7 лютого. Пам’ятні дати

7 лютого. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня народився Олег Антонов – прославлений авіаконструктор, ім’я якого носять найбільші у світі літаки – «Руслан» та «Мрія». 

На відміну від інших конструкторів, котрі почали створювати власні літаки з молодих років, Олег Антонов очолив конструкторське бюро, коли йому було вже сорок (1946). Починав з нуля, досвідчених фахівців катастрофічно не вистачало, до новоствореного КБ доводилося набирати вчорашніх випускників Новосибірського авіаційного технікуму. Скептики лише знизували плечима, але не такою людиною був Олег Антонов, аби сумніватися в успіху справи. Йому було поставлене конкретне завдання, і він його виконував. Авіацією та авіабудуванням Антонов захоплювався з юнацьких років. У 1924 році під час навчання в Саратовському індустріальному технікумі збудував свій перший планер. У 1930 році закінчив машинобудівний факультет Ленінградського Політехнічного Інституту. В 1938–1946 роках працює в ДКБ (дослідно-конструкторське бюро) Яковлєва. Спочатку провідним інженером, під час війни заступником головного конструктора, у 1945–1946 роках – начальником філіалу цього ДКБ у Новосибірську, а з 1946 року і головним конструктором. У 1952 році Антонов та провідні спеціалісти цього КБ переїхали до Києва, де їм практично заново довелося створювати й колектив, і виробничу базу. У 1967–1984 генеральний конструктор київського ДКБ. Загалом Антонов створив 52 типи планерів та 22 типи літаків. У 1997 Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені О.К. Антонова, яка вручається Відділенням механіки НАН України за видатні досягнення в галузі технічної механіки та літакобудування. Авіаконструктор був тричі у шлюбі, мав чотирьох дітей. Коли народилася молодша донька – Олегові Костянтиновичу було за 60. Вів активний спосіб життя, завжди робив зарядку, влітку грав у теніс, взимку катався на лижах – і не в Австрійських Альпах, а на київських пагорбах. Непогано малював – переважно пейзажі та натюрморти. Писав вірші, цитував Гоголя. Чудово знав французьку, розмовляв англійською. За спогадами рідних, він не був фанатиком роботи – радше, був людиною міри, для котрої робота – це робота, а сім’я – це сім’я, як два крила у літака. Товаришував з Борисом Патоном і Миколою Амосовим – ті теж були прибічниками здорового способу життя. За своє життя академік Антонов устиг все – збудувати дім, посадити сад, виховати дітей і чимало учнів. А його літаки і сьогодні в небі.

Починаючи з 1981 року, в Японії щороку 7 лютого відзначають «День північних територій» за повернення незаконно окупованих Росією Курильських островів. Він був встановлений в пам’ять про підписання Сімодського договору між Японією і Росією (Сімодський трактат) у 1855 році. Цей трактат про торгівлю і кордони був першою дипломатичною домовленістю між Росією і Японією. Згідно з документом, до Японії відходили острови Шикотан, Кунашир та Ітуруп, а інші Курильські острови на північ від острова Ітуруп були визнані володіннями Росії. Сахалін залишався неподільною спільною територією обох країн. Як відомо, після Сімодського договору 1855 року кордони між Японією і Росією змінювалися чотири рази. По закінченню Другої світової війни Курили відійшли до Росії, яка нині наполягає, що це «исконно русские» території, а ще нагадує про «незыблемую послевоенную международно-правовую основу», включно зі Статутом ООН. Звісно, що ця міжнародно-правова «незыблемость» стосується саме територій Росії, а коли вона сама загарбує чужі території, то на ту ж таки «незыблемость» і всі статути разом із меморандумами їй плювати. У цих випадках Росія послуговується «исконно» російським прислів’ям: «Закон, что дышло: куда повернешь – туда и вышло». Мета Дня північних територій – продемонструвати непорушність позиції Токіо в поверненні під юрисдикцію Японії Курильських островів Кунашир, Ітуруп, Шикотан і групи островів Хабомаї.

Ювілеї дня:

Цього дня у 1804 році народився Микола Маркевич (1804-1860), український історик, етнограф, письменник, поет, музикант. Найбільшої слави зажив як історик, збирач архівних документів про наше минуле. Спадщина цієї багатогранної людини дорогоцінна нам, передовсім, величезним архівом і опублікованою п’ятитомною «Історією Малоросії». Це, зокрема, безцінне (мало не єдине) джерело для пізнання свого родоводу нащадкам української еліти ІХ-ХVІІ ст. Там – докладні списки князів, козацьких гетьманів, полковників. Подано реєстр полків і сотень в Україні. Перераховано Київських митрополитів, православних, католицьких і греко-католицьких єпископів, ректорів і викладачів Києво-Могилянської академії. А ще – хронологічна таблиця подій в Україні, битв, у яких брали участь українці. До творчості Маркевича з великою повагою ставився Тарас Шевченко, користувався його «Історією Малоросії», створюючи «Гайдамаків», «Живописную Украину» тощо. Поет присвятив Маркевичу вірш «Н. Маркевичу», який вперше був надрукований у «Кобзарі» 1840 року. Тривалий час вони були «великими приятелями» (за словами самого Шевченка). У 1847 Маркевич поклав на музику поезію «Нащо мені чорні брови» Шевченка, поширював його твори, заборонені цензурою, але поступово вони віддалилися один від одного й після повернення Шевченка з заслання приятельських стосунків не поновили. «Кобзар» 1860 року вийшов вже без вірша «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий!..»). Зібрана Маркевичем велика колекція документів з історії України ХVІІ-ХVІІІ ст. і його щоденники зберігаються, на жаль, не в Україні, а в Росії (в Російській державній бібліотеці та в Інституті літератури Російської АН).

Фото: facebook
Фото: facebook

206 років від дня народження Чарльза Діккенса (1812–1870), британського письменника. Популярність Діккенсу приніс сентиментально-гумористичний роман «Посмертні записки Піквікського клубу». Крім того, він є автором романів «Пригоди Олівера Твіста», «Домбі й син», «Девід Копперфілд», «Холодний дім» та ін. У Великобританії до 200-річчя від дня народження Діккенса була розгорнута грандіозна ювілейна кампанія. Письменникові, якого шанують нарівні з Шекспіром (вони навіть поховані поряд у Вестмінстерському абатстві), присвячували численні виставки, фестивалі, ювілейні видання, теле- і радіорепортажі. Діккенс прожив лише 58 років, але встиг за цей час надзвичайно багато – написав 20 романів, велику кількість оповідань, п’єс, есе, статей. Мова творів Діккенса надзвичайно яскрава, соковита, немовби створена для читання вголос. Письменник був неабияким актором; він сам читав власні твори. Перший його виступ відбувся у 1853 році в Бірмінгемі, де напередодні Різдва він зі сцени читав «Різдвяну пісню в прозі» та «Цвіркуна за пічкою». Відтоді публічні читання стали для Діккенса справою звичною і необхідною. Він їздив різними містами Англії, Ірландії, Шотландії, влаштовував благодійні читання в Парижі (1863) і під час другої мандрівки до Америки (1867-1868). Діккенсові виступи перетворювалися на справжній театр одного актора: він перетворювався в кожного персонажа, про якого читав. Його вважали одним із найяскравіших читців століття. Любов британців до Діккенса була безпрецедентною. Він був справжнім щасливцем літературної долі. Ніде протягом усього ХІХ ст. не існувало таких щиросердних взаємин між письменником та нацією. І недарма в 1853 році йому було присвоєно звання національного письменника Англії.

Сьогодні святкує свій день народження Гайдемарі Стефанишин-Пайпер (1963), американська астронавтка українського походження. Гайдемарі здійснила дві космічні місії: у 2002 та 2008 роках, протягом яких вона п’ять разів виходила у відкритий космос. Загальний час 33 години і 42 хвилини. Цікаво, що батько Гайді народився на Львівщині. І хоч астронавтка прожила все своє життя у США, вона досить непогано володіє українською мовою, адже по суботах відвідувала українську школу, де вивчала українську та знайомилася із традиціями. Після закінчення середньої школи, навчалася Массачусетському технологічному інституті. У червні 1985 року вступила до Військово-морських сил США: пройшла підготовку у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида). У 1996 році Гайдемарі прийняли до корпусу американських астронавтів NASA як кандидата на політ у складі місії.

Роковини смерті:

100 років тому (1918) в Києві, неподалік від Києво-Печерської лаври червоноармійці розстріляли митрополита Київського та Галицького Володимира (в миру Василій Никифорович Богоявленський; 1848-1918). Злочин скоїли пізно ввечері. Владика тільки-но прийшов з собору, як у келію ввірвалися п’ятеро червоноармійців на чолі з матросом. Познущавшись, вивели священика через Всехсвятські ворота й посадили в автомобіль, але далеко не везли: через кількасот метрів зупинилися, там і розстріляли (це місце знаходиться поруч із зупинкою автобусного маршруту №24 («Заповідник Києво-Печерська лавра» по вул. Івана Мазепи). Перед кончиною Владика молився, а своїх убивць благословляв. Митрополит був росіянином, родом з Тамбова. Після закінчення Тамбовської семінарії навчався у Київській духовній академії (1870). Про ті часи писав наступне: «Свята Лавра давно близька моєму серцю. Ще під час навчання в місцевій Академії, я не раз і не два прогулювався сюди насолодитися духовною радістю, насититися глибокими релігійно-моральними переживаннями. І скільки радості, скільки насолоди в дивних службах церковних святої Лаври, скільки втіхи, скільки весілля жити серед сонму святих угодників Божих, котрі почивають в місцевих печерах». Нині й його мощі покояться в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври біля підземного храму Благовіщення. Митрополит Володимир став першим новомучеником часів російської окупації України ХХ століття.

Цього дня 1933 року пішов з життя відомий український театральний діяч, актор, режисер, письменник Микола Карпович Садовський (1856-1933). Брат Івана Карпенка-Карого, Марії Садовської, Панаса Саксаганського. У 1906 році разом з Марією Заньковецькою заснував у Полтаві мандрівну трупу, яка у 1907 стала першим українським постійним стаціонарним театром у Києві – Театром М. Садовського. Помер 77-річний корифей українського театру в Києві, в домі Валентини Чаус. (Валентина Чаус – останнє кохання Садовського, була на 45 років за нього молодшою). Марія Заньковецька, з якою Миколу Садовського пов’язували не лише творчі стосунки, але й тривале кохання, на похорони не прийшла. Літератор Григор’єв згадував події того дня: «Родичі підвели до вікна тяжко хвору Заньковецьку, вона пильно дивилась на процесію, яка по дорозі на Байкове кладовище зупинилась поблизу її будинку, і шепотіла слова прощання: «Прощай, мій старий друже! Зрадливий та коханий». Після похорону я пішов до знайомого будинку. Марія Костянтинівна попрохала розповісти, як поховали, які були промови. Я докладно зупинився на сумній церемонії. Потім згадав сказані колись слова М. Садовського: «Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен». Сльози вкрили її очі, сльози полегшення, вдячні, цілющі. – Спасибі, тепер можна помирати. Він мене пам’ятав». За рік її теж не стало.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-