«Хтось прийде – порядок наведе»

…А чи знали ви, що є психічний розлад, який зветься клаттерофобією? Це таке паталогічне прагнення порядку.

Ним, виявляється, страждає відома всім Кім Кардашян. Щоправда, не знає, що страждає. А навпаки – сприймає як чесноту. У її котеджі в Хідден Хілз кожна річ приречена на власне місце, предмети гардеробу – пронумеровані, іграшки й одяг трьох дітей марковані іменами (щоб не забули, де чиє). Бо їй так легше, а терор стосовно близьких виноситься за дужки.

Глен Кростон, що написав книгу про психологію ризику, пояснює цю фобію складним дитинством,  «вихованням у нестабільній обстановці». А професор Карл Леонгард, співець «акцентуйованих особистостей»,  попереджає, що призводить це відхилення до параної.

Суспільства з нестабільним «дитинством» западають на клаттерофобію політичну. Коли так бажано все пронумерувати, наклеїти наліпки, розставити усіх, як елементи в таблиці Менделєєва: баламутів –  у тюрми, «варягів» – в апатриди, ЛГБТ – на задвірки, ромські табори – на попіл, інородців – геть з уряду, олігархів-патріотів – на владу, олігархів безідейних – на смітник... Чи навпаки.

І з надією для когось крокують Хрещатиком «національні дружини» – з дивними прапорами й зрозумілими гаслами на кшталт: «Не боїмося застосувати Силу, аби встановити на вулицях Український Порядок!». А їм назустріч – інші, з транспарантом: «Бандера прийде – порядок наведе!»

Чому, спитайте в них, у другому пришесті Степан Андрійович має перейматися порядком, чому не добробутом народу, не зміцненням гривні, не економічними реформами? Чому? Бо варто навести порядок, почуєте у відповідь, і це вирішить багато проблем. Можливо – всі.

Нас бісять наші порядки, до печінок дістають. Але ми за них пащу порвемо, варто комусь іззовні заходитися їх ламати – посольству США чи МВФу. Це – наші порядки, й нам їх терпіти!

І біди наші ми бачимо не в тому, що наші порядки погані, а в тому, що в нас їх багато, а не один –залізний і непохитний, заведений дідами й їхніми батьками. І той, хто чинить за заведеним порядком, він і є «порядна людина».

І чи не час, накручуємо себе, вберегти країну від безпорядку: землю – від вільного продажу, державні спиртозаводи – від приватизації, армію – від натовських принципів, Антикорупційний суд – від незалежності, залізницю – від Балчуна, медицину – від Супрун?

Тих, хто крокує зі смолоскипами «за порядок», поліція не чіпає. Вони ніби «свої» – бо ж за порядок. Не «розхитують човна», не розводять бруд і анархію в наметах біля Ради, не погрожують майданами.

Силовики і влада напружені, але приязні. Війна ж бо – і гаряча, й інформаційна. А на війні так бажано не розривати бойових порядків. Тож тим, хто за сильну руку, дозволяється багато, і не важливо – чиєю саме рукою вони марять.

Втім, ті, хто у борні, й ті, хто у «Бріоні», – все бачать кожен на свій кшталт. Комусь потрібен Статус Кво, а іншим – соціальний статус. Хтось бачить безлад у «баригах», хтось – у «популістах». Хтось бачить їх союз, а там – хоч третій рим, хоч третій рейх – аби порядок.

Невже втомилися від свободи?

Ще Еріх Фромм колись сказав напрочуд дивовижну річ: «порядок – лише страх свободи». Не хаосу, не безладу – свободи.

Ще далі йде у міркуваннях польська лінгвістка і філософиня Ганна Вєжбіцка: несвідомий страх (Angst) завжди є джерелом прагнення до порядку. Страх за себе й рідних, за звичне коло спілкування. Страх перед тим, що хтось випередить по життю і кар`єрі, перед нестримним плином часу, перед прийдешнім днем.

Великий розумник Мирослав Попович у книзі «Червоне  століття» замислився над питанням: а чи не страх перед раптовою свободою примусив культурний і освічений німецький народ повірити у рятівний «порядок» (die Ordnung) і кинутися в обійми Гітлера?

Бо ж не було на те ні економічних, ні політичних причин, пише Попович: «Веймарська республіка мала чи не найдемократичнішу на той час конституцію, в 1924-1927 роках реальна заробітна плата зросла на 37%, а в 1929 році вона перевищила (на 2 %) довоєнний рівень!»

Але ж Гітлер переконав усіх, що все погано!

А просто виховані на цінностях імперії Вільгельма II німці, здолавши негаразди і жахи Світової війни, не побороли труднощів свободи. «Для середнього німця, який ще пам'ятав часи кайзера, довоєнна Німеччина була кращою, ніж республіка», – пише український філософ.

І вже потім, у Нюрнбергу, мляво відповідаючи на запитання слідчих: чому вони виконували злочинні накази, рядові гестаповці з концтаборів смерті відповідали: «Такий було заведено порядок».

Це ж так спокійно на душі, коли 20 років поспіль тобою править один звичний гном, і коли – чим далі, тим менше – від тебе особисто щось залежить. Саме тому, а не через геніальність вождя, російські інтелігенти слідом за Чулпан Хаматовою скавучать: «Краще Північна Корея, аніж революція».

І в Януковича – хіба не був порядок? Всі розуміли – хто тут пан, а хто холоп. І страуси доглянуті були, і йолка, попри ніч, уже стирчала.

На жаль, на Заході в нас досі ще не вірять: у невідворотність наших змін, у те, що не повернемося в Росію – фізично і ментально, що не шукатимемо серед чужих або своїх просунутого диктатора. Бо вони знають – чого вартий порядок без свободи. А ми уже забули.

Я розумію нас. Усім набридла вічна політична гризня: і злість бере, і хочеться, щоби, як у тому анекдоті, прийшов лісник і вигнав з лісу всіх – і партизанів, і фашистів.

І деякі сноби напружують, і нерви не залізні, і хочеться по-простому – коли «порядок б`є клас». Хоча це означає лиш одне: коли структура убиває особистість, а однострої виправляють хиби зовнішньості, бо ти облич уже не розрізняєш.

У прагненні порядку ми можемо загубити смак свободи. А втративши свободу – втратимо творчість, бо справжню творчість у порядок не вписати. Вона, як говорив Умберто Еко, ламає легко традиційні коди, закони, мови, звичаї і стилі. Натомість вибудовує свої, і доти, доки більшість в них не вникне, все навкруги сприймається як безлад.

Тож безпорядок – це не завжди зло. На цвинтарі порядок, та він мертвий. Потрібен рух, і неодмінний ризик, і креативність та свобода творчості.

А чи можлива вона без індивідуалізму, освіченого і оптимістичного, коли ти підкоряєшся не волі Вождя чи більшості, а тільки своїй власній? І твориш усупереч усталеним порядкам?

Адже Господь у земному житті своєму жодних порядків не встановлював, а познайомив нас із засадами добра й поняттям зла, принципами гідності й моралі, а ще подарував свободу волі. Щоб ми, не озираючись на інших, могли вирішувати – жити за цим чи ні? І за свій вибір долею відповідали.

А наш Євромайдан – це хаос був чи ні? З Москви та Межигір`я він таким здавався – дражливим, димним броунівським рухом. А ми все це бачили інакше. Без визнаних вождів, без дисципліни вулика, плакатів під копірку, одностроїв і маршів «у ногу». Ми відчували навіть не «порядок», а ритм часу. Й пишалися, й не зовсім розуміли – де витоки такого відчуття.

А справа в тому, що це був Майдан індивідуальностей та індивідуалістів, де кожен сам себе призвав і сам мобілізувався. І кожен стояв за власне, особисте, собою вистраждане, і сам собі виставив межу, до якої є сили триматися. І сам собі накреслив червону лінію, за якою – зрада. У цій єдності різнобарв`я було щось невловиме, що ми тоді, здавалося, спіймали у долоню, але, як сонячний промінчик у дитинстві, не були здатні втримати.

І лячно нині не зібрати розгублене до купи. І чекаємо, що хтось прийде і збере…

Євген Якунов. Київ.