Ярослав Грицак, історик, професор Львівського католицького університету
Українська нація відбулася. Найкращий доказ – крах «російської весни»
27.12.2017 09:00 15921

Сьогодні в Україні не так багато людей, чиї думки так важать для суспільства і, саме завдяки своїй вазі, – миттєво розлітаються по всіх медіа. За всі роки незалежності Ярослав Грицак ніколи не загравав із жодною владою, у ньому не було ані крихти того, що прийнято вважати кон'юнктурою. Саме тому про шлях України, про її суперечки, тривоги та виклики ми говоримо із професором, істориком, моральним авторитетом Ярославом Грицаком.

- Пане Ярославе, чи став наш демократичний транзит невідворотним?

- У цілому – так. Україна не йде шляхом Росії й Білорусії, це для мене очевидно. От чи це буде добра демократія чи симулякр демократії – це вже інше питання. Україна показала, що авторитарний режим тут не має шансів. І це не тому, що він добрий чи поганий сам по собі – а тому, що українці його не приймають. Два рази пробували – за Кучми і за Януковича – і два рази нічого не вийшло. І це є як би вирішальним. Інше питання, яка у нас буде демократія. Сьогодні я би назвав її демократією «by default» – демократією за замовчуванням. Тобто за станом справ, а не інституцій. Майдан мав би її інституціоналізувати, але, на жаль, нам, українцям, це не вдається.

Українська нація сталася. Найкращий доказ цього – крах «російської весни». Це була велика загроза, і Україна витримала її

- Чого найбільше бракує нашому процесу націєтворчості?

- Якщо за великому рахунком: нічого не бракує. Я вважаю, що українська нація сталася. Найкращим доказом цього є крах «російської весни». Це була велика загроза, і Україна витримала її.

Ми звикли дивитися на націю, як на щось стабільне. Вона має мати одну мову, релігію, спільну територію і так далі за списком. Насправді ж, нація – це, словами класика, щоденний референдум. Це щоденна перевірка, чи населення даної території бажає жити спільним політичним життям, не залежним від інших націй. Для української нації найбільшим випробовуванням є Росія. Росія, устами їх лідерів, не раз і не два заявляла, що українці й росіяни – це одна і та сама нація. Українці ж думають інакше. Моніторинг підтримки українцями своєї незалежності показує: ця підтримка кожен раз сильно зростає, як тільки з'являється привид російської загрози. Так було під час чеченської війни, коли ніхто з українців не хотів би посилати воювати своїх дітей у Чечню. Так було під час конфлікту довкола Тузли, а потім – грузинсько-російської війни: українці сприйняли її як потенційну загрозу для себе. А під час російської анексії Криму підтримка української незалежності знову досягла показника 1 грудня 1991 року.

Ми звикли скаржитися на незадовільний стан української нації, бо маємо перед очима наших історичних сусідів – Польщу чи Ізраїль, які виглядають однорідними: «одна мова – одна релігія – одна культура». Насправді, ця однорідність уявна. Поїдьте у Польщу, пожийте трохи там, і переконайтеся – наскільки вона глибоко розколена, наскільки там панує мова ненависті між двома великими таборами – зовсім як в Україні часів Януковича. Це по-перше. А по друге, мій приятель Томаш Камузелля, котрий є професором у Шотландії, а сам родом із польської Сілезії, й вивчає мовне питання в Європі, показав, що ця формула однорідності є не нормою, а винятком. Вона діє лише у країнах Центрально-Східної Європи, які після війни були обрізані до етнічного ядра.

Цікаво, що навіть лідер польської правлячої партії Качинський, якого не можна запідозрити в особливо приязному ставленні до України, визнає, що після перемоги Євромайдану і поразки «російської весни» Україна сталася як нація. А раз вона стала нацією, каже він, то ставлення до України має бути іншим.

Українська нація є. Нехай не така, як ми собі її уявляли, але своя і стабільна. Тому я не змучуся повторювати ті лозунги, котрі повторювали наші великі попередники – Іван Лисяк-Рудницький і Юрій Шевельов: «Перестаньте будувати українську націю – модернізуйте її», «Світ хоче бачити нас модерними». Нагадаю, що другий лозунг якраз висів над входом до Євромайдану з боку Європейської площі. 

Тому, якщо повертатися до питання – чого бракує? Відповідь є: нормальних реформ, головно в економічній сфері, щоб нарешті перетворити Україну в нормальну державу, де можна не виживати, а жити. А економічні перетворення не можуть бути реалізовані лише економічними засобами, їм мають передувати політичні реформи. 

Демократія «by default» тягне таку ж саму економіку, де більшість речей робиться в тіні. Поки що не вдається нам припинити практику, коли шлях до збагачення лежить через владу. Це та пуповина, яка нас прив'язує до минулого, причому, – це найсильніший зв'язок. Яка би влада не прийшла, який би політичний клас не надійшов, він все одно не може її розірвати.

- Ми пройшли декомунізацію, як ви її оцінюєте?

- Я вважаю, що найважливіше, що сталося в сфері декомунізації, пов'язане не з пам'ятниками чи з вулицями, а зі ставленням до Голоду. Найбільша зміна, яка заперечує комуністичну перспективу, є факт, що всі регіони України дійшли консенсусу, що Голод був і що мав характер геноциду. Олександр Ціпко, колишній радник Горбачова, колись пробував дати пораду Путіну – як втримати Україну. Ціпко твердив, що у Кремля є неправильне розуміння, що український націоналізм – тільки Галичина. Насправді український націоналізм має сильні корені й у Південній, і в Східній Україні тому, бо там у родинах досі пам'ятають про Голод, і пов`язують Голод із Москвою. Тому Ціпко радив Путіну, що якщо той хоче втримати українців у російській орбіті, він також має визнати Голод і засудити Сталіна. Але бачимо, що Росія робить все, щоб перешкодити визнанню Голоду. По-перше, мовчить про свій голод, не любить про нього говорити.

Було два голоди – 1932-го і 1933-го. Перший – пов'язаний з утворенням колгоспів. Але другий – коли Сталін спеціально покарав Україну в 1933-му році за найбільший опір колективізації

- Але у нас він був штучний.

- Відомий історик Андреа Граціозі звертає нам увагу, що був не один Голод, було два голоди. Був голод 1932-го і 1933-го. В принципі, обидва були штучні в тому сенсі, що були спровоковані не неврожаєм, а політикою уряду. Тільки що перший був пов'язаний з утворенням колгоспів. Він був по всьому Радянському Союзу, і найбільше він вдарив по Казахстану. Але був другий Голод, коли Сталін спеціально покарав Україну в 1933-му році, побачивши, що Україна найбільше опирається колективізації. Без цього, другого Голоду кількість жертв в Україні було б набагато меншою. Тобто, був голод – і в Казахстані був голод, і в Росії. Це був перший голод. Очевидно, якщо б уряд був чесний – російський чи казахський, він би про це говорив як про велику трагедію. Вони ж не хочуть це говорити. Зрозуміло, чому. Повертаючись до декомунізації. Великі зміни сталися в суспільній українській думці десь від 2006-го року, коли Верховна Рада прийняла рішення про Голод і геноцид, і за ці 10 років створився повний консенсус. Українці знають, що комунізм був поганий. Тому так легко впали пам'ятники Леніну.

-  Деякі добрі вчені кажуть, що ми познімали Леніна, поставили Бандеру, Шухевича, але нові символи не популяризовані в східних регіонах. Чи можна казати, що декомунізація органічна, що вона сприйнята всіма областями?

Найбільш характерною рисою ленінопаду була та, що Ленін в Україні впав дуже тихо

- Я не можу сказати того, бо хочу бачити факти, а не оцінки. А таких фактів бракує, бо бракує реальних досліджень. По-друге, короткий проміжок часу минув, щоб судити – прийнялася чи не прийнялася декомунізація. Припускаю, що на ваше питання немає однієї відповіді. Для багатьох це була дійсно подія, яку вітали. Для ще багатьох це була подія, яку вони дуже не любили і навіть ненавиділи. Для них В'ятрович – це майже диявол во плоті. І треті – для яких це було просто байдуже. Думаю, що цих третіх найбільше. Інакше ми би бачили масові акції протесту на захист Леніна. Найбільш характерною рисою ленінопаду була та, що Ленін в Україні впав дуже тихо.

Але зауважу, що декомунізація тоді добра, коли відбуваються реформи, й економіка починає рости. Тяжко робити такі речі й чекати, щоб вони мали популярність, коли є криза. Тому, що відразу виникає аргумент: а вони замість економіки міняють назви вулиць!

Це по-перше. А по-друге, декомунізація у вигляді зміни назв вулиць і пам'ятників є косметичною. Чи вам не приходило в голову, що комунізм зміг перемогти лише в селянських, бідних суспільствах – таких як у Китаї чи Кубі. Але історично батьківщиною комунізму не були ні Китай, ні Куба, а була колишня Російська імперія. Комунізм просто як би паразитував на певній політичній культурі, яка уможливила прихід до влади групи фанатиків.

Покійний професор Гарварду візантолог Ігор Шевченко ще в 90-х роках писав, що вплив Росії на Україну може у швидкому вирі змін відступити на другий план, але не вивітриться за одну ніч. Україна може дуже легко позбавитися спадщини комунізму, але це буде поверхневе – тому, що його коріння набагато глибше. А це коріння виривати можна тільки радикальними економічними і політичними реформами. 

- Зростання популізму в Європі тягне популярність і часом маргінальних партій. Дехто каже, що відбувається занепад західної ідеї. По-вашому, буде якийсь інший виток західної демократії чи ні?

Ми повертаємося до 1930-х років – часу великого неспокою, котрий скінчився великою війною. На щастя, зникли тодішні причини – комунізм і фашизм. Але зате ми маємо Путіна і Трампа

- Це дуже добре і складне питання. Почну з того, що багато процесів, які відбулися поза Україною, ми пропустили, багато чого не зауважили тому, що були зайняті своїми справами. Ми вважаємо, що у 1991-му році сталася тільки одна революція – повалення комунізму. Насправді було дві революції. Друга революція сталася раніше – на Заході – це була перемога неолібералізму. Її пов'язують у першу чергу з урядами Тетчер і Рейгана. Суть її: держава усувається від економіки максимально – всім має керувати вільний ринок. Це не просто капіталізм, а капіталізм так званої чиказької школи. І це мало свої результати: політика неолібералізму привела до збагачення суспільств, але багатство розподілилося дуже нерівномірно: неймовірно збагатилися багаті, а бідні стали ще біднішими. А головне: середній клас почав випаровуватися, його існування стає все більш непевним. Батьки розуміють, що їхні діти будуть жити гірше за них. А це має політичні наслідки. Бідні й середні класи вимагають: верніть так, як було раніше. Що каже Трамп? Ми знову зробимо Америку великою! Те саме каже Путін: ми піднімемо Росію з колін! Аналогічне чуємо від Качинського: Польща від 1989 р. розвивалася неправильно, ми ж зробимо Польщу справедливою! Тобто, загальна теза: давайте вернемо історію назад. І в цьому, зокрема, полягає популізм – бо історію повернути не можна. Ніхто не має стільки сил і енергії. Але той, хто говорить цією мовою, обов'язково знайде тих, хто буде слухати і співчувати, і за нього будуть голосувати.

Я майже переконаний, що з часом популізм зазнає краху. Але перед тим нанісши неминучу шкоду. І я боюся, що це чекає й Україну. Шанси на перемогу популістів у нас дуже високі

Популізм набуває двох форм. З одного боку, є лівий популізм, коли ворогів бачать у багатих, з другого боку – націоналізм нового типу, коли ворога шукають зсередини: гомосексуалістів, лібералів, біженців. Обидва популізми промовляють дуже простою зрозумілою та емоційною мовою. І тому він перемагає на Заході. На щастя, не всюди і, маю надію, не недовго.

Путін старається цю кризу поглибити, але навіть йому це не надто вдається: його втручання в американські вибори змусили Трампа дистанціюватися від Путіна, бо інакше над ним висить загроза імпічменту. У Франції переміг Макрон, у Німеччині Меркель продовжує тримати позиції. Ситуація – як після російської революції 1917 року, коли більшовики пробували розхитати фортецю капіталізму на Заході. Але тоді їм це не вдалося. Маю надію, що не вдасться і зараз.

Але є загальне враження, що дух 1989 року – дух вільного ринку і демократії, примирення і спільної Європи – випаровується. Ми повертаємося до 1930-х, часу великого неспокою, котрий скінчився великою війною. На щастя, зникли головні тодішні розпалювачі війни – комунізм і фашизм. Але зате ми маємо на чолі двох найбільших атомних держав двох найбільш безвідповідальних політиків – Путіна і Трампа. 

Важливо ще й інше: раніше ми не могли уявити, що на Заході може бути революція. Зараз уже можемо. Кажуть, що зараз важливо уже не тільки те, наскільки багата країна – а наскільки нерівно у ній розподіляється суспільне багатство. За цим, другим показником Америка схожа на Росію чи деякі країни Африки. На щастя, Західна Європа знаходиться у більш безпечній зоні. Але популізм, як правий, так і лівий, росте і там. І популістична революція там цілком можлива.

А як будуть правити нові ліві - ми не знаємо.

- Навряд чи вони видумають щось нове. Є старі добрі рецепти: давати обіцянки, роздавати бюджет, страшити лібералами, мігрантами і т.д. Що буде нове: і ліві, і праві популісти будуть кивати у бік Путіна як свого союзника – бо він теж проти лібералів.

Я майже переконаний, що з часом популізм зазнає краху. Але перед тим нанісши неминучу шкоду. І я боюся, що це чекає Україну. Шанси на перемогу популістів у нас дуже високі.

- Тепер інше питання: про конфлікт між лібералами та консерваторами. Це вже не лише дискусія інтелектуалів. В останньому фільмі «Кіборги» така суперечка виникла навіть під снарядами в Донецькому аеропорту: хто правий суто ідеологічно – ліберали чи консерватори, які у нас «за замовченням» завжди націоналісти. Ви викладаєте в Католицькому університеті, вам ця війна помітна? Мені помітно, що ми, помірковані християнські консерватори, апріорі дратуємо лібералів. Як буде розвиватися цей дискурс?

Україна не може обійтися без націоналізму. Але націоналізм не може й перемогти в Україні – він ніколи не мав всеукраїнської підтримки

- Це нова лінія розділу в Україні. Раніше її не було. Вірніше, вона була, але не була така помітною, бо раніше був великий зовнішній ворог – Путін, Янукович та ін. А це логіка революції. Чим далі розвивається революція, тим більше розвивається конфлікт всередині вчорашніх союзників. І питання тільки – в якій формі цей конфлікт буде, і якого він набиратиме характеру.

Але я хочу ствердити дві речі. Перша: я вважаю, що Україна не може обійтися без націоналізму. Я трактую націоналізм як нормальну течію. Подобається, не подобається – це є явищем політичного життя. І я вважаю, що він має велику історію в Україні й має великі заслуги. Зокрема, я вважаю, що без націоналізму не міг би перемогти Майдан, це очевидно для мене. Й це очевидно для дослідників, які не мають українського коріння.

Основна проблема націоналізму українського – він не має що запропонувати країні. Український націоналізм не має програми модернізації України

Енн Епплбаум – американська єврейка про це написала в статті ще за Майдану. Але, з другого боку, націоналізм не може й перемогти в Україні. Тобто, він ніколи не мав всеукраїнської підтримки. Навіть у Львові він має проблеми – «Свобода» програла останні вибори. Основна проблема націоналізму українського – він не має що запропонувати Україні. Український націоналізм не має програми модернізації України. І це тягнеться з 19-го століття. Український націоналізм звертає увагу на мову, на історію, але рідко коли – на економіку. Український націоналізм має дуже слабкий модернізаційний потенціал. Націоналістам йдеться про те, щоб втримати державу, щоб держава була українською. А лібералам про що йдеться? Щоб ця держав була модерною. Українською, але модерною. І це друга річ, яку я хочу сказати.

- Ліберали – також носії ідеології. Немає у нас запиту на гей-паради, але вони штучно його натягують. У нас немає запиту на зміну статі, а вони штучно це натягують.

Ми живемо в часи безпрецедентних змін. Таких змін, такого масштабу в історії ще не було. Найближчою, була промислова революція 19 століття

- Питання – що є штучним, а що є нештучним? Мости та айфони також штучні. Але вони діють. Так само як механічні клапани для серця. Те, що вчора було штучним, нині виглядає природним. Чи вам приходило до голови, що те, що сьогодні ми вважаємо нормальною сім'єю – чоловік, жінка і двоє дітей – насправді стало нормою лише після війни?

Зигмунт Бауман дав добру метафору для сучасних часів: ми живемо у добу плинної модерності. Це коли усі інституції, які донедавна виглядали природними, твердими і стабільними, – випаровуються. Павло Казарін недавно у розмові зі мною сказав, що, скажімо, років за двадцять консерватори будуть виступати не проти одностатевих шлюбів – бо це стане нормою – а проти шлюбів між людьми та андроїдами.

Я не даю оцінок і не страшу. Просто хочу наголосити – тому що ми живемо в часи безпрецедентних змін. Таких змін, такого масштабу в історії ще не було. Найближчою була промислова революція 19 століття, яка була найбільшою зміною в світовій історії. Вона призвела до появи нового, модерного способу життя: люди стали жити довше, багатше, не скажу що щасливіше – але голод зник (за винятком тих голодів, які були спровоковані урядами), багато хвороб перестали бути смертельними. Ми зараз на порозі іншого великого переходу, пов'язаного з комп'ютеризацією. Попри те, що його вітають і його вважають позитивним, він несе нам загрози. Так само, як індустріалізація привела до того, що машини витіснили фізичну працю, так само комп'ютеризація може витіснити працю інтелектуальну. Прогнозують, що за 20-30 років зникне більше половини теперішніх професій. У тих професіях, які не зникнуть, не існуватиме постійної зайнятості, а отже – люди не матимуть соціального забезпечення. Не виключено, що, за такої ситуації, щопару десятків років люди будуть жаліти, що краще б ми комп'ютер не придумували.

Модернізація – це питання виживання держави як такої в цьому жорсткому світі

Все це вносить у ситуацію роздратування, депресію – тому, що зміни такі безпрецедентні. А в Україні це відбувається особливо гостро тому, що вступивши у глобалізований і комп'ютеризований світ, ми досі не можемо розв'язати проблеми базового характеру – бідності й безпеки.

І в цьому контексті можна сказати, що мене ще дивує, що Україна себе так добре веде. Бо все таки наші конфлікти головним чином вербальні. Насильство, яке ми застосовуємо, головно словесне. Важливо, чи Україна може втриматися в цих нормах – вербального насильства.

Ми повинні розуміти, що ліберали не можливі без націоналістів, націоналісти не можливі без лібералів. Тому, що це дві сторони одного і того самого національного організму. А цей організм має бути водночас і політично незалежним, і змодернізованим. Тому що незмодернізована держава не може воювати, тому що незмодернізована держава воює з АК і просить зброю в Америці. Тоді, коли в модернізованій державі – першокласне професійне військо, першокласна зброя та ін. Тому модернізація – це питання виживання держави як такої в цьому жорсткому світі. Світ все більше стає схожим на світ динозаврів – і якщо не хочеш, щоб тебе з'їли, ти сам маєш стати динозавром. А це означає, що Україна має вступити у великі західні блоки, ЄС і НАТО. Але хто прийме країну з такими низькою тривалістю життя – у середньому, на 10-15 років нижчою, аніж на Заході? Тривалість життя є одним із найнадійніших показників розвитку країни. За цим показником ми ближче до Росії, аніж до розвиненого Заходу!

Я не відношу себе до жодної ідеологічної течії. Як казав про себе мій інтелектуальний гуру Лєшек Колаковський, я консервативно-ліберальний соціаліст. Націоналісти мене, однак, відносять до лібералів, і мене критикують – заслужено чи не заслужено. Але я хочу чути від них не просто критику мене чи когось – це я якось переживу – я хочу чути програму, як економічно змінити цю країну. Інша мова має бути. Інша мова, інші принципи, інші прізвища там мають звучати. Ми повинні сперечатися не про Бандеру чи Сталіна, а про Кейнза чи Гайєка. Якою має бути система чи схема реформ, яким шляхом має розвиватися саме Україна.

Хоча українська революція й не привела до радикальної зміни, вона відвернула від України головну загрозу – розчинення у російському світі

Що мене тішить, так це те, як багато з'явилося перекладної доброї економічної літератури. Це явище останніх років. Бо я собі порівнюю нашу ситуацію, трошки може так натягнуто, і ситуацію 80-х років Польщі, коли «Солідарність» була заборонена, тобто революція, умовно кажучи, зазнала поразки. Вони пішли в підпілля. Але ті часи, ці роки підпілля стали імпульсом для переосмислення. Зокрема дуже багато займалися економічним просвітленням. Тому потім їм легше було почати реформи. Моє відчуття – що ми маємо повторити цей шлях.

Наш Майдан не привів до радикальних змін. Головні, ключові системи не змінені. Голка Кащея Безсмертного не зламана.

- А я голку, в якій смерть Кащея, бачу не лише в практиках, які частково зберігають старі еліти. Коли я спостерігаю за новими обличчями, реформаторами, коли безпосередньо стикаюся з деякими їхніми практиками, я бачу, що вони дуже часто мімікрують і хочуть жити не гірше за старих – вони не дуже перебірливі у пошуку бюджетів. Вам не здається, що голка Кащея – у всіх поки що? Як себе вберегти від противсіхства сьогодні?

- «Голка Кащея» для мене лежить у двох речах – це створення незалежних судів і нова виборча система. І ви маєте рацію: обличчя змінилися – система залишилася. На Майдані їй завдали глибокої рани, але ця рана виявилася не смертельною. Вона, ця система, перегрупувалася, обросла новими іменами й потихеньку перейшла у наступ. Найгірше, що сталося – що із Майдану не вийшли нові партії. От, усі нові партії – старі партії, по-суті. Це, як казав Чорномирдін: «Что мы ни делаем, все равно выходит КПСС».

Голка Кащея буде зламана тоді, коли з'являться політичні партії, побудовані за новими принципами, що прийдуть у парламент. Я не знаю, чи це вийде за два роки, на нових виборах. Дай Бог, щоб вийшло. Але якщо не вийде у 2019 році, то хай вийде у 2024 році.

Хоча українська революція й не привела до радикальної зміни, вона відвернула від України головну загрозу: розчинення у російському світі. Цей світ поганий не лише тому, що він означає втрату політичної незалежності, але й тому, що Росія у тому стані й у тому розмірі, який є, на модернізацію не надається. Єдина модернізація, яка у неї виходить – це воєнна. А справжня модернізація має бути політична й економічна. Стратегічно Україна зробила правильний вибір у 1991 році, й два рази його підтвердила у 2004-у і 2014-у роках. Але ми від одного берега відбилася, а до другого не пристали. У в цьому стані ми можемо перебувати ще дуже довго. Але, на жаль, місяці чекання перетворюються потім на роки відставання.

- Чи стало в Україні більше України? Адже є квоти на радіо, на телебаченні, заборона книжкового імпорту російського. І як ми вирулимо з законом про мову, враховуючи протести угорців і неоднозначне рішення Венеціанської комісії?

Відсутність Криму і Донбасу, яка би болюча вона не була, зробила Україну більш однорідною

- Я намагаюся про мовне питання взагалі не говорити. По-перше, я не експерт. По-друге, все, що я сказав би, викличе суперечки. А моя точка зору така, що, коли ми робимо реформи, то краще не піднімати дражливі теми. Краще – зосередитися на головних речах, на політичних й економічних реформах. Тим більше, що відсутність Криму і Донбасу, яка би болюча вона не була, зробила Україну більш однорідною. Це є шанс, яким треба скористатися, заким Донбас і Крим повернуться в Україну.

За пізнього Ющенка, коли стало зрозуміло, що Помаранчева революція програла, Михайло Дубинянський написав дуже важливий для мене текст – котрий я особисто вважаю програмним. Це був текст про Третю Україну, не Сходу, не Заходу, а власне – центру України, географічно та політично, яка має об'єднувати українців поза етнічними маркерами – а під спільним бажанням змінити цю країну.

Той, хто знає українську політичну думку, легко побачить подібність до текстів Вячеслава Липинського. Липинський був опонентом і Леніна, і Донцова, і комуністів, і націоналістів. Але він не заперечував потреби існування і комуністів, і націоналістів – при умові що це будуть українські комуністи й українські націоналісти. Липинського вважають батьком українського лібералізму. Але з ним сталося, як з багатьма класиками: його цитують, але насправді мало хто його читав. Тому в нас програму змін пропонують то за Леніним, то за Донцовим.

Україна потребує радикальних реформ. Називайте це як хочете: перезавантаженням, цивілізаційним стрибком, модернізацією – суть та сама

Перший, а особливо другий Майдан – створили шанс на Третю Україну. Тільки що зараз цей шанс привласнила собі влада, і, боюся, його «успішно» провалить. Ми повинні врятувати Третю Україну від цієї провладної дискредитації. Залишається потреба на загальнонаціональну опозицію без етнічних маркерів.

Цей проект є потрібним і реальним. До недавнього часу два регіони, які визначали Україну, були Галичина і Донбас. Забери один із них, і дістанеш цілком іншу Україну. Ми робили дослідження у 2015 році. І те, що нас найбільше і найприємніше вразило: зараз не досить буде забрати Галичину – треба забрати ще й Київ. За останні роки Київ політично дуже став схожий на Галичину. Але мовно, географічно й етнічно він є Третьою Україною!

Україна потребує радикальних реформ. Називайте це як хочете: перезавантаженням, цивілізаційним стрибком, модернізацією – суть та сама. Натомість ми повертаємося на стару траєкторію розвитку, на повільні й поступові реформи, які ведуть до економічної стагнації й політичної нестабільності. Ми будемо сходити з розуму від політичних шоу, будемо сваритися між собою. Це є наслідком того, що ми не зробили домашнє завдання, що ми не змінили цю країну так, як нам цього хотілося.

Я не хотів би кінчати на цій песимістичній ноті. Я уже не молода людина, половина мого життя пройшла у незалежній Україні, і я не раз і не два впадав у депресію: під час кризи 1993-1994 років, загибелі Чорновола, поразки акції «Україна без Кучми», краху надій, пов`язаних із перемогою Помаранчевої революції. Але, власне, ці мої особисті розчарування дають мені підстави говорити з власного досвіду: кожен раз, коли я ладен був впасти у депресію, з'являлися нові розв`язки і нові надії.

Ми не повинні недооцінювати все те, що нам вдалося за ці роки. Ми дуже близько прийшли до мети, наші цілі стали кристально ясними, ми маємо нове покоління і зорганізоване суспільство. Було би шкодою, а навіть і гріхом усе це розтратити через депресію чи нервозність.

Я розумію, що мої слова можуть дратувати. Мовляв, що він там знає, сидячи у своєму Католицькому університеті? Тому я хочу закінчити не своїми словами, а Йосипа Бродського. Хоча він мав свої гріхи, зокрема, перед українцями, але був геніальним поетом і міг вкласти у свої вірші думки, варті цілих книжок. Я хочу зацитувати фрагмент його вірша "24 декабря 1971 года", із циклу "Рождественские стихи" – тим більше, що уже робив це раз, у часи подібної безнадії, у січні 2011 року:

"Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней, неизбежнее чудо.
Постоянство такого родства – 
основной механизм Рождества".

Лана Самохвалова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-