6 листопада. Пам’ятні дати

6 листопада. Пам’ятні дати

1493
Ukrinform
Сьогодні у світі відзначається Міжнародний день запобігання експлуатації довкілля під час війни та збройних конфліктів.

У листопаді 2001 року Генеральна Асамблея ООН оголосила 6 листопада кожного року Міжнародним днем запобігання експлуатації довкілля під час війни та збройних конфліктів. Людство завжди рахувало військові втрати за кількістю вбитих і поранених солдатів і мирних жителів, зруйнованих міст та інфраструктури, а довкілля залишалася тихою і непомітною жертвою війни. Для перемоги у війні засипалися колодязі, спалювалися посіви, вщент вирубувалися ліси, знищувалися угіддя і вирізувалась худоба. Крім того, Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) виявила, що за останні 60 років, принаймні, 40 відсотків усіх внутрішніх конфліктів були пов’язані з експлуатацією природних ресурсів, будь то цінні ресурси, такі як деревина, алмази, золото і нафта, або дефіцитні ресурси, такі як родючі землі та вода. Було також встановлено, що конфлікти, пов’язані з природними ресурсами, в два рази частіше за інших схильні до рецидиву. ООН надає великого значення тому, щоб діяльність в області охорони навколишнього середовища ставала частиною зусиль із запобігання конфліктам, стратегій з підтримання миру – тому що не може бути міцного і стійкого миру там, де природні ресурси, що забезпечують належний життєвий рівень і адекватне функціонування екосистем, пошкоджені або зруйновані. 27 травня 2016 року учасники програми Асамблеї Організації Об’єднаних Націй з навколишнього середовища прийняли резолюцію, що визнає роль здорових екосистем і регульованих стійким чином ресурсів в зниженні ризику виникнення збройних конфліктів. У ній також знайшла підтвердження тверда прихильність повному здійсненню Цілей в галузі сталого розвитку, перерахованих в резолюції 70/1 Генеральної Асамблеї під назвою «Перетворення нашого світу: Порядок денний в галузі сталого розвитку на період до 2030 року».

Разом з тим, 6 листопада 1943 року Київ був визволений від гітлерівських окупантів. Це відбулось у  результаті Київської наступальної операції, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року і була складовою частиною Битви за Дніпро – однієї з наймасштабніших і найкровопролитніших воєнних операцій у світовій історії. У ній було задіяно до чотирьох мільйонів людей з обох сторін, а втрати складали до понад двох мільйонів осіб. Під час визволення Києва радянські війська зазнали величезних втрат, адже за негласним наказом Сталіна столицю України треба було взяти до чергової річниці Жовтневої революції. Як відомо, найзапекліші бої точилися за Букринський плацдарм, який, на противагу Лютізькому не був успішним. Ніч з 5 на 6 листопада стала вирішальною в битві за Київ. По Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги) у місто прорвалися перші танки. До четвертої ранку опір противника в місті було зламано. По обіді до Києва увійшли основні частини радянської армії. Місто було зруйновано і майже порожнє. В центрі – самі обгорілі руїни (відступаючи, гітлерівці підпалювали все, що могли), серед яких де-не-де можна було побачити окремих виснажених, деморалізованих киян. Більше мешканців зустрічалося на Подолі, Шулявці, Деміївці. Всього в місті на цей час нараховувалося близько 100 тисяч мешканців, тобто лише десята частина довоєнного населення. Силами військовополонених нацисти намагалися в останні місяці своєї влади замести сліди масових убивств у Бабиному яру та в районах розташування концтаборів. Але приховати ці злочини було неможливо. Гітлерівська окупація Києва тривала 778 днів – з 19 вересня 1941-го до 6 листопада 1943 року.

Події дня:

Цього дня у 1960 році відбувся пуск першої черги метрополітену в Києві – Святошинсько-Броварської лінії (від станції «Вокзальна» до станції «Дніпро»), довжиною 5,2 км. Цікаво, що це стало радісною подією для киян, але ще не розв’язувало проблеми сполучення між центральною частиною та віддаленими промисловими і житловими районами Лівобережжя. Її принципове вирішення було пов’язане з будівництвом мосту метро, який став до ладу вже в 1965 році. Питання про будівництво метрополітену в столиці України порушувалось у 1936 році (хоча ідея створення підземної залізниці виникла ще в далекому 1884), але втіленню амбітних планів завадила війна. Після визволення України від нацистів, у зв’язку з повоєнною відбудовою міста, його зростанням та збільшенням кількості містян, тема метро стала надзвичайно актуальною. Остаточне рішення про будівництво підземки в Києві було ухвалене наприкінці 1944 року, а саме будівництво розпочалося в 1949. Нині Київ неможливо уявити без метро – базового виду громадського транспорту столиці. На його долю припадає понад 50% загального обсягу міських пасажирських перевезень. На даний час метрополітен складається з трьох діючих ліній загальною довжиною майже 70 кілометрів та 52 станцій. Чотири з них – «Університет», «Вокзальна», «Хрещатик» і «Арсенальна» є пам’ятками архітектури місцевого значення. Найбільш завантаженими є станції «Вокзальна», «Лісова», «Петрівка», «Святошин», поблизу яких знаходяться великі залізничні станції та маршрути приміського транспорту. Пасажиропотік на кожній з них складає близько 60 тисяч пасажирів щодоби. Прикметно, що найглибшою станцією метрополітену в світі є «Арсенальна» – вона розташовується на глибині 105,5 метрів.

6 листопада 1961 року, у Києві, на Хрещатику-26, відкрили перший в Україні телецентр. Його будівництво розпочалося 1949 року, все устаткування було українського виробництва. Київський телецентр став піонером у галузі сучасних стандартів телетехніки в світі. Стандарт розгортання зображення на 625 рядків невдовзі був прийнятий у Європі та більшості країн світу. Цікаво, що на той час у місті налічувалося лише 662 телевізора. У перші роки не було строгого графіку виходу передач в ефір. Вони, як правило, транслювалися двічі на тиждень обсягом 1,52 години. Через рік у киян налічувалося вже близько 2 тис. телеприймачів.

Ювілеї дня:

206 років від дня народження Маркіяна Семеновича Шашкевича (1811–1843), українського письменника, культурно-громадського діяча, зачинателя нової української літератури на Західній Україні.

162 роки від дня народження Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940), українського археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, відомого дослідника історії українського козацтва, якого сучасники шанобливо називали «козацьким батьком». Родом з Харківщини, з сім’ї священика. Початкову освіту здобув удома, найкращі спогади дитинства – казки та легенди про козаків, що їх розповідала бабуся, а також читання, які влаштовував батько майже кожного вечора для всієї родини. Згодом учився на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Великий вплив на формування його світогляду справили Потебня і Сумцов. Жив і працював у Петербурзі, Москві, Харкові, Запоріжжі, Катеринославі (Дніпро). У 1918 році Яворницький став професором Катеринославського університету на кафедрі історії України. Організовував археологічні розкопки на Запоріжжі. Зібрав багатющий фольклорний та етнографічний матеріал. Уклав «Словник української мови» (1920), значну частину якого було використано при створенні словника Бориса Грінченка. З 1902 року завідував Музеєм старожитностей Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. академіка Д.І. Яворницького). У 1920-1933 рр. працював у Дніпропетровському університеті. З 1927 – відповідальний керівник постійного археологічного нагляду і археологічних розкопок на території будівництва Дніпрогесу. Опублікував збірку поезій «Вечірні зорі» (1910), роман «За чужий гріх» (1907), повість «Де люди – там і лихо» (1911) та ін. За працю з вивчення і пропаганди історії українського народу Дмитро Яворницький зазнавав переслідувань з боку царської влади, але й за більшовиків йому велося не краще. У 1933 році ученого обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» та вигнали з музею. Деякий час йому – вченому зі світовим ім’ям та професору – не платили навіть пенсію, що було для літнього чоловіка не тільки матеріальним, а, насамперед, моральним ударом, величезною образою. Після такої зневаги Яворницький захворів і на півроку опинився на лікарняному ліжку. Одужавши, науковець більше не переступав порога музею, повернувшись до творчої праці (зокрема написав «Историю города Катеринослава» і спогади про найкращого друга Іллю Рєпіна). Життя видатного науковця, дослідника української козацької старовини, перервалося на 85 році життя – він відійшов у вічність 5 серпня 1940 року у Дніпрі. Спочатку його поховали на міському кладовищі, але в 1961 році, за заповітом ученого, перепоховали на території Дніпропетровського державного історичного музею.

Роковини смерті:

День пам’яті Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912), українського композитора, піаніста, педагога, хорового диригента, музикально-громадського діяча; основоположника української класичної музики. Його смерть була раптова – композитор вранці 6 листопада збирався йти до Музично-драматичної школи, як раптом стався серцевий напад. Олена Пчілка (до речі, Лисенко тримав вінець під час її вінчання) згадувала, що після смерті на обличчі Лисенка був вираз жалю й смутку, а вже згодом лице покійника стало суворе. Ховали композитора на п’ятий день – чекали, доки з’їдуться родичі, діти та численні делегації з усієї України. На Байкове кладовище труну супроводжували тисячі людей, кілька хорів. Син Миколи Лисенка Остап (1885-1968; музикознавець) у книзі, присвяченій батькові, писав: «Мов у тумані бачу величезні натовпи народу. Море людських голів». «З упевненістю, як стоїть Київ, не було таких похоронів», - рік потому писала Олена Пчілка. На цілий кілометр розтягнулася траурна процесія. Десятки тисяч людей… йшли за труною, покритою червоною китайкою…» 


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-