- Анжеліко, ви артистка, яка активно займається волонтерською діяльністю в зоні АТО, ви знаєте цю війну в обличчя, а як ставитеся до тих артистів, хто не лише не бував там, але й прикриваючись висловом, що мистецтво поза політикою, їздить на гастролі до Росії?
- Чисте мистецтво поза політикою, але артисти, які їздять до Росії, займаються не мистецтвом, а шоу-бізнесом. Це абсолютно різні речі.
Артисти, про яких ми говоримо, переважно, заробітчани, кон'юнктурщики, пристосуванці. Треба буде, вони будуть носити вишиванку, треба буде – зароблятимуть на чомусь іншому. Це просто різна система цінностей, різне відчуття часу, себе, простору і розуміння себе в цьому просторі. Тому що людина може бути талановитою, класно співати чи писати музику, і водночас бути нікчемним громадянином або поганим батьком чи мамою. Це різні речі й різні властивості. Чи повинен митець продавати свій талант? Він змушений це робити, тому що цим заробляє гроші. Чи справді немає можливості артистам заробляти в Україні й тому вони їздять до Росії? Неправда. Тому що в Україні є 130 міст із населенням понад 100 тисяч і 700 маленьких міст, типу райцентрів, тож сказати, що немає поля діяльності, – неможливо.
- Ви вважаєте, що, було б бажання, то можна було б.
- Звичайно, це не корпоративи, не якісь величезні кошти, які дають олігархи. Багато артистів не зрозуміли, що з нами відбувається, тому що за минулої влади їм було зручно, з чемоданів витягали і давали стоси доларів, це все не оподатковувалося, не обговорювалося публічно. Крім грошей вони отримували ще й різноманітні преференції й почували себе абсолютно нормально, а як живуть люди навколо, їх тоді не цікавило, та й зараз не дуже цікавить. Тому вони не зрадили собі, але давайте не називати це мистецтвом.
- А ми маємо якісь санкції до них застосовувати? Ну от, наприклад, Кириленко пропонує титрувати кліпи – цей співак гастролює в країні-агресорі. Як думаєте, є в цьому потреба і наскільки це буде працювати?
- Не знаю, треба перевірити, наскільки це буде працювати. Медійники створюють ілюзію, що тільки на цих артистів є попит. Насправді, вже навіть з часів революції, до сьогодні, сформувалася велика кількість нової музики або музики, яка вже існувала – просто стала відомою завдяки новітнім медіа. Але вона не потрапила в ефіри великих каналів, тому що там своя мафія, свій бізнес, який живе в якомусь накатаному режимі.
Я не дивлюся наші музичні канали, тому що вони пустопорожні, вони не несуть в собі ні добра, ні світла, ні любові, ні української ідеології чи просто традицій, там немає за що вхопитися. Я змушена їх дивитися час від часу як людина, що бере участь в журі певних телевізійних премій, рейтингів, тому я вибірково дивлюся. Але там цілковите розчарування, це не цікаво.
- Не подобається взагалі нічого?
- Абсолютно. Якщо є якийсь цікавий кліп, то – не залежно від того, відомий виконавець чи не відомий, – його можна подивитися в інтернеті, але для цього потрібно бути активним споживачем інформації. Треба самому шукати, дивитися, читати, цікавитися. Люди в основному пасивно споживають вже пережовану інформацію, тому їм простіше поставити якийсь музичний канал і дивитися все, що їм нав'язують. Тому держава, яка не може впливати на приватний бізнес, бо телеканали – це приватний бізнес, змушена захищатися і придумує якісь формули співіснування бізнесу, безглуздості, яку несуть з собою певні істоти з українськими паспортами, і того, що відбувається в нашій країні. А чи повинна держава щось думати і робити? Повинна. Чи будуть працювати ці методи, я не знаю, їх реально треба випробовувати.
Наприклад, у Закарпатті я спілкувалася з чоловіками, які розповідали, як вони стоять на колінах і плачуть, коли привозять загиблих героїв, – й ці ж самі чоловіки їздять на заробітки в Росію, і це якось нормально вживається в їхніх головах, і на них не поставиш титр «ця людина їздить в Росію», треба щось в головах міняти. Весь бардак – у головах. Звідти йде безлад.
От, наприклад, про це всі завжди соромляться говорити, але українські туалети – це відображення нашого обличчя, вони жахливі, навіть у найпафосніших будинках культури, палацах чи будь-яких публічних місцях. Туалети у нас жахливі: там, де людину ніхто не бачить, вона проявляє себе такою, якою є насправді.
- Як достукатися до них, як змінити ситуацію на краще?
- Всі хочуть, знову ж таки, обрати класного президента, який візьме чарівну паличку, махне нею тричі, скаже «чари-бари-пух» – і назавтра ми прокинемося, а навкруги все рожеве, цвіте навіть узимку, і манна небесна сиплеться. Але ж це ілюзія! Такого не буде навіть за найідеальнішого президента.
- Дійсно, дуже багато людей вважають, що приблизно так і має бути, от тільки президента поміняють.
- От, кажуть, Вакарчук буде президентом – стане все добре, або, от, якщо Зеленського оберуть – то взагалі супер, всім буде смішно і весело. Звичайно, це смішно, але це якраз та безвідповідальність і інфантильність, що існує в суспільстві.
Називаю нашу країну країною недолюблених людей: недоговорене мамами «я тебе люблю» виливається в дорослому віці у катастрофи, які ми переживаємо
Наша країна проходила страшні історичні злами, які винищували найкращих, найрозумніших, найвідповідальніших господарників – мудрих, талановитих, інтелігентних, залишалися пристосуванці, кон'юнктурники або ті, хто вміє дуже добре мовчати. Нам треба витворювати нову українську еліту, і це не має ніякого відношення ні до тих людей, які зараз у політиці, ні до тих людей, яких зараз дуже багато показують по телевізору. Нова еліта – це не вік, це інше мислення, це креативна, відповідальна людина, яка знає чого хоче в цьому житті, яка поважає себе, яка наповнена любов'ю в найширшому розумінні цього слова. Я називаю нашу країну країною недолюблених людей: ця недолюбленість, те недоговорене мамами «я тебе люблю» виливається в дорослому віці у катастрофи, які ми переживаємо.
В зоні АТО: уявіть собі – ми 40 хвилин стоїмо і просто обіймаємо дітей, яким катастрофічно не вистачає ласки і теплих слів
Одне з таких моїх потрясінь в зоні АТО – це ситуація з дітьми. Ми часто виступаємо не тільки для військових, а й у дитячих таборах, інтернатах, де відпочивають діти, котрі проживають у регіоні. У залі іноді збирається до тисячі дітей: ми співаємо, танцюємо, аплодуємо, і потім після концерту діти підходять робити селфі, брати автографи, як це завжди буває, а ці діти приходять обніматися. Уявіть собі, ми 40 хвилин стоїмо і просто обіймаємо дітей, яким катастрофічно не вистачає ласки і теплих слів.
І ця недолюбленість проявляється в усьому – в агресії, в тому, що людина не любить інших, бо та, яку любили в дитинстві, не потребує підтвердження, що вона хороша, і їй не треба якось випхати себе поперед інших, а для цього вдягнути труси в стразах чи наколоти губи, – вона й без того гармонійна. Всі фріки, які з'являються, – це ж спосіб людини звернути на себе увагу, отримати якусь додаткову любов іззовні, тому що їй не вистачає цієї любові.
- Ваша найновіша музична робота – це альбом «Територія різдва», розкажіть про нього більше, як у вас з'явилася така ідея?
- Коли в Києві відбуваються великі різдвяні святкування, а зараз, незважаючи на війну, різдвяний розгуляй проходить по два місяці – і між двома найбільшими українськими святинями в охоронній зоні ЮНЕСКО роблять шашличну – мені це не подобається. Я це критикую. Мені не подобається позиція міста, стосовно таких «святкувань» і та форма, у якій подається Різдво, тому що, Різдво – це духовне свято, а в Україні воно ще й дуже веселе, має свої традиції, пов'язані з вертепами, колядками, щедрівками.
Я писала багато різноманітних критичних зауважень, постів, які передруковували, які викликали бурхливу дискусію, і частина людей, що зі мною дискутували, писали – зроби сама щось, мовляв, легко критикувати. Я взяла і зробила.
Цей різдвяний матеріал накопичився, я його виконувала акапельно з дитинства, останні роки – з фольк-студією «Правиця», ще в якихось форматах, а потім просто зрозуміла, що треба взяти і зробити цілий альбом. Бо народні колядки і щедрівки – неймовірний скарб, яким ми всі володіємо.
Крім іншого, цей різдвяний альбом став моєю віддушиною, бо я живу в важкій парадигмі, де дуже багато війни. Моя робота зараз пов'язана з зоною АТО, я радник міністра культури саме з питань культурної реінтеграції прифронтової зони. Весь час я чую дуже багато важких історій від людей, які переживають війну, бачать її кожного дня на власні очі. Моя родина, як і родини всіх українців, безпосередньо втягнута в цю війну, тому що в перші її місяці загинув мій дядько, 46-річний Олег Михайлов. Багато моїх знайомих – або воювали, або воюють, або займаються допомогою.
- Тобто, ви безпосередньо в це залучені, перебуваєте в постійному стресі...
- Так, я весь час знаходжуся в цих історіях, навіть у якийсь момент зрозуміла, що війни в моєму житті набагато більше, ніж миру, хоча живу в Києві. Я розумію, що ніхто за мене не вирішить мої внутрішні проблеми, тому намагаюся врівноважувати це миром. А що може бути більш мирне і світле, ніж колядки і щедрівки? Тим паче, що в мене є чудова команда: Едуард Приступа, який дуже тонко відчуває українську музику і робить фантастичні аранжування народних пісень, Ігор Добрянський – лідер гурту «Ван-Гог», секс-символ 90-х, якого всі пам'ятають – зараз він є моїм саунд-продюсером і я записуюсь в його студії. Є й інші люди, креативні, з ними легко знаходити спільну мову, ми плануємо, вигадуємо щось нове. Вийшов дуже класний альбом. До нього долучилася велика кількість зірок: Мирослав Кувалдін із гурту «the ВЙО», поет Костя Гнатенко і композитор Артур Кульпович, улюблений поет Олександр Бригинець, співаки Ілларія, Віктор Павлік, бандурист Ярослав Джусь, цимбалістка Наталія Поповська, сопілкар Дмитро Мазурак, фольклористика-студія «Правиця». Тобто, дуже багато особливих, класних людей, якими можна пишатися і як професіоналами, і як громадянами.
Це особливе задоволення, коли ти приходиш у студію з роботи втомлений, ми п'ємо в студії чай, розмовляємо про все на світі, і через якихось 15 хвилин я переключаюсь на позитивний настрій, з яким вже заходжу до студії співати нову колядку. Це таке моє задоволення, радість і світло. «Територія РіздвА» – найсвітліший альбом у моїй творчості. Кожен рік у митця має позначатися чимось особливим, от у моєму житті були якісь проекти, цікаві речі, але альбом став такою гарною крапкою 2017-го року.
- Це вражаюче, що ви виконуєте таку важливу складну місію, їздите в зону АТО, перебуваєте під впливом негативних історій, а творчий продукт видаєте світлий, гарний, який надихає інших людей. А чи багато наших артистів зараз їздить до зони АТО чи до прифронтових територій?
- Якось я склала список тих людей, яких я знаю, – саме артистів, що виступають в зоні АТО, і ми їх нагородили подяками міністра – це близько 100 осіб. Це дуже мало, у нас така кількість музикантів, ви не уявляєте собі.
- Як виникло бажання поїхати туди? Це сталося якось імпульсивно одразу чи приходило поступово?
- Ні, коли мій дядько загинув ....
- Точка неповернення, як то кажуть.
- Ну, я ж дівчинка, я не могла взяти торбу, кинути за плече і поїхати на війну, яку ніхто не бачив і не знав, що це таке. Це було страшно. Але зібралася група людей, психанули і поїхали.
- Перша поїздка запам'яталася, вразила?
- Так, найбільше, звичайно, запам'яталася перша поїздка. Я не знала, куди ми їдемо, знала тільки, що на Луганщину.
Ми приїхали в Щастя – побите, обстріляне, з вибитими вікнами. Це було дивно, я ж багато разів їздила по всій країні з гастролями, а тут їдеш – і по дорозі весь час барикади, барикади, блок-пости...
- Нереальність того, що навколо, напевне, відчувалася...
- Так, і Артем Полежака, наш відомий український поет, на кожному блок-посту питав: це вже АТО? Це вже АТО? Він, ніби так жартував, але це дуже гнітило – ми намагалися не говорити про погане, жартували, співали, просто вмикали якусь музику і співали всі пісні, які тільки знали.
Деякі люди й досі ніби не усвідомлюють: якби там не було цієї зони української оборони від російських окупантів, ми б уже всі були зовсім в іншій країні
- І куди саме ви потрапили?
- Ми приїхали в «Айдар», тоді там воювали добровольці, я потрапила саме туди, де служив мій дядько. Це була містика. Я побувала в кубрику, де він жив, бачила його ліжко, яке ще було підписане його позивним, і спілкувалася з його побратимами, які мене зустріли: «Так, що ти тут робиш? Дівчатам не місце на війні, їдь звідси!».
Вони одразу почали на мене кричати, але я спілкувалася з психологами – і знала, що не можна агресією відповідати на агресію, тому я просто слухала, закусивши губу, і ніяк не реагувала. А потім, коли сказала, що ми приїхали до них із концертом, то вони видихнули полегшено і почали усміхатися. Бо спершу думали, що ми приїхали воювати. Це були добровольці, люди дуже різних професій – не воїни за професією, але люди, які розуміли, що треба комусь захистити країну.
Це – справжні чоловіки, не ті, хто ховався під спідниці дружин і кричав, що не моя війна. І коли я чую до сьогоднішнього дня: а що вони там роблять? А навіщо це все? Тобто, люди ніби не усвідомлюють, що якби там не було цієї зони української оборони від російських окупантів, ми б уже всі були зовсім в іншій країні. Мене це вражає. І вражає те, що деякі публічні люди теж безвідповідально ставляться до цього, ніяк не реагують.
- Давайте тоді поговоримо про проект Мінкульту «Український Схід».
Наше покоління потрапило на всі перехідні періоди, які тільки можна уявити
- Український схід. Про поїздки до АТО і про історію людей, яких ми там бачили, – боляче згадувати чи говорити, але це треба фіксувати, це історія і ми є її частинками. Потім все це напишуть в одному розділі книжки, але долі всіх людей, які загинули, воюють, чи допомагають країні – не можна буде вмістити в історичний підручник. Ці теми для обговорення – суспільно важливіші, ніж те, що нам нав'язується великими телеканалами.
Моя волонтерська діяльність тривала довгий час, і ми з міністром культури Євгеном Нищуком не раз обговорювали, що треба це якось систематизувати, подивитися на проблему культурної реінтеграції Сходу ширше, оскільки волонтери, скільки б їх не було, не можуть вирішити системні питання. Питань багато, вони накопичені не тільки за період війни, а й за період існування незалежної України. Ми не можемо нескінченно посилатися на попередників, а повинні зараз вирішувати все, що можна. Ми спілкуємося з управліннями культури, місцевими адміністраціями, радами про те, що вони повинні хоча б описати ці системні проблеми, і потім вже думати, яким чином їх вирішувати.
Мені подобається волонтерське середовище, мені в ньому комфортно, тому що коли є задача, волонтери збираються – і не маючи нічого, крім бажання і енергії, придумують шляхи вирішення, а потім наступного разу, коли ми збираємося, вже безліч проблем вирішено.
Ми ніколи не їздили просто з концертами, наш бус був переповнений гуманітаркою, книжками, українськими дисками, теплими речами, іграшками, мікрохвильовками, м'ясорубками – всім, що люди просили.
- Це ваші колеги-артисти збирали чи й інші люди?
Коли прийшла у державний сектор – була в шоці, тому що – намагаючись вирішити ту чи іншу проблему – в кожному кабінеті чую, чому її не можна вирішити
- Збирали всі, хто міг. Ми зробили багато концертів-акцій, виступали безкоштовно, а зароблені гроші витрачали на волонтерські поїздки. І от, коли я прийшла у державний сектор, я була в шоці, тому що – намагаючись вирішити ту чи іншу проблему – в кожному кабінеті чую, чому її не можна вирішити. Це мене найбільше в моїй роботі виснажує. Для мене це шок. І це стосується всього – від переносу пам'ятників до закупки нових інструментів для сільських музичних шкіл. Зараз децентралізація, і місцевим владам віддано реально дуже багато повноважень, але вони звикли, що їм спускаються циркуляри згори і чекають, що хтось прийде і вирішить проблему. Звичайно, згодом ситуація врегулюється якимись постановами, новими законами і новим порядком речей, але нинішній важкий перехідний період треба пережити. Наше покоління потрапило на всі перехідні періоди, які тільки можна уявити.
- Збираєтеся найближчим часом знову поїхати на прифронтові території?
- Так, саме вирушаємо нашим великим музичним десантом на Луганщину до прифронтового міста Кремінна, де на Масляну відбудеться встановлення національного рекорду з ліплення вареників у рамках проекту Міністерства культури України «Український схід».
З 15 по 17 лютого артисти та митці, залучені до цього проекту, проведуть там низку акцій: відбудеться майстер-клас з автентичного співу від солістки гурту «Гуляй Город» Ірини Барамби, лекція про те, чим Масляна відрізняється від Колодія, концерти, встановлення рекорду.
Головними «винуватцями» встановлення національного рекорду з ліплення вареників буде Луганський кадетський корпус. Ці хлопчики, майбутні офіцери почнуть ліпити вареники, а ми їх всім миром підтримаємо, ми маємо наліпити їх дуже багато, щоб встановити рекорд.
- Скільки плануєте наліпити?
- Рекорд – не менше 3 тисяч. Ми їх ліпимо в номінації «Благодійність», тож всі ці вареники, зварені й запаковані в термоси, волонтери, і в тому числі артисти, розвезуть у місця перебування наших військових.
- Із чим вареники?
- З картоплею. Цей рекорд важливий не лише як спосіб збереження національних традицій, а й як акція єднання поколінь нинішніх і майбутніх військових, військових та цивільних. Усі зліплені вареники, які є ознакою української Масляної чи Масниці, стануть пригощанням для українських захисників та поранених військовослужбовців.
Окрім великого концерту на центральній площі Кремінної, ми побуваємо з виступами у місцях дислокації наших військових, госпіталі. Адже таке спілкування повертає наших захисників хоча б на короткий час із війни у мирне життя. Я вдячна артистам, які відгукуються, їдуть виступати, беруть на себе відповідальність за країну.
- Ви говорили про своє дуже цікаве спостереження, про те, що в українському фольклорі немає концепту "щастя".
Науковці, фольклористи, етнографи кажуть – наші предки не лишили нам концепту "щастя". Тож треба його якось витворювати, думати над цим
- Я просто розумію, що проблема недолюбленості – це проблема кожної конкретної людини, яка перетворюється на суспільну проблему. І на проблему щастя. Я запитувала наших науковців, фольклористів, етнографів, вони кажуть – наші предки не лишили нам концепту "щастя". Може треба його якось витворювати, думати над цим, можливо, через волонтерські організації. Не знаю, чи держава готова до вирішення цього питання, але це ж глобальні проблеми, значить щось треба міняти; у нас, наприклад, високий рівень суїциду – це ж внутрішнє відчуття людини, ніхто ж їй не нав'язує цю тему, що треба якось вирішувати проблему тільки позбавленням себе життя.
- Більше позитиву вносити?
- Але позитив – це не безліч програм, де всі жарти – нижче пояса. Навіщо нам ці ідіотські парадигми: з одного боку – різкий контраст війни і миру, багато людей дивляться на монітори, бачать тільки картинку, для них війна – це кіно, а якщо говорити про інформаційне поле, то так, у нас новини – це чорнуха, а все, що не новини – дуже примітивна розважала, ще й у більшості випадків не смішна.
Треба розповідати класні приклади з життя людей, щось чуттєве, воно може бути веселе, оптимістичне, сумне, зворушливе, але це повинно бути справжнє життя. Я якраз чекаю від Суспільного телебачення, на інших розраховувати поки що не доводиться, що воно нарешті покаже цих особливих людей, нові приклади, але і Суспільне так довго відпрацьовує свою концепцію і мовлення, що вже і не знаю – чи дочекаємося.
За моїми відчуттями, немає більш патріотичного регіону в Україні, ніж східний
Але, як оптиміст, я вірю і захоплююся людьми, яких бачу. За моїми відчуттями, немає більш патріотичного регіону в Україні, ніж східний. Там теж, безумовно, є різні люди, але вони скрізь різні. Мене дуже радує, що там багато громадських ініціатив, люди самоорганізовуються, придумують цікаві проекти, роблять ставку на дітей і молодь, знають, що це важливо, достукуються до активних публічних людей, котрі живуть у Києві, налагоджують контакти, привозять свої творчі доробки. Це дуже важливо і дуже здорово.
Є міста, де держава не справлялася: коли їх окуповували, потім їх звільняли – і ніхто не знав, що з ними далі робити, навіть самі військові, що туди потрапляли, знаходилися ніби в пастці – не було що їсти, не було у що вдягнутися, і активні люди, які там живуть, об'єднувалися, готували їм гарячу їжу і до сьогоднішнього моменту займаються волонтерством.
- І що цікаво, я ж переконана, що вони здебільшого спілкуються російською мовою. Я про те, що можна бути російськомовним, але бути патріотом.
Російськомовні люди – це продукт радянського часу, тоді як їхні бабусі й дідусі – україномовні в більшості
- Мовне питання – спекуляція. Дехто зі старшого покоління мені каже: «Ты же понимаешь, что мы русскоязычные, нам тяжело перестраиваться». Я спілкуюся з величезною кількістю людей, і коли ці російськомовні люди, батьки яких теж були російськомовними, цитують своїх бабусь і дідусів, то вони цитують їх якою мовою? Українською, розумієте. Тобто, це спекуляція з подвійним дном, політики спекулюють на протиставленні російської і української мови, а російськомовні люди – це продукт радянського часу, тоді як їхні бабусі й дідусі – україномовні в більшості.
На Донбасі живе багато людей різних національностей – німців, греків, росіян, казахів, узбеків, які говорять російською, оскільки саме нею тоді було найпростіше комунікувати. Але предки тих, хто історично народжений на цій землі, говорили українською мовою і їм треба це для себе усвідомити, закцентувати на цьому свою увагу. Коли я звертаю їхню увагу на ці цитати, вони роблять самі для себе відкриття.
Юне покоління вже тримовне, воно говорить українською, російською і англійською. Але, знову ж таки, з нами спілкуються українською, й повертаються до своєї вчительки, яка урок веде українською, а на перерві з дітьми говорять російською. Це той бардак у голові, який треба виправити. Я пам'ятаю, мені якось зателефонували рано вранці зі Станиці Луганської і радісний голос каже: «Поздравьте нас, наша рада проголосовала, что наши дети теперь будут в младших классах учиться только на украинском языке, мы уже пострадали от этой проблемы, мы не хотим, чтобы это повторилось с нашими детьми». Російськомовні люди усвідомлюють, що підтримуючи політиків-спекулянтів, вони провокують продовження конфлікту, і тому їхня боротьба з війною – мирна, це, в тому числі, і правильна політика. Це свідоме рішення, яке вони самі прийняли та їх самих розпирає від радості, вони хочуть цим поділитися, великі тектонічні зрушення відбуваються, але не так швидко, як нам хочеться. І дуже багато хто бігає і кричить – ні-ні, з нами це не відбудеться ніколи.
- Ми не хочемо концепту щастя, ми хочемо жити так, як живемо.
- Людина ж істота консервативна.
- У вас таке завантаження з ранку до вечора, залишається час на мистецтво, пишете картини?
- Ми з вами говорили, що все таки мої роботи – це світло, і тоді, коли світло всередині є, воно виливається назовні, а зараз там бите каміння, тому що переживання, які живуть усередині, не сприяють виробленню світла. Я його зараз витрачаю на якісь інші речі, плюс мистецтво потребує самозаглиблення. Я весь час знаходжуся в публічному полі, і коли я залишаюся на самоті, я тільки спати можу, тому що просто виснажена. Думаю, буде ще якийсь період у житті, коли все це буде.
- Чи дивитеся ви українське кіно? Ви казали, що історію кожного, хто брав участь у цих подіях, треба записувати і про це мають знати наші наступні покоління. Український кінематограф потрошечку починає вкладатися в це, наприклад, фільм «Кіборги» – це ж явище, як на мене.
- Я проревіла весь фільм. У залі було багато знайомих, але я сиділа сама і справді ревіла, тому що серед моїх знайомих є кіборги, є ті, кому я допомагала в госпіталі. Для мене це не картинка з кіно, це історії реальних людей, разом з якими я переживала і ампутації, і багато всіляких важких речей, тому мені було дуже боляче його дивитися.
Я не можу бути об'єктивною, але кіно хороше, вартісне, його треба дивитися – і потрібно, щоб таких фільмів було багато. Там можна придиратися до якихось діалогів, затягнутих сцен чи ще чогось, але в даному випадку не хочеться це розбирати, думати критично. Якщо цей фільм викликає емоції й примушує людей подивитися на сьогоднішні події іншими очима – це дуже правильне, хороше кіно. Ну, і плюс там режисер Ахтем Сеїтаблаєв, з яким у мене дуже дружні взаємини, то безпристрасно не можна дивитися. Я запитувала своїх знайомих кіборгів, чи вони дивилися – кажуть, відкладаємо. Вони не хочуть іти публічно дивитися такі фільми, і я їх розумію: якщо я так ревіла, то що буде відбуватися з ними.
А нещодавно дивилася фільм «МІФ», і, як я написала у своєму блозі, – вцементовувала ще один камінь у своїй пам'яті. Трагедія Василя Сліпака – це трагедія України не тільки стосовно війни, це – трагедія країни, коли людина з унікальним голосом не мала змоги реалізуватися у себе на батьківщині, його не носили на руках, про нього не знімали програми, його не запрошували виступати в музичні, новорічні шоу, про нього не робили сюжети – і йому треба було померти, щоб Україна про нього заговорила.
Ось у чому потворність нашої країни, нашого суспільства – не держави як держави, а суспільства, тому що ми не вміємо цінувати живих людей, які є нашою гордістю, є українською опорою і, власне, обличчям України в світі. Звичайно, якби він жив, співав і міг би дозволити собі говорити про Україну, якою він пишається, Україні було б набагато більше толку. Про це теж говорить один із його львівських викладачів, який із ним працював, він каже: за що він вмер, він ні за що вмер. Але Василь Сліпак – не тільки співак, він воїн, громадянин, і загинув він, як воїн, а як співак – лишився жити вічно.
Ці історії мають навчити Україну цінувати живих, не закривати очі, що серед нас ходять ті, кого скоро назвуть класиками, а ми продовжуємо їх ігнорувати, їх немає в нашому телевізійному ефірі, їх не знає загал, і це реально неправильно. Не знаю, чи навчить цей фільм й історія, розказана у ньому, дивитися в корінь, а не тільки бачити поверхневі речі, але, можливо, Василь Сліпак і приніс себе в жертву, щоб хтось зробив якісь висновки.
Любов Базів. Київ