Цей чоловік – один із найвідоміших закарпатців та водночас – і один із найзагадковіших. Художник, скульптор по дереву, монтажник бетонних конструкцій Іван Щур.

Але це він офіційно – Іван Щур. А для людей, які його знають і які бажають познайомитися, – Янко Деревляний, господар притулку на Явірнику (гора з полониною на території Великоберезнянського району Закарпаття). Є купа неофіційної інформації про нього – чутки, перекази, навіть легенди, є офіційна: він порядкує у будівлі під Явірником, що слугує притулком для туристів, які втомилися чи заблукали, а то й спеціально прийшли сюди – задля знайомства з ним. Бо ж, правду кажучи, основна принада Явірника – це і є Янко Деревляний.

ЯК Я СТАЛА «ПОЗВОНОЧНИКОМ»…

Притулок для туристів на цій полонині звели ще при чехах (Закарпаття входило до складу Чехословаччини з 1919-го до 1939 року, – ред.). На тому місці й зараз є будівля – щоправда, років зо два тому там сталася пожежа. Але нині її активно відбудовують. Притулок Янка Деревляного – трохи нижче вершини Явірника. Ця місцина називається Юдина вершина. Власне, його притулок – це дві будівлі, одна з них – кострище (тобто місцина для посиденьок за ватрою із дахом над головою). Тут можна перечекати негоду, поїсти, зігрітися чаєм та іншими цікавими напоями, поспати, пограти на трубі або барабанах, познімати пейзажі на околицях, потеревенити при свічках, спекти у вогні унікальні страви – як-от «циганську капусту», фірмову Янкову страву… Власне, маса можливостей. Але основне, мабуть, для чого сюди варто їхати – це і є сам господар цього місця.

Я мріяла потрапити до Янка давно – хотілося доторкнутися до цієї живої таїни. Адже, наскільки він відомий (за переказами "сарафанного" радіо), настільки ж мало є такої інформації, щоб можна було про цю людину скласти свою думку. Зате в інтернеті багато його світлин. Можна дивитися на них безкінечно – і з усіх розумієш одне: ця людина – справді велика таємниця. А з такими завжди хочеться зустрітися. Про зустрічі з таким на старість згадують – о, а я з ним був знайомий!

Проте мені все не випадало нагоди потрапити на Явірник. Є такий забобон, мовляв, якщо тобі не треба туди, ти там не будеш. Справді, при плануванні поїздки на Явірник мені постійно щось заважало. То нема часу, то іншим разом, то коли вже навіть і зібралась – зірвалося. Але з енного разу таки вийшло.

Вдалося домовитися із донькою Янка Марічкою про те, аби її татко викроїв мені шмат свого часу – для знайомства та розмови – так ми з колегою стали «позвоночниками» (від російського поняття «прийти по звонку»), одним із видів візитерів, на які їх ділить сам господар Явірника. Але приїхали ми раніше ніж попереджали: близько десятої ранку, щойно встигли поснідати.

На звук машини вийшов сам господар. На обличчі прочитувалося небагато – власне, щось на кшталт «ну заходь, раз прийшов». Водночас із цією безпристрасністю вразило тепле рукостискання – не від тепла Янкових рук, а від того тепла, яке чоловік вкладає у цей звичний ритуал. І ще справило враження звертання: «Проходьте, панночко!»

«ЯКИЙ ІЗ МЕНЕ ВІДЛЮДНИК? НІ, НА ПРОСВІТЛЕНОГО Я НЕ ТЯГНУ»

У хаті, де живе Янко (хоча насправді він більшу часу живе внизу, в селі, а на Явірник приходить працювати - із деревом, чи, власне, будувати, чи заради туристів) неймовірно затишно. Затишок цей робить природній матеріал (дерево та камінь, із якого зроблена й хата, й усе в ній начиння) – а до цього ще й те, що тут усе «хенд мейд» – усе, на чому сидять, лежать, за чим їдять – зроблено чиїмись руками.

Також додає шарму відсутність електрики (свічки з нагаром і воском, що потік та й застиг – як свідки того, що тут відбувалося вчора), хоча в кімнаті таки поскрипує польське радіо – від батарейки, і воно теж дає свій шарм. А ще – тепла піч, у якій потріскує вогонь, а на ній шипить окріп у чайнику. У кімнаті різко пахне часником, на столі – нарізане скибками сало, часник, залишки хліба. Янко пригощає чаєм (хоча він не п'ється при такому запаху зовсім), ми сідаємо до столу і починаємо розмову.

Розпитую насамперед, звісно, про Явірник, оцей притулок, його ідею – хочеться дізнатися, нащо цьому чоловікові все це.

- Мене без цього місця нема, – просто відповідає він. – Я тут із 77-го року. Спочатку оформлював базу в Дубовому гаю, потім – верхній притулок, тоді перейшов сюди. Ця хата документально – територія села Сіль, навіть має номер – 138. Така собі крайня хата у селі. Верхнім притулком займався із 92-го року, паралельно працював тут, це була як експериментальна база – робив тут скульптури величезні (син Янка каже, що тоді ця місцина мала душу, коли тут стояли ті батькові скульптури, – ред.). Я відтоді, власне, й почав по лісу ходити – шукав собі матеріал, дерево. Тоді й прив'язалася до мене кличка «Деревляний». Так ця місцина і стала моїм стилем життя – робота із деревом, ліс та Явірник. Я нічим іншим займатися в житті не можу і не хочу. Це хвороба, тут логіки нема ні грама. Але водночас це зробило мені таке амплуа людини, яка постійно живе в горах, зробили мене тут «отшельніком», – іронізує Янко.

- Вас дратує таке амплуа? – цікавлюсь.

- Звісно, ну який із мене відлюдник? На відлюдника чи просвітленого я не тягну. Тому що відлюдник – це людина, яка нічого не виробляє. Отой монах на Тибеті сидить собі в печері, молиться в монастирі – і все. А я на нього дивлюся – і мене цікавить не він, а хто будував той монастир. Бо я сам завжди в роботі.

«ЛЮБКА ТУТ ДОБУ ПРОБУВ – ЧЕРЕЗ ТРИ ДНІ ОДРУЖИВСЯ»

- А щодо Явірника, оцієї місцини, її ідеї – воно, Богу дякувати, уже давно перетворилося на те, що я бажав. Це місце, де зустрічаються різні люди. Для чого? У кожного своя причина – але кожному з них Явірник щось дає. Номінально притулок діє, він приймає людей – але крім того, тут сходяться люди неймовірних доль. Хтось приходить просто відпочити, хтось – вкласти сюди свою душу. Я їх називаю сподвижниками Явірника. Це – рідня, родина Явірника – це близько сотні людей. От Юрій (чоловік, що ночував сьогодні, фотограф, займається аерозйомкою) – тут щотижня. А оці каміння в хаті клав такий хлопець – він на них молився! Тому все тут, кожна деталь роблена із задоволенням. Це творить надзвичайну ауру. От недарма більшість пар, які тут були або ночували, згодом побралися. І це не просто так! Я тут такі емоції від закоханих бачив – коли в коханні біля ватри освідчуються, це, знаєте, надовго запам'ятовується. Легенди-легендами, але так воно є – 25 пар моїх друзів, які ночували у мене зверху, побралися. А от недавно відомий наш письменник Андрій Любка, завидний жених, тут зі своєю дівчиною добу побув – через три дні сказали усім про весілля, – сміється у вуса Янко. Тому Явірник для кожної людини щось дає. Хоча тепер дивні часи пішли – туристів багато, а людей меншає. Нема людей, розумієте? – зітхає Янко.

«ОЛІГАРХИ ТУТ ЗА ДВІ ГОДИНИ СТАЮТЬ ЛЮДЬМИ»

- А як визначити – людина перед тобою, чи турист?

- Я завжди визначаю по тому, як людина розмовляє.

Цікаво, що Янко має серію портретів візитерів Явірника. Веде таку картотеку із 77-го року. Декого, чиї портрети в Янковій теці, уже й серед живих нема.

А туристів господар Явірника ділить на три категорії – «проходимці», «позвоночники» та олігархи.

- «Проходимці» – це ті, хто просто повз іде – і випадково заходить. «Позвоночники» – це от ви, про вас мені дочка казала, що приїдете, я на вас чекав. А олігархи – то окремий пласт, якраз минулого тижня тут були. Мужчини на крутих «квадриках» їхали – а їхні жони вгору пішки йшли, ну, та це таке. Вони якісь такі дивні – грошима тут кидаються за чай, а потім, за кілька годин перебування, стають на людей схожими, вони вертають собі тут, на Явірнику, людяність.

А ще цікаво, що іменами людей Янко називає дерева. Особливі дерева.

- Росте у мене тут бук, майже сторічний, товстезний і рівний, це дерево непросте. Має силу на дітородження. Я назвав його Йожеф. На честь одного спортсмена гірськолижника – неймовірної краси та сили чоловік, гарний сім'янин, батько. Туристи слухають розповіді про дерево, підтрунюють – а тоді самі, як це дерево бачать, обіймають його, відступитися не можуть. Там така сила, там така енергія тече – інтригує Янко. – Тут, каже, дерев багато, але є особливі – я їм даю імена.

Я справді заінтригована – прошу Янка пройтися лісом. Подивитися на ці унікальні дерева – заодно й поговорити. Ще перед дорогою встигаю запитати:

- От ви мені зараз про стількох розказали: когось Явірник поженив, комусь дитину помагає народити… А що для вас означає це місце?

- А я заради цього й живу, задля цих людей. Може, мені Явірник і не дає, а навпаки, відбирає. Як чесно, то я щасливий від того, що можу зробити їм картоплю, спекти капусту та подати теплий чай. У якомусь глибокому змісті – це для мене найліпша майстерня. І в практичному, й у духовному сенсі. Тому відповідь на ваше питання – чому я це роблю – у тому, що цей притулок на Явірнику, ці розмови з людьми, ці походи у лісі, робота з деревом – це все моя молитва. Я тут молюся!

- Скажіть, а що найдорожче дав вам Явірник – відколи ви тут?

- Життя. Якби не він – я би не жив. Він не те що дає мені життя – він не дає мені померти. Це інакший підхід. Я тут у лісі цьому тисячі разів помирав – були два-три такі виходи наверх (із тих сотень тисяч виходів), коли думав, що помру. Був подвійний сніг, це коли наст зверху, а внизу – ще один твердий пласт, ти постійно провалюєшся, борсаєшся – і можеш без сили зав'язнути в тому снігу. Я тут кричав так, що усі живі повтікали з лісу. Я йшов із лісу наверх 5,5 години – а зазвичай це півтори години триває. Коли вийшов, кипів так, що порубав би сокирою все живе, що на путі би стрілося. Це страшні сцени з життя. Але вони дають відчуття, таке дивне, знаєте, – що як ти тоді не здався, то ще багато зможеш. Це страшне відчуття, маю вам сказати. Ну, але ходімо, – як вас мої дерева зацікавили, я вам про них розповім.

Я перевдягаюся – беру на себе шкіряну теплу безрукавку на вовні, гумові чоботи – і ми йдемо.

«У СВІТІ НЕМА КРАСИВІШОГО ЛІСУ НАД БУКОВИЙ»

- У світі нема красивішого лісу над буковий, – починає свою екскурсію господар Явірника, – а восени – й поготів. Та осінь, яка буває тут у нас у Карпатах – ні з чим не рівняється. От ваш колега (киває на фотографа) це засвідчить – коли осінь золотить буковий ліс (це у нас тут називається «золотий лист») – краса така, що люди непритомніють!

- Тут, де ми з вами зараз ідемо – це одна з найбільших контрабандних стежок, – продовжує Янко (Березнянщина межує зі Словаччиною та Польщею, у цих лісах справді найчастіше ловлять нелегалів на кордоні з ЄС, – ред.). – По ній самі бандити ходять. Буває, й до мене заходять, звісно. Я нікого не виганяю, будь то українець, чех, араб чи в'єтнамець. Одна жінка якось у знак вдячності за притулок навіть таку велику оранжеву чалму подарувала – десь там вона у мене є. А недавно тут шукали сепаратистів хлопці з Нацгвардії – захекалися ходити цим лісом.

Ми йдемо маркованим шляхом – він веде вниз із Явірника у села Кострино або Сіль. На обрії видніються польські та словацькі гори – телефон "вітає" у роумінгу. По дорозі Янко відкидає топірцем – він ніколи без нього не ходить – гілки зі стежки: отака маленька гілка, пояснює, а може до великої біди привести, стаєш на неї, ковзаєш – і падаєш із розтяжкою сухожилля.

Щось питаючи, я постійно звертаюся до Янка «пане». Він, врешті, не витримує і просить припинити.

- Ой, тільки не звертайтеся ви до мене отак – «пане Янку» чи – що ще гірше, «пане Іване». По-перше, у нас навіть приказка така є – «нигда ще не було з Івана пана», а по друге – це граматична помилка, яку ввели в мовну практику і використовують всією країною. Але ми з вами – з місцевості, де зверталися із цим словом «пане», але казали – моєму батькові, наприклад, – «пане Щур» або «пане учителю» – тільки за прізвищем! А коли по радіо до Парубія звертаються «пане Андрію» – це хамство.

Цікаво, що Янко Деревляний походить із відомої учительської сім'ї. Його батько був із одного села з Августином Волошином.

«У КАРПАТСЬКОГО ЛІСУ НЕМА МАЙБУТНЬОГО. ТУТ БУДЕ ПУСТЕЛЯ...»

Тим часом ми заходимо до пралісу. Невдовзі доходимо до бука Йожефа.

- А звідки ви взяли, що він має дітородну силу?

- Старі люди про нього так казали. А я його просто назвав. От ви його обійміть – не боїтесь? – самі відчуєте. Ви їх не бачите, але там такі енергетичні струмені проходять! І ви зараз тим живитесь.

Слухняно обіймаю дерево, товстенний і височенний бук приємний на дотик, у нього гладка кора, він пахне сирим лісом, і поряд із ним справді затишно та приємно.

- Був у мене період в житті, коли я хворів, – каже Янко. – Лікар порадив іти в ліс. Я тут лікувався: ходив межи цими деревами обнімав їх – то для мене була панацея. Вони тут усі мною обціловані. Хочете глянути ще пару?

- Звісно, – кажу. І Янко веде нас до Івана та Марічки – двох 90-літніх буків, які ростуть метрів за 300 від бука-Йожефа. Акурат коло цих буків – перехід кабанів. Краще їм на дорозі не ставати, каже господар Явірника.

Тут є добрий десяток дерев, які мають імена. Янко дає їх тільки тим, які відчуває – пояснює. На загальній раді вирішуємо зараз до них не йти – у господаря ще справи, а нам скоро їхати. Тому спираємося об Іванка та Марічку, Янко Деревляний погоджується відповісти на мої «дитячі» питання. Каже – вони мають бути найцікавіші – бо раз дитячі, значить, щирі.

А мені кортить почути від цього чоловіка його «думки з приводу». Найперше питаю про ліс, цікаво, як він бачить його майбутнє – зважаючи на ті безпрецедентні рубки, якими карпатський ліс понищили і продовжують, зважаючи на всихання лісів…

- Скажіть, ви постійно в лісі – яке майбутнє у цих гір, у цього лісу?

- Нема майбутнього. Це фаталізм. Ці дерева, що тут зараз стоять – це наші надгробки, надгробки над нашим часом. Тут буде – може бути, якщо не зупинимося – а ми, виглядає, не збираємося зупинятися – величезна пустеля.

Ви цікаво підмітили, що я в лісі. Я – справді, В ЛІСІ. А більшість людей – тільки БІЛЯ ЛІСУ. Тільки користуються ним, беруть із нього – це варварство. Рубають, трелюють, прорізають дороги… Це насильство у лісі. Я не живу в лісі, а ліс наповнює мене. Я казав вам уже, що вилікувався в лісі – я просто обнімав дерева, говорив із ними. Я просто у них прощення просив за те все, що люди з ними роблять, замолював перед ними гріхи.

«ДОКИ СОКИРА В РУКАХ – Я ЖИВУ»

- Яка ваша мрія?

- Будувати – до смерті. Головна фраза мого життя – я боюся не встигнути. Усе інше – то пусте. Сьогодні у мене там у притулку зібралося мільйон сподвижників та мільйон ворогів прекрасних, які не дадуть мені свою роботу зробити.

- Як відчуваєте часи, у яких ми живемо зараз, у яких опинилася наша країна, народ… – Янко обриває мене, лукаво посміхаючись, не дослухавши питання, і каже:

- Панночко, політика в лісі звучить недобре. Гляньте, яка краса навколо! Не будемо про це. Коли чарівна жінка говорить про політику – вона втрачає чарівність.

- Добре, скажіть тоді, що таке любов?

- Це Вседержитель.

- А що в житті найважливіше?

- Робота. Робота – Бог.

- Що таке гроші, й скільки їх треба для щастя?

- Лотерея – нічого не зробиш. У людей зараз фантастично поплутаний вираз «заробити гроші» – от я все життя заробляю гроші. А приходить до мене людина, яка вкрала, змухлювала, наварила – і теж каже: «Я заробив гроші». Наколоти на різниці – це вважається зараз найчистіший труд.

- Який сенс життя?

- Доки сокира в руках – я живу. Цю сокиру, до речі, на «Запоріжсталі» робили за моїм ескізом – тут титанові накладки, рукоять із граба, вона має 35 років, багато витримала. До речі, сокира, ремінь і баклага – на Закарпатті вважаються трьома атрибутами, які пережили тисячоліття. Вони ніколи не виходили із побуту.

- Чого ви боїтеся?

- Я завжди боюся. Бога ні – це мій сподвижник, боятися Бога – це лицемірство. Любий духівник вам скаже – що боязнь перед Богом – гріх. Боятися можна незвіданого – і завжди бути напоготові. Одна жінка в художньому училищі мені сказала – «Ваня, якщо ти будеш звертати уваги на дрібниці – життя ніколи не застане тебе зненацька».

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото – Сергій Гудак, Укрінформ