Шахрайська війна проти України. Як і 100 років тому - 19.01.2018 00:38 — Новини Укрінформ
Шахрайська війна проти України. Як і 100 років тому

Шахрайська війна проти України. Як і 100 років тому

Блоги
2378
Ukrinform
Так само, як нині, 1918 року іноземну агресію видавали за «внутрішньоукраїнський конфлікт»

Сто років тому, коли був прийнятий Закон про армію УНР, агресію Росії проти України теж видавали за «внутрішньоукраїнський конфлікт»

Українськомовна «Вікіпедія» інформує, що «закон про утворення Українського народного війська (народної міліції)», ухвалений Малою Радою УНР 16 січня 1918 року, на 12 днів випередив ленінський декрет про створення робітничо-селянської червоної армії.

Формально це правда, хоч за аналогічною логікою можна стверджувати, що не червона Росія, а Україна спровокувала російсько-українську війну, бо відхилила завідомо неприйнятний ультиматум, висунутий Леніним 17 грудня 1917 року Центральній Раді. У ньому заявлялось, що в разі відмови «Раднарком буде вважати Раду в стані війни проти радянської влади в Росії». Тобто формально начебто не червона Росія оголосила війну Україні й розпочала проти неї збройну агресію, а саме «незговірлива» влада Києва примусила сусідню країну «опинитись у стані війни».

Причому так само, як нині, іноземну агресію видавали за «внутрішньоукраїнський конфлікт». Для цього 25 грудня в уже окупованому російськими червоногвардійцями Харкові більшовики провели так званий І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів за участі частини селянських депутатів, як його офіційно іменували. Однак навіть історики чомусь скорочують цю назву, викидаючи слова «за участі частини», ігноруючи беззаперечний факт, що проленінські сепаратисти не змогли залучити на своє збіговисько представників наймасовішої в аграрній Україні частини населення.

Армія УНР перед форсуванням річки Збруч
Армія УНР перед форсуванням річки Збруч

31 грудня 1917 року прапорщик-більшовик Василь Шахрай, призначений на посаду народного секретаря з військових справ Української Народної Республіки совітів, звернувся із закликом: «Всі, хто хоче боротися проти буржуазії і контрреволюції, хто почуває себе вільним сином вільного народу Української Народної Республіки (без уточнення, що йдеться про УНР совітів. — Авт.) — записуйтесь у полки Червоного козацтва!»

Однак охочих виявилось лише кілька сотень, що змусило терміново телеграфувати до Одеси та інших південно-східних міст із закликом присилати «добровольців», на оплату переїзду яких до Харкова обіцяли надати кошти. Втім, російський експедиційний корпус під командуванням колишнього царського підполковника Муравйова не став чекати на формування «української червоної армії» та рушив на Київ. Багатотисячна банда грабіжників і ґвалтівників була впевнена в перемозі, доки студенти у бою під Крутами, що відбувся 29 січня 1918 року, не остудили войовничий запал росіян-червоногвардійців.

Не меншим головним болем для більшовицьких «асвабадітєлєй» стали мирні переговори з німцями у Бресті-Литовську. Туди представляти маріонеткову УНР совітів поїхав Василь Шахрай, залишивши замість себе командувати ще не існуючою червоною армією України 22-річного Юрія Коцюбинського. Саме необхідність сформувати хоч якісь війська спонукала харківський псевдоуряд ухвалити 2 лютого 1918 року декрет про організацію «народної революційно-соціалістичної армії України», вже офіційно названої «червоним козацтвом». Однак на відміну від ленінського декрету від 28 січня 1918 року про створення «робітничо-селянської червоної армії», в якій навіть рядовому бійцю обіцяли платити по 50 рублів на місяць, «червоний козак» мав задовольнятись удвічі меншою сумою.

Стосовно ухваленого Малою Радою закону про українське народне військо (міліцію), це була швидше заява про наміри, ніж спроба організувати реальну армію, бо в документі йшлося лише про набір інструкторів, які мали навчати військової справи потенційних вояків-добровольців. Дивуватись цьому не доводиться, бо ні Грушевський, ні Винниченко не вірили, що доведеться воювати проти Росії. Тим більше, що в ній після жовтневого перевороту прийшли до влади «брати по класу», як вважали соціалісти-ідеалісти з Центральної Ради.

Вояки Армії УНР у Зимовому поході
Вояки Армії УНР у Зимовому поході

«Не своєї нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба армії, а знищення всяких постійних армій, — словом і ділом переконував українців Винниченко. — Є гарячі голови — проти штиків ми поставимо наші штики. Тільки військо, тільки багнети врятують неньку Україну. Яка поверхова думка! Не своєї армії нам треба — а знищення всякої постійної армії взагалі!»

Прозріння до Винниченка прийшло лише після того, як він опинився в еміграції, а Україна — під більшовицькою окупацією. «Як усяка здорова жива істота, якій загрожує поневолення і смерть, ми будемо з усією жагою люті битись ножами, револьверами, кулеметами, гарматами, бомбами», — волав у розпачі колишній пацифіст, який нарешті усвідомив, що війна — не місце для диспутів, а поле бою. 

Віктор Шпак
«Урядовий кур’єр»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>