилали фотки хлопців із госпіталю. Пояснила, що мене не потрібно переконувати допомагати хлопцям такими знімками: я варитиму їм їсти не з жалю, а просто від того, що маю таку життєву позицію, – каже Алла Желізняк.

- Часом до нас звертаюся інші волонтери – іноді беремо участь, іноді відмовляємось: усім не допоможеш, і краще якісно зробити менше, але зробити. А що стосується передової, то ми віддавна працюємо з однією групою волонтерів. Є у нашої сім'ї підопічний хлопчик, демобілізувався з пораненням, отримав його на Світлодарській дузі, зараз на реабілітації третій рік, – каже Михайло Желізняк.

- Маємо команду однодумців – це друзі сім'ї, добрі знайомі. Вони долучаються коштами, які ми витрачаємо на продукти, – каже пані Алла. – Власне, тому я пишу щотижня звіт – що ми приготували і відправили.

Почала робити це після однієї неприємної ситуації. Подзвонила якось до мене одна журналістка, запропонувала допомогу. Вона запалилася ідеєю нам помогти, дуже хотіла взяти участь у готуванні, ми ж сказали, що краще купити продуктів (ковбаси, чаю чи масла, печива) і принести: кухня - це святе місце, я мало кого туди пускаю. Зрештою, жінка перекинула мені на картку 400 грн, та не повідомила, коли. А потім за якийсь час почала мене звинувачувати, що її гроші пропали. Виявилося врешті, що вся ця каша заварилася через те, що я їй публічно не подякувала. Треба було «затегати» у Фейсбуці.

БІЗНЕСИ, ПРОЕКТИ – ЦЕ ВСЕ МОЖНА ПОКИ ВІДКЛАСТИ І РОБИТИ ПОТІМ

- Як думаєте, чому хвиля волонтерства в країні, яка свого часу збурила суспільство і допомогла відстояти державу, стихла?
- Люди погасли...
- Чому?
- Бо слабкі, – каже Алла Желізняк.

- Або переслідують іншу ціль, – додає Михайло Желізняк. – У них інша мета. У нашій ситуації вона одна: ми розуміємо, що рятуємо свою державу. Сподіватися нам ні на кого, і ми просто взяли цю відповідальність на себе і робимо це у такий от спосіб зараз. Бувало й інакше: коли племінник стояв на передовій і одного дня в 2014 році він подзвонив: вуйку, біда, нам дали ментовські броніки, які можна ножем проштрикнути, а це передова, перша лінія. Ми купили бронежилети, відправили їм туди. Це історія безкінечна. Ми призупинили свої бізнеси, проекти – це все можна буде робити потім. 

Зараз на когось розраховувати, що зроблять замість тебе, чи навпаки, на когось ображатися, що не помагають – пусте діло. Робиш – роби.

У нас є міні-кав'ярня, тому ми вирішили допомагати їжею. Якби у нас був свій патронний завод, ми би допомагали набоями.

ВОЛОНТЕРІВ МОЖУТЬ ЗАГНАТИ В ЯКУСЬ ВНУТРІШНЮ ДІАСПОРУ

Желізняки переконують: якби кожен робив те, що може, країна би була в зовсім іншому стані.

- От робиш – доведи до кінця, – каже Михайло. – Треба просто усвідомити причинно-наслідковий механізм цього всього. Раніше наші діди на Закарпатті казали: ой, як добре було при мадярах жити! Батьки говорили, як було добре при совітах (я не сперечаюся: це відформатована свідомість). Але цінний цей досвід тим, що наочно показує: ти починаєш цінувати це, що втратив, лише коли втрачаєш. Якщо ми втратимо Україну, колись казатимемо дітям: ой, як добре було при Україні. Ми не хочемо цього допускати. Тому й робимо свою роботу. 

- Волонтерство нині утворює в державі такий потужний горизонтальний зв'язок у суспільстві, – каже Алла. – Ні, він не змінить державної системи, вертикалі. Але держава зараз на цьому зв'язку, зокрема, тримається. 

- Ми чітко розуміємо, що нас, волонтерів, можуть загнати в якусь внутрішню діаспору – але треба не здавати позиції, – каже Михайло. – Добре, що є коло однодумців на сьогодні, й це, знаєте, – та волосинка, за яку ми тримаємось. До кращих часів.

Тетяна Когутич, Ужгород-Київ

Фото: Павло Багмут