13 листопада. Пам’ятні дати

Ця дата покликана привернути увагу здорових людей до проблем тих, хто втратив зір і опинився у важких життєвих обставинах. Відзначається в день народження відомого французького тифлопедагога Валентина Гаюї (1754-1822), який не тільки був засновником першої в світі школи-інтернату для сліпих (1784), але й розробив для них дидактику і методику вивчення наук та оволодіння практичними ремеслами, а також запропонував шрифт для сліпих, вдосконалив спосіб книгодрукування, створив ноти, географічні карти для них тощо. Саме за цими книгами незрячі люди навчалися аж до появи тактильного шрифту Брайля. Основна праця Гаюї – «Нарис навчання сліпих». Прикметно, що Валентин Гаюї займався проблемами сліпих без будь-якої підтримки з боку держави чи якихось благочинних організацій. Усе, чим він займався і що створив, він робив виключно за власний кошт. Навіть першу в світі школу для сліпих дітей під назвою «Майстерня трудящих сліпих» він відкрив не де-небудь, а у власному будинку в Парижі.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), в усьому світі понад 285 мільйонів людей страждає від порушень зору, з них 45 мільйонів незрячі. Приблизно 90% людей, які страждають від порушень зору, мешкають в країнах що розвиваються. В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей з порушеннями зору нема, за неофіційними даними – це приблизно 100 тисяч людей, з них понад 10 тисяч  діти.

Події дня:

Цього дня 1918 року у Львові Українська національна рада ухвалила тимчасовий закон, згідно з яким за новоутвореною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися кордони, герб і прапор, сувереном держави визнавався народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів.

Два роки тому, в Парижі сталася серія терористичних актів – одних із наймасштабніших і найкривавіших у новітній історії Франції. Ввечері 13 листопада 2015 року з невеликою різницею в часі трьома групами терористів були скоєні 6 нападів у різних частинах французької столиці. Напади були здійснені у звичайному робітничому районі Парижа, в години традиційного вечірнього відпочинку в кінці робочого тижня. Метою нападів були велелюдні місця відпочинку. Напади були скоординовані, смертники діяли спільно, спілкуючись між собою по рації. 90 осіб були вбиті у концертному залі «Батаклан», де виступав американський гурт Eagles of Death Metal. Глядачів було взято у заручники. Опів на першу ночі поліція почала штурм приміщення, о першій годині операцію вже було закінчено. Окрім заручників, у залі загинуло чотири терористи. Троє з них підірвали себе, ще одного застрелила поліція. Другий теракт стався на футбольному стадіоні «Стад де Франс» на півночі Парижа, де відбувався товариський матч між футбольними збірними Франції та Німеччини. Присутніх на стадіоні тодішніх французького президента Франсуа Олланда та німецького міністра закордонних справ Франка-Вальтера Штайнмаєра негайно перевезли у безпечне місце, а глядачів евакуювали. Внаслідок вибухів загинули чотири особи, троє з яких були терористами. Крім того, терористи атакували декілька ресторанних закладів, розстрілявши їхніх відвідувачів. Загалом під час атак загинуло 130 людей – переважно молоді люди 20-30 років з 21 країни світу. Понад 350 отримали поранення. Відповідальність за теракти взяла на себе терористична організація «Ісламська держава». Ці теракти стали найбільшими за кількістю жертв за всю історію Франції та наймасштабнішим за кількістю жертв нападом на Париж з часів Другої світової війни. В країні було введено надзвичайний стан (учетверте за всю її історію). Варто зауважити, що останнім часом Франція стала мішенню для терористів – в результаті нападів ісламістів за останні два роки, в країні загинуло близько 230 людей.

Ювілеї дня:

128 років від дня народження Остапа Вишні (справжн. – Губенко Павло Михайлович; 1889–1956), українського письменника-сатирика і гумориста. Автор збірок «Діли небесні», «Вишневі усмішки», «Кому веселе, а кому й сумне». Започаткував новий художній жанр – нарис-усмішку. В середині двадцятих років минулого століття в Україні не було популярнішого письменника за Остапа Вишню. За кількістю видань він посідав перше місце серед своїх колег по письменницькому цеху і був найзаможніший. Його друг, письменник Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) писав: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники…» Втім, саме завдяки заздрісникам всенародний улюбленець, «Гоголь Жовтневої революції», як його називали сучасники, заробив 10 років сибірських таборів і став однією з перших жертв сталінського терору. Тричі він стояв на межі між життям і смертю, але залишився живим. Уперше це трапилося у лютому 1934-го, через два місяці після арешту. Гумориста засудили до вищої міри, однак згодом розстріл замінили десятьма роками виправно-трудових робіт. Удруге Вишня ледь не наклав життям у Печорському таборі восени 1938-го. У супроводі конвою його доправляли на баржу де знаходилися такі ж самі смертники, але дорогою він захворів на крупозне запалення легенів і його, стовідсоткового «доходягу», залишили на якійсь гулагівській цегельні. Так він вижив. А втретє Павло Михайлович відчув подих смерті у 1943 році. Втім, і цього разу минулося – 54-річного хворого письменника випустили на волю. Це теж було наче диво: як стало згодом відомо, у зв’язку з початком визволення України від гітлерівців Хрущов разом з декількома відомими українськими митцями – Рильським, Довженком, Бажаном, Яновським та ще з кимось, почали клопотатись про звільнення з таборів деяких представників української культури. Були складені списки. Але з усіх, хто був там зазначений, вижив тільки Остап Вишня. Його й відпустили. Після повернення Вишня напише ще багато гострих, позначених фірмовим «вишневським» гумором творів, але вже ніщо не зможе стерти з його душі, з його обличчя, погляду зачаєної гіркоти і болю від побаченого й пережитого. Українці раділи поверненню письменника. Раділи, що він живий, що знову пише. А ще, в мільйонів людей, у кого в ненаситному череві сталінських тюрем і таборів безслідно зникли рідні та близькі, зажевріла надія, що й вони, безвинно покарані, колись таки повернуться додому. Документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті. 

Цього дня 1943 року народився Мустафа Джемілєв, кримськотатарський і український політичний і громадський діяч, дисидент, політв’язень, народний депутат України, перший голова Меджлісу кримськотатарського народу (1991-2013). З 20 серпня 2014 року Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу. Дитиною був депортований з батьками до Казахстану. З 1960-х років – в кримськотатарському національному русі. Був одним з засновників Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. Має сім судимостей, провів в ув’язненні 15 років за «поширення поглядів, що паплюжать радянський лад». Ось як згадує ті часи сам Мустафа Джемілєв: «Удома я завжди мав готову валізу із зубною щіткою й одягом. У камері таких, як я, завжди садили з кримінальниками – щоб більше нас товкли. Але мені щастило, бо я відразу обростав потрібними знайомствами й досконало володів «фенею». У кримінальному світі політв’язнів поважали. Ми завжди мали проблеми з адміністрацією тюрми, тому потенційно не були «стукачами». Також у багатьох засуджених були правові проблеми: писати скаргу, подати протест. Я добре в цьому розбирався, за що отримав кличку «Прокурор».

Роковини смерті:

День пам’яті Петра Івановича Калнишевського (1691–1803), видатного українського політичного і військового діяча, останнього кошового отамана Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках. Дбав про колонізацію земель Запоріжжя, поширював хліборобство і торгівлю; обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду. Попри вимоги поміщиків, не видавав із володінь Січі втікачів. Уважав створення хуторів і зимівників засобом стримування наступу царизму на територію Вольностей Війська Запорозького низового. Після зруйнування 1775 року царськими військами Нової Січі заарештований і засланий до Соловецького монастиря, де перебував у в’язничій ямі. На свіже повітря його виводили тричі на рік: на Різдво, Пасху та Преображення. 1801 року указом Олександра І звільнений з монастирської тюрми у віці 111 років; похований на подвір’ї Соловецького монастиря (де залишився після тюрми) перед Преображенським собором. Загалом в ув’язнені пробув 26 років. У 2008 році гетьмана було канонізовано.

71 рік з дня смерті Олександра Андрійовича Луцького (псевдо: «Довбня», «Богун», «Марко», «Беркут», «Богдан», «Андрієнко», «Клименко», «Боднар»; 1910–1946), діяча ОУН, одного з організаторів Української Народної Самооборони та УПА-Захід, командир УНС, УПА-Захід, УПА-Захід-Карпати. Один із організаторів батальйону «Нахтігаль», керівник мобілізаційного відділу Проводу ОУН(б). Учасник 2-го Великого Збору ОУН у Кракові (березень 1941). Воював у складі батальйону «Нахтігаль», а від кінця 1941 і до початку 1943 командував взводом у 201-му батальйоні охоронної поліції в Білорусі, обер-лейтенент. Заступник військового референта Проводу ОУН. За його ініціативою та за наказом Головного військового штабу УПА від 15 липня 1943 велося створення Української народної самооборони (УНС) в Галичині, а сам він став її командиром (УНС на серпень 1943 налічувала приблизно 2 тис. бійців і вела бої з радянськими партизанами Сидора Ковпака, німцями та загонами Армії Крайової). У грудні 1943 на її базі було сформовано групу УПА-Захід, якою Олександр Луцький командував від грудня 1943 до 26 січня 1944, доки його не змінив на цій посаді майор, а згодом полковник УПА, Василь Сидор-Шелест. З жовтня 1943 до березня 1944 О. Луцький – член Проводу ОУН. Через суперечності з Романом Шухевичем відсторонений від офіційних командних посад в УПА та ОУН, працював перекладачем військової референтури ОУН, з жовтня по грудень1944 перебував під слідством Служби безпеки ОУН. У січні 1945 був захоплений співробітниками НКВД УРСР разом із дружиною – підпільницею ОУН Юлією Луцькою. Був засуджений до вищої міри покарання. Страчений у Києві 13 листопада 1946. Односельці поставили в центрі Боднарова пам’ятник Олександру Луцькому та його побратиму-однолітку Михайлу Дяченку. У Львові його іменем названа вулиця.