Уже майже не «совок». Життя народу – життя держави - 05.03.2018 01:49 — Новини Укрінформ
Уже майже не «совок». Життя народу – життя держави

Уже майже не «совок». Життя народу – життя держави

Блоги
1239
Ukrinform
В умовах підступної агресії та війни Росії проти України особливо важливо домогтися єдності нашого суспільства

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!»

Василь Симоненко

Реалізація Україною свого невід’ємного права бути незалежною державою додала мільйонам наших громадян більшого усвідомлення того, що ми належимо до великого народу, з великою, хоча й дуже нелегкою, історією.

За минулі 26 років своєї незалежності Україна, безумовно, помітно змінилася. Не бачать цих змін (або вперто не хочуть їх помічати) лише ті громадяни (в чому числі й багато політиків), які ще не позбулися ностальгії за радянським минулим і не приховують своїх сподівань на відновлення колишньої тоталітарної радянської імперії.

Хто б і що сьогодні не говорив, та Україна справді змінилася. Вона, звичайно, уже майже не радянська, але, на жаль, поки що і не та держава, якою має бути, в якій всі ми хочемо жити, яку необхідно передати наступним поколінням…

У своїй книзі «Боян степової Еллади», виданій ще в 1993 році (м.Кіровоград, нині – Кропивницький), її автор Леонід Куценко цілком обгрунтовано написав: «Потрібен час, щоб народ глибоко усвідомив свою причетність і відповідальність перед молодою державою, потрібен час на формування національної самосвідомості громадянства. Процес цей, зважаючи на багатовікову долю бранки України, надзвичайно складний, але без його реалізації не може бути й мови про віками вимріяну Україну!»

Це, звісно, так! Але роки летять, і тому затягування цього часу на подальші десятиліття не відповідає жодним інтересам нашої держави – її становленню як самодостатньої європейської нації.

Те, що відбувається нині в нашій країні, не може не турбувати. Розбрат, зростаюча недовіра громадян до владних структур, нестихаюча боротьба політичних сил за владу, постійні чвари, конфлікти та інтриги, які ми часто спостерігаємо в процесі «активної в інтересах народу діяльності» тих же народних депутатів – все це нагадує події сторічної давнини. Як відомо, тогочасним українським можновладцям забракло політичної мудрості, послідовності та далекоглядності, щоб зберегти незалежну соборну Україну. Тодішні національні уряди не змогли забезпечити власної життєздатності й стати серйозною потугою, на яку варто було зважати провідним державам світу. До того ж суттєвим недоліком урядів тих років була тривала невизначеність зовнішньополітичних державних пріоритетів.

Як і в ті роки, нинішньою ситуацією в новій Україні намагається скористатися той же російський (але вже сучасний!) агресор, який вдається до всіляких засобів, щоб зруйнувати нашу державу зсередини, діючи методами успадкованої ним радянської ідеології, щоб домогтися реалізації своїх геополітичних амбіцій. Але він, очевидно, не усвідомлює того, що українська нація жива і невмируща і що вона вже здатна захистити свою державу.

Досить часто можна почути (і не лише в середовищі простих, далеких від політики громадян) заяви про те, що в усіх наших бідах винна тільки держава. Ті, хто так уважають, не усвідомлюють того, що такою своєю «філософією» вони лише «підливають мастила до вогню», відгороджуючись від участі в розбудові своєї держави, від вирішення існуючих проблем.

Після кривавих подій Революції Гідності, коли наш народ не витримав знущання над собою, ми все частіше стаємо свідками багатьох прикладів того, як рішуче змінюється ставлення вже зростаючої частини нашого суспільства до своєї держави. Це свідчить про те, що наш народ поступово прокидається від багаторічної «летаргії», позбувається почуття меншовартості, апатії, байдужості до сучасної та майбутньої долі України.

Проте вирішальним фактором для досягнення злагоди в нашому багатонаціональному суспільстві має стати перегляд, насамперед, політиками своєї надуманої «величі» над народом, якому вони повинні служити, а не заколисувати його порожніми обіцянками. Більше того, політики (це стосується і всіх тих, хто займає різні владні крісла) повинні нарешті усвідомити, що головний їхній обов’язок – виправдовувати сподівання мільйонів своїх співвітчизників на більш гідне життя в своїй державі, а не змушувати їх шукати його в якійсь іншій країні, припинити маніпулювати довірою народу, не зловживати його терпінням. Невже нашій державі ще замало двох «майданів»?

Із усього слід робити належні висновки, але, на превеликий жаль, як зауважив багато років тому відомий німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.): «Досвід та історія вчать, що народи і уряди ніколи нічому не навчилися з історії».

Нині в умовах підступної агресії та війни Росії проти нашої держави особливо важливо домогтися єдності всіх частин нашого суспільства. Бо, як сказав кілька століть тому знаменитий римський історик Гай Саллюстій Крисп (86-34 рр. до н.е.): «В єдності – сила». Співзвучним цьому короткому вислову є не менш мудрий висновок творця однієї з найбільш відомих філософських концепцій ХХ століття німецького філософа Освальда Шпенглера (1880-1936 рр.): «Народ – це об’єднання людей, які відчувають себе єдиним цілим».

Вважаю, що на завершення не буде зайвим нагадати всім (у першу чергу – нашим політикам та представниками владних структур) ще такий вислів, що належить відомому американському літературному критику і поету Джорджу Едварду Вудберрі (1855-1930 рр.): «Маси наділені політичною мудрістю, тому що життя народу і є життя держави».

Я цілком свідомо використав тут вислови кількох добре відомих світовій історії особистостей і зробив це з єдиною метою – у такий спосіб наголосити на нерозривності таких понять, як «держава» і «народ». Пам’ятаймо про це!

Юрій Богаєвський
«Баришівський вісник»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>