13 грудня. Пам’ятні дати
Микола Дмитрович Леонтович (1877-1921), український композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, педагог, збирач українського фольклору. Автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (понад 150, у т.ч. знаменитого «Щедрика»), опери «На русалчин великдень» (її закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик). Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько був священиком, людиною освіченою, музикальною. Мати гарно співала. В родині Леонтовичів завжди звучала музика. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер. Проте батьки готували Миколу у священики. Після закінчення Шаргородської бурси він навчається у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Не маючи можливостей навчатися у спеціальному музичному закладі, він займається самоосвітою (студіює музичні підручники, опановує гру на скрипці, фортепіано), знайомиться з творами світової музичної класики. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля», яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 рр. займається в навчальних класах Петербурзької придворної співоцької капели, яка була справжнім центром музично-хорового мистецтва. Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах цього краю. Згодом Леонтович переїздить до Тульчина (Поділля), де також учителює, займається хоровою справою, композицією. З 1918 року композитор у Києві. Його запрошують викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Разом з Григорієм Верьовкою, знаним диригентом, він працює у народній консерваторії, яка ставила за мету музичне виховання народу. Спілкування з видатними музикантами і діячами культури – Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким, Олександром Кошицем, Дмитром Ревуцьким, Леонідом Собіновим – давало композиторові творче натхнення. Але матеріальні нестатки, бурхливі події в Києві, пов’язані з частою зміною влади, робили життя сім’ї, де підростали діти, дуже невлаштованим. Тому влітку 1920 року Микола Леонович відправив дружину з дочками до Тульчина, а восени і сам перебрався туди. Приємною подією для Леонтовича став приїзд восени 1920 року до Тульчина Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу», якою керував Кирило Стеценко. В репертуарі колективу були й твори Леонтовича «Щедрик», «За городом качки пливуть», «Моя пісня» та ін. Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Повертаючись додому, Микола Дмитрович завернув у село Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. І саме у батьківському домі його на світанку застрелив невідомий, якого пустили переночувати до хати. Миколі Дмитровичу Леонтовичу було 44 роки.
Православна церква вшановує сьогодні пам’ять святого апостола Андрія Первозваного, першого проповідника християнства на наших землях. Андрій Первозваний – один із дванадцяти апостолів та перших учнів Ісуса Христа. Він був простим рибалкою, коли його, так само як і старшого брата Симона-Петра, покликав за собою Христос. За переказами, апостол Андрій проповідував християнство балканським та причорноморським народам, зокрема скіфам, і був розіп’ятий за наказом римського магістрату у грецькому місті Патри на косому хресті. Андрія зазвичай зображують з цим хрестом – символом його мученицької смерті, а сам хрест називають «андріївським». Існує легенда, що саме апостол Андрій Первозванний нібито пророкував, що на місці нинішнього Києва буде споруджено «град великий із багатьма церквами». Про це йдеться і в «Повісті временних літ». Свято Андрія в народі ще називали Калитою і воно вирізнялося великою кількістю обрядодій. Так само, як «Катерини» вважали дівочим святом, «Андрія» – парубоцьким і воно було логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки і дівчата обирали одне одного для майбутнього подружнього життя.
Ювілеї дня:
161 рік від дня народження Миколи Карповича Садовського (справж. – Тобілевич; 1856-1933), українського актора і режисера, одного з корифеїв українського театру. В історії української культури важко знайти сім’ю, яка б дала одночасно таке сузір’я талантів, як скромна хутірська сім’я Тобілевичів. Четверо з шести дітей Тобілевичів пов’язали власне життя з українським театром: драматург і актор Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський та Панас Саксаганський, їхня сестра, відома актриса Марія Садовська-Барілотті. Найдіяльнішим серед Тобілевичів був Микола Садовський. Він народився в с. Кам’яно-Косуватому на Херсонщині. Батько Карпо Адамович походив із зубожілих дворян, служив прикажчиком у панських маєтках. Мати Євдокія Зіновіївна була кріпачкою, яку викупив з неволі Карпо Тобілевич. Вона мала чудове ліричне сопрано, і діти чимало пісень чули саме в її виконанні. «Університети» почалися для Миколи в 1864 році з Бобринецької повітової школи, потім були гімназія в Херсоні, Єлисаветградське реальне училище. З Бобринця бере початок дружби з Марком Кропивницьким, який часто заходив до родини Івана Карпенка-Карого, де мешкав і Микола Садовський. Вони втрьох утворювали музичне тріо, де Микола грав на віолончелі. У 1877 році розпочалася війна з Туреччиною, і Микола пішов добровольцем на фронт. Брав участь в обороні Шипки, дійшов до Константинополя, був нагороджений Георгіївським хрестом. З війни повернувся унтер-офіцером, служив у Бендерах (Бессарабія). Без театру Садовський жити не міг, тому організував при офіцерському зібранні драматичний гурток, де й зустрівся з дружиною артилериста Марією Адасовською-Хлистовою, що пізніше взяла собі сценічне прізвище Заньковецька. Відтоді почалася історія їхньої співпраці, а також кохання – пристрасного, часом драматичного. Заньковецька була однолюбом, а Микола Садовський любив «стрибати в гречку». Потім були сцени, сльози, сварки, вмовляння, Микола Карпович падав на коліна і запевняв Марію, що «…я крім тебе, кицюню, нікого не кохаю». Так траплялося безліч разів, аж поки обоє остаточно не зрозуміли, що ліпше жити порізно. У 1882 році Кропивницький створив свою трупу, актором якої був Садовський, а роком пізніше Садовський стає директором, а Кропивницький – головним режисером. В українському репертуарі Садовський дебютував в ролі Миколи в «Наталці Полтавці». А загалом українському театрові Микола Садовський віддав сорок років життя, зігравши за цей час кількасот ролей. Довелося мандрувати по широких просторах від Балтики до Каспію, від Варшави і аж за Урал. У 1905 році Садовський очолює театр в Галичині, а в 1907 створює в Києві постійний український театр, що проіснував 14 років. У 1921-1923 роках Садовський жив за кордоном, у Празі, куди емігрував разом з армією Петлюри. Тільки завдяки клопотанню Гната Юри та Олексія Ватулі йому вдалося одержати дозвіл на повернення в Україну. В 73 роки він знявся у фільмі «Останній лоцман» (1929). Знімався без дублера. Коли пірнув у холодні дніпровські хвилі, всі завмерли. Випірнувши, дід закричав: «Та знімайте ж, чорт би вас забрав!» (Микола Карпович взагалі був дотепником, за словом у кишеню не ліз). Оцінюючи акторську діяльність Садовського, Людмила Старицька-Черняхівська писала: «Як артист Садовський глибоко національний український талант. Краса його – народність його. Кожний художник-маляр має свій колорит, і той колорит надає відому красу і оригінальність його творові. Такий колоритний артист і Садовський. По силі драматичної передачі психології людини, по колоритності гри він має мало собі рівних серед артистів російських. Це чисто український національний театр».
91 рік від дня народження Ярослава Романовича Дашкевича (1926-2010), українського історика, археографа, доктора історичних наук, керівника Львівського відділу Інституту української археографії та джерелознавства НАН України. У науковому доробку вченого понад 1600 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько–вірменських, українсько–турецьких, українсько–єврейських відносин тощо. Народився Ярослав Дашкевич у Львові. Походив зі шляхетської родини Корибут–Дашкевичів. Батько – Роман Дашкевич, генерал–хорунжий армії УНР, адвокат, керівник спортивно–патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. У 1943–му емігрував до Австрії. Мати – Олена Степанів, легендарна хорунжа УСС, четар УГА, учителька гімназії та діячка «Рідної школи» в міжвоєнне двадцятиліття, згодом доцент Львівського університету. У 1944–му закінчив академічну гімназію, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Українська мова і література». У грудні 1949 року Ярослава Дашкевича заарештувало МДБ, засуджений на 10 років позбавлення волі. Після звільнення у 1956 – часто залишався без роботи (за період до 1990 року – 13 років вимушеного безробіття). Був одружений із Людмилою Шереметьєвою–Дашкевич (1946–2005), відомою дисиденткою, соратницею В’ячеслава Чорновола. Кандидатську дисертацію «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV—XIX веков: (Историографический очерк)» довелося захищати в Інституті історії АН Вірменської РСР у Єревані. Дашкевич стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу. У 1990 році очолив Львівське відділення Археографічної комісії АН України, на основі якої у 1992 було утворене Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського АН України. «Ярослав Романович був чимось більшим, ніж просто людиною, яка передає свій багатющий досвід, – каже найактивніший послідовник Дашкевича у Києві історик Ярослав Федорук. – За двадцять років нашої співпраці, починаючи з 1990 року, він пробуджував у нас відповідальність перед історичним джерелом, безкомпромісність у правді та любов до України». Мирон Капраль, доктор історичних наук, зазначає, що Дашкевич «не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історії».
Роковини смерті:
День пам’яті Василя Симоненка (1935-1963), українського поета, журналіста. Народився Симоненко в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення факультету журналістики Київського університету працював у газеті «Черкаська правда», згодом - у «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті». Василь Симоненко увійшов в історію української літератури як автор ліричних поезій, сатиричних епітафій, байок, оповідань, жартів, казок для дітей. За життя поета побачила світ лише одна його збірка «Грім і тиша» (1962). А вже після смерті вийшли книги «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981). У 1995 році поетові посмертно присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка.
