Кров убієнних – на прапорі партії Леніна-Сталіна

Кров убієнних – на прапорі партії Леніна-Сталіна

2127
Ukrinform
Про Сандармох, «Архіпелаг ГУЛАГ» та головну загрозу людству

«Герострат з Ленінграда» на прізвище Матвєєв, він же виконавець смертних вироків, цими днями перевертався в труні не раз, бо не раз його згадали в Україні недобрим словом. Привід гірко відомий – 80-ті роковини Великого терору й масових розстрілів політв’язнів соловецької тюрми... У жовтні – листопаді 1937-го неподалік Медвежої Гори в Карелії капітан держбезпеки Матвєєв був, як відомо, на чолі опербригади, що виконувала вбивчі рішення трійки. Уродженець Новгородщини, який називав себе «за національністю – інтернаціоналістом», вчинив те, про що український філософ і правозахисник Євген Сверстюк сказав з невимовним болем: «…ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього».

Геростратова слава залишила в історії України прізвище вбивці – того, хто стріляв... Коли згадуєш світлі імена велетів національної культури, страчених 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох (Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук...), мимохіть виступає з тіні, як кістлява карга з косою, «фамілія» ката-інтернаціоналіста. А втім, він лише виконавець. Пішак. Гвинтик. Усе вирішувалося нагорі – у місті на Неві, а ще вище була Луб’янка, над якою – червонозоряна фортеця в Москві. Кров убієнних – на прапорі партії Леніна–Сталіна, на мундирах верхівки ВКП(б). Її духовні нащадки не одне десятиліття царювали й досі, як бачимо, царюють у Кремлі.

Про Сандармох – місце страти соловецького етапу – автор цих рядків писав і розповідав не раз, відколи досліджує тему політичного терору. Про пріснопам’ятного «Герострата з Ленінграда» є однойменна стаття в збірці публіцистики «Соловецький реквієм» (книжка побачила світ 2013-го – незадовго до початку Революції гідності). Український «Список Сандармоху» (доповнений і виправлений) цьогоріч побачив світ у відповідній статті Вікіпедії. Маю нові архівні розвідки про Євгена Черняка, Володимира Хуторянського та інших українців-соловчан, опубліковані в розвиток започаткованої минулої осені інформаційної акції «Рік жертв Великого терору». А цими днями, готуючи матеріали для наступної книжки, погортав сторінки твору Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Перечитав роздуми письменника про українців і Україну та й вирішив дати кілька співзвучних витягів у допис на блог – так би мовити, перекинути місток від Сандармоху до дальших хвиль терору в червоній імперії.

Вчитаймося в рядки, які цитуватиму тут мовою оригіналу. Їх написав правдивий росіянин. Але такої правди нині не транслюють пропагандистські канали з Москви – на екранах їхніх зомбоящиків і в підручниках історії – зовсім інша «минувшина»: перекручена, політизована, узгоджена з агресивним імперським курсом Кремля. Але нам у цій ситуації, як казав поет, своє робить. Почуймо правду Олександра Солженіцина. І в розвиток теми – перегляньмо додані фотоілюстрації. Ці світлини просто з гарячих подій сьогодення надіслав електронною поштою голова Міжнародного об’єднання «Соловецьке братство» Георгій Лук’янчук – за що колезі окрема вдячність. Громадські активісти провели перед посольством РФ у Києві акцію з нагоди чергових роковин горезвісного жовтневого перевороту, що стався 100 років тому з поваленням царату. Відтоді, як нагадали небайдужі кияни, «Москва – головна загроза людству».

«Архіпелаг...» з українським акцентом

Олександр Солженіцин: «...Мы давно не говорим – «украинские националисты», мы говорим только «бендеровцы», и это слово стало у нас настолько ругательным, что никто и не думает разбираться в сути. (Еще говорим – «бандиты» по тому усвоенному нами правилу, что все в мире, кто убивает за нас – «партизаны», а все, кто убивает нас – «бандиты», начиная с тамбовских крестьян 1921 года.)

<…>

Большевики до прихода к власти приняли вопрос без затруднений. В «Правде» 7 июня 1917 года Ленин писал: «мы рассматриваем Украину и другие невеликорусские области как аннексированные русским царем и капиталистами». Он написал это, когда уже существовала Центральная Рада. А 2 ноября 17 года была принята «Декларация прав народов России» – ведь не в шутку же? ведь не в обман заявили, что имеют право народы России на самоопределение вплоть до отделения? Полугодом позже советское правительство просило кайзеровскую Германию посодействовать Советской России в заключении мира и определении точных границ с Украиной – и 14 июня 1918 г. Ленин подписал такой мир с гетманом Скоропадским. Тем самым он показал, что вполне примирился с отделением Украины от России – даже если Украина будет при этом монархической!

Но странно. Едва только пали немцы перед Антантой (что не могло иметь влияния на принципы нашего отношения к Украине!), за ними пал и гетман, а наших силёнок оказалось побольше, чем у Петлюры (вот еще ругательство: «петлюровцы». А это были украинские горожане и крестьяне, которые хотели устроиться жить без нас) – мы сейчас же перешли признанную нами границу и навязали... свою власть. Правда, еще 15–20 лет потом мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской мове и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их «бендеровцами», стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А «бендеровцы», как и «петлюровцы», это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 г.)

Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в «Белой гвардии») поддался здесь неверному чувству. <…> Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?

Мне больно писать об этом: украинское и русское соединяются у меня и в крови, и в сердце, и в мыслях. Но большой опыт дружественного общения с украинцами в лагерях открыл мне, как у них наболело. Нашему поколению не избежать заплатить за ошибки старших.

Топнуть ногой и крикнуть «моё!» – самый простой путь. Неизмеримо трудней произнести: «кто хочет жить – живите!» Нельзя и в конце ХХ века жить в том воображаемом мире, в котором голову сломил наш последний недалекий император. Как ни удивительно, но не сбылись предсказания Передового Учения, что национализм увядает. В век атома и кибернетики он почему-то расцвёл. И подходит время нам, нравится или не нравится, платить по всем векселям о самоопределении, о независимости – самим платить, а не ждать, что будут нас жечь на кострах, в реках топить и обезглавливать. Великая ли мы нация, мы должны доказать не огромностью территории, не числом подопечных народов, – но величием поступков. И глубиною вспашки того, что нам останется за вычетом земель, которые жить с нами не захотят.

С Украиной будет чрезвычайно больно. Но надо знать их общий накал сейчас. Раз не уладилось за века – значит, выпало проявить благоразумие нам. Мы обязаны отдать решение им самим... Не уступить – безумие и жестокость».

...Але повернімося знов у наші дні. Активісти, які вийшли до посольства РФ з плакатами, вимагали від Москви негайно закінчити розв’язану гібридну війну проти України, звільнити українських заручників, що перебувають у неволі на окупованій території України й у самій РФ, та розпочати процес повернення всіх окупованих українських територій. На плакатах – нагадування про Кубань, Вороніжчину, Курщину… А щоб у Кремлі мало не здалося, мо’ врізали б їм щиру правду по-ленінськи: «Мы рассматриваем Украину и другие невеликорусские области как аннексированные» (читайте панове Солженіцина).

...Насамкінець, щоб зрозуміло було, до чого блогер у першому абзаці допису згадав про «Герострата з Ленінграда» (очільника розстрільної опербригади), спробую перефразувати Володимира Маяковського (до речі – сина кубанської козачки Олександри Павленко): «Мы говорим Матвеев – подразумеваем...» – одне слово, маємо на гадці ще одного колишнього ленінградського чекіста, нині одіозного москвича. І в того, і в того руки по лікті в крові. Останній, щоправда, доручає вбивати українців своїм найманцям і військовикам, та це не знімає з замовника відповідальності. Кров – на ньому. І йому ж персонально – прокльони батьків убитих українців, грузинів, чеченців, сирійців – усіх, хто не хоче «руського міра».

Цим можна було б і закінчити роздуми про Сандармох, «Архіпелаг ГУЛАГ» та інше. Але так і кортить для певності перефразувати ще й Олександра Ісайовича – сказати майже його словами його ж мовою тій публіці в РФ, що бездумно аплодує нинішньому кремлівському царьку: «Нельзя и в начале ХХI века жить в том воображаемом мире, в котором голову сломит ваш последний недалекий «император».

Сергій Шевченко
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-