13 травня. Пам’ятні дати

13 травня. Пам’ятні дати

2582
Ukrinform
Сьогодні в Україні відзначається День Матері.

На відміну від жіночого свята 8 березня, цього дня вітають виключно матерів і вагітних жінок – майбутніх мам. Свято виникло у США. Спочатку це була ідея пацифістів – відзначати цей день як день єдності матерів у боротьбі за мир. Але подібна концепція не знайшла широкої підтримки ні в США, ні в інших країнах. У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам’ять про свою матір. Анна написала зворушливі листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день року присвятити вшануванню матерів. Першим визнав День Матері офіційним святом штат Вірджинія у 1910 році. Через чотири роки, 1914-го, президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів. Після завершення Першої світової війни День Матері почали відзначати і в деяких європейських країнах. На сьогодні День Матері відзначається у 85 країнах світу. Українці теж долучилися до святкування Дня Матері, і сталося це у 1928 році, щоправда, не в Україні, а в Канаді. Ініціатором став Союз українок Канади. Наступного року свято відзначалося вже й у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головна редакторка тижневика «Жіноча доля» Олена Кисілевська. 1929 року «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді День Матері відзначали дуже широко. Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях свято було заборонено. Лише з 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулось в Україну. 1999 року воно отримало офіційний статус і було встановлено «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, міжнародної організації «Жіноча громада», Спілки жінок України, громадської організації «Союз українок»…» згідно з Указом Президента «Про День матері» від 10 травня 1999 року.

Події дня:

Фото: dynamo.kiev.ua
Фото: dynamo.kiev.ua

13 травня 1927 року був зареєстрований статут Київського пролетарського спортивного товариства «Динамо», в рамках якого згодом і виникла футбольна команда. Ініціаторами створення київської команди в листопаді 1927 року стали Сергій Барминський і Микола Ханников. Перший товариський матч «Динамо» провело 1 липня 1928 року проти збірної міста Біла Церква. А 17 липня на Червоному стадіоні столиці зустрілися динамівці Києва і Одеси. Матч закінчився внічию – 2:2. Цікаво, що автором першого голу в історії клубу став гравець з прізвищем Сильвестров. Перший матч, що розпочав історію міжнародного життя «Динамо», відбувся 14 вересня 1929 року. Тоді суперником киян стала робоча команда Нижньої Австрії, нажаль, кияни поступилися з рахунком 3:4. За 90 років, що пройшли потому, через Київське «Динамо» пройшло декілька поколінь великих спортсменів - чемпіонів світу та Олімпійських ігор. За радянський період біло-сині завоювали 13 чемпіонських титулів, 9 Кубків СРСР, 3 Суперкубки СРСР, що в свою чергу зробило «Динамо» найтитулованішою командою в історії радянського футболу. Крім того, це найтитулованіша сучасна українська команда, єдиний український клуб який провів усі сезони у найвищій лізі України. Наразі динамівці мають в активі 15 чемпіонських титулів України, 11 національних Кубків, 6 Суперкубків України, 1 Суперкубок УЄФА і два Кубки володарів кубків.

Ювілеї дня:

169 років від дня народження Панаса Мирного (справж. – Рудченко Панас Якович;1849-1920), українського письменника, громадсько-культурного діяча. Автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повістей «Голодна воля», «Лихо давнє й сьогочасне», драми «Лимерівна», «Казки про Правду і Кривду», оповідань, нарисів. За радянської влади письменника неодмінно називали «революціонером-демократом», хоча сам Панас Мирний основним критерієм творчості вважав життєву правду («Розказуй людям просто і правдиво», - писав він), та й до революційного руху не мав жодного відношення. З 1871 року і до кінця свого життя жив у Полтаві, працював у губернському скарбництві й казенній палаті, був дійсним статським радником, що в царській Росії дорівнювало військовому чину генерала. Неодноразово виконував обов’язки управителя Полтавської казенної палати, тобто займав одну з найважливіших посад у губернії. «Височайшими» розпорядженнями він був «удостоєний багатьох чинів і орденів». Звісно, що досяг він усього цього не одразу – змолоду доводилося заради шматка хліба сидіти в «брудній, прокуреній табаком, вкритій киптягою від жовтих ламп та паперовим порохом і павутинням казенній кімнаті» й важко працювати за рахівницею.

61 рік від дня народження Людмили Ярославівни Демченко (Свінтицька; 1957), відомого українського історика, архівіста, палеографа, археографа, заслуженого працівника культури України. З 1975 року працює у Центральному державному історичному архіві України; з 1999 – заступник директора. Наукові праці стосуються дипломатики, археографії та палеографії українського акта ХVІ-ХVІІ ст., ментальності української еліти ХVІ ст. Одна з упорядників серії документальних збірників з історії робітничого та селянського рухів в Україні середини ХVІІ - початку ХХ ст., корпусного видання «Архів Коша Нової Запорозької Січі» (2000), видання «Руська (Волинська) Метрика» (2002) та ін.

Роковини смерті:

85 років тому в Харкові, в будинку письменників «Слово» покінчив життя самогубством Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов; 1893-1933), український письменник, історіософ, чільний діяч українського відродження 20-х років ХХ століття, один із опонентів Москви. Автор гострополемічних памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?»; оповідань, новел, віршів. Микола Хвильовий – один із фундаторів мистецької елітарної організації українських письменників ВАПЛІТЕ, де було зосереджено більшість із талановитих на той час митців. Успіх до Хвильового прийшов після виходу у світ прозової збірки «Сині етюди» (1923), яка стильово й тематично започаткувала нову модерну течію в українській літературі. Він був найпопулярнішим українським радянським прозаїком свого часу. Академік Олександр Іванович Білецький назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Московських ідеологів, які закликали «ходить строем и петь хором», надзвичайно непокоїла і дратувала діяльність Миколи Хвильового, адже він чітко сформулював ключові «больові точки» взаємин зі «старшим братом» – по-перше, ніякого «старшого брата» він не визнавав, виступаючи за рівноправні взаємини між державами в усіх сферах; по-друге, на його думку, українське мистецтво мало долучатися до світового, в першу чергу західноєвропейського мистецтва, а ще Росія мала припинити гегемонію в Україні, відійшовши в свої етнографічні межі, адже, так само, як Росія самостійна держава, самостійною є і Україна. Кремль боявся, що небезпечні гасла «Геть від Москви» і «курс на Європу» поширяться і на інші радянські республіки, тому розпочав на Хвильового справжнє полювання. На час смерті письменнику було лише 39 років. Можна сказати, що це було демонстративне і протестне самогубство – життєлюб, закоханий у людину і мистецьке слово, він не міг далі жити в ідеологічній задусі московського тоталітаризму. А то й дійсно були страшні часи – між Голодомором і новими політичними чистками. Тодішня доба не давала таким людям як Хвильовий жодного шансу. І він сам обрав свою смерть.

Разом з тим, сьогодні день пам’яті Валерія Лобановського, українського спортсмена і футбольного тренера. Ім’я Валерія Васильовича Лобановського (1939-2002) знають навіть люди дуже далекі від спорту. Саме завдяки його таланту київське «Динамо» понад 20 років було символом українського футболу.  Хто не пам’ятає його кремезну постать на тренерській (наче розпеченій) лаві під час футбольного матчу в медитативному розкачуванні? Аскетичне обличчя, міцно стиснуті губи, стомлені очі під білястими віями. Між тим, майже 2-метрового Лобановського в молодості вболівальники називали «балериною». То були 60-ті роки, він грав тоді крайнім лівим у київському «Динамо», був надзвичайно технічним і тонким гравцем і мав лише йому притаманний рисунок дріблінга. Стадіон гудів, коли Лобановський йшов до кутового прапорця. Кутові у його виконанні вважалися половиною гола. У 1961 році кияни стали чемпіонами країни, то була епохальна подія – вперше була порушена гегемонія московських клубів. До речі, вирішальний м’яч головному конкуренту – московським торпедівцям, був забитий Валерієм  Лобановським саме після подачі кутового за 5 хвилин до кінця гри. Після приходу в «Динамо» нового тренера Віктора Маслова у 1964 році, Лобановський перестав потрапляти до основного складу. Погляди тренера і футболіста розійшлися. «На розборах ігор, - згадує Віктор Каневський, - всі кип’ятилися, показували один одному, де хто помилився, неправильно зіграв, а він качався (вже тоді), слухав, що йому кажуть, і робив, що хотів». Про Лобановського можна розповідати вічність. І як про футболіста, і як про тренера. Йому вдалося двічі запалити зірку київського «Динамо». Спочатку у 70-80-х, а потім наприкінці 90-х, коли він повернувся з близькосхідного затворництва й знову очолив динамівців. Уперше головним тренером «Динамо» Лобановський став у 1973 році. За рік роботи він досяг стільки, як ніхто з інших великих тренерів радянського футболу, починаючи від Аркадьєва й закінчуючи Бесковим. Після феєричного фіналу й перемоги з рахунком 3:0 над угорським «Ференцварошем» у розіграші Кубка кубків 1975 року, апофеозом українського футболу, для киян став розіграш Суперкубка того ж року, коли вони в двох матчах розбили легендарну мюнхенську «Баварію» на чолі з чемпіонами світу Мюллером і Беккенбауером. Мабуть, ніколи за всю історію радянського футболу не було клубу, який би громив своїх суперників із таким завзяттям. Можна згадати матчі динамівців з віденським «Рапідом» (4:1 і 5:1), празькою «Дуклою» (3:0); розгром (через 2 тижні після Чорнобильської катастрофи) лідера іспанського футболу мадридського «Атлетіко» (3:0). Кияни сім разів ставали чемпіонами СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986), шість разів – володарями Кубку країни (1974, 1978, 1982, 1985, 1987, 1990), вигравали Кубок володарів кубків (1975 і 1986), європейський Суперкубок (1975). З 1996 року Лобановський знову очолив київське «Динамо». Звісно, у багатьох виникали порівняння: Шевченка – з Блохіним, Реброва – з Бєлановим, Калитвінцева – з Колотовим чи Буряком… Їх порівнювали – хто ліпше грає? Вони були різними, але в чомусь схожими – ці дві незабутні команди «Динамо» Валерія Лобановського. Таким самим незабутнім залишається й він сам – затятий максималіст, реформатор українського футболу – Тренер. 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>