19 жовтня. Пам’ятні дати

19 жовтня. Пам’ятні дати

1121
Ukrinform
Цього дня, у 1917 році, на Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва у Чигирині, делегати від п’яти українських губерній і Кубані обрали своїм отаманом генерала Павла Скоропадського.

Серед найважливіших подій загальноукраїнського значення, що відбулися 100 років тому, став Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. Українська революція 1917-1921 років дала поштовх народній ініціативі по створенню в регіонах України громадських об’єднань різного спрямування. Особливе місце серед них посідає Вільне козацтво. Розпочався цей рух навесні 1917 року на Звенигородщині й поступово охопив Київщину, Чернігівщину, Поділля, Лівобережжя, центральні райони, а згодом і всю Україну. Остаточна легалізація вільнокозацьких формувань відбулася на Другому Військовому з’їзді (18-23 червня 1917 року), який доручив Генеральному Військовому комітету зайнятися їх організацією. Наприкінці вересня 1917 року, у Києві відбулась нарада представників Вільного козацтва Київщини та гайдамацьких частин з Одеси, на якій було вирішено скликати загальний з'їзд Вільного козацтва. Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва пройшов 16-20 жовтня (3-7 жовтня за старим стилем) 1917 року у Чигирині, що на Черкащині. На цьому з’їзді «Вільне козацтво» було остаточно оформлено як політична та військова сила: була розроблена організаційна структура, що копіювала давній козацький устрій - з Генеральною козацькою радою та наказним отаманом на чолі, з козацькою старшиною: осавулом, писарем, хорунжим, скарбником. Газета «Народна воля» тоді повідомляла: «Від 3 до 6 жовтня в м. Чигирині (старій столиці України) відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. Приїхало більш як 200 представників від 60 тисяч організованого Вільного козацтва з Київщини, Кубані, Чернігівщини, Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини… На з’їзді першим ділом обміркували і виправили статут Вільного козацтва, вироблений Генеральним військовим комітетом. Вибрали Генеральну раду Вільного козацтва з 12 людей, на чолі якої стоїть наказний отаман Скоропадський, потомок славного гетьмана. Заступником його вибрано осавула Кубанського козацтва Полтавця, генеральним писарем обрано Кочубея. З привітаннями були послані телеграми Українській Центральній Раді і Генеральному Секретаріату. Постійне перебування Ради призначено в м. Білій Церкві на Київщині». 3 листопада 1917 року, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, не зважаючи на спротив деяких урядовців, затвердили статут Вільного козацтва. Таким чином, Вільне козацтво стало першою в Україні народною озброєною організацією, яка підпорядковувалася Генеральному Секретаріату внутрішніх справ Української Центральної Ради. Її головними структурними одиницями були сотні. До сотенної старшини входили 5 чоловік, кожна сотня мала свій прапор, канцелярію та бібліотеку. І хоча головним завданням Вільного козацтва була підтримка порядку у державі, боротьба із пограбуванням, насиллям і дезертирством, саме козацькі загони стали на захист незалежності України під час більшовицького наступу у 1917-1918 рр. Окрім того, навіть після розформування у квітні 1918 року значна частина вільних козаків аж до 1923 року була ядром повстансько-селянського руху проти радянської влади. Козаки, які входили до складу загонів Вільного козацтва, стали також основою формування трьох похідних груп Армії УНР – Подільської, Волинської та Бессарабської, які здійснили Другий Зимовий похід на Україну з території Польщі.

Ювілеї дня:

Цього дня народився Богдан Гаврилишин (1926-2016), відомий канадський, швейцарський економіст українського походження, громадський діяч, меценат. Народився він в селі Коропець, на Тернопільщині. 1943 року потрапив до Німеччини. У таборі біженців отримав середню освіту. 1947 року родина Гаврилишиних виїхала до Канади. Працював лісорубом, офіціантом. 1954 року здобув магістерський ступінь в університеті Торонто за фахом «інженер-механік». За три роки на першому робочому місці з інженера дослужився до керівника. З 1960 року мешкає в Швейцарії. Працював директором з навчання Міжнародного інституту менеджменту (МІМ), у 1968-1986 роках очолював його. На початку 1970-х у рамках святкування 25-річчя інституту організував економічні дискусії у швейцарському селищі Давос. Відтоді зібрання провідних економістів і політиків світу там стали регулярними. З 1988 року працював на громадських засадах в Україні, був радником першого президента України Леоніда Кравчука та декількох відомих українських політиків, засновником відомих неурядових організацій – відділення МІМ у Києві, фонду «Відродження», Міжнародного центру перспективних досліджень, власного благодійного фонду. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня». Богдан Гаврилишин вважав себе не економістом, а «людиною, яка знає щось майже про все, і розуміє співвідношення між різними явищами». Його життя – яскравий приклад стовідсоткової успішності, абсолютний зразок «людини, що всім завдячує самій собі» – self-made man, або ж просто, як казав інший всесвітньо відомий українець Петро Яцик, він – «українець, який відмовився бути бідним».

86 років від дня народження Джона Ле Карре (Дейвід Джон Мур Корнуелл; 1931), англійського письменника, автора детективних романів («Дзвінок покійнику», «Убивство по-джентельменськи», «Почесний школяр», «Ідеальний шпигун», «Російський дім»). Утім, самому письменнику не надто подобається, коли його називають «детективщиком»: «Коли я кажу про себе, я називаю себе просто письменником, а не автором якогось специфічного жанру. Можливо в цьому я архаїчний…» На запитання українського письменника, перекладача з англійської Володимира Хижняка, якому вдалося поспілкуватися з Ле Карре (треба сказати, що він не надто любить роздавати інтерв’ю) «хто ваші улюблені письменники, і якої ви думки про літературний процес?», Джон Ле Карре відповів наступне: «Я завше відмовлявся бути частиною того комплексу, який називають літературним прошарком… З літературним світом Англії я не спілкуюся. Велика перевага тих, хто пише англійською мовою в тому, що їм відкрита американська література. Я підтримую досить близькі стосунки з деякими авторами зі Сполучених Штатів. Що ж до сучасних англійських письменників, я багато чим завдячую Грехему Гріну. Хоч я завжди відчував значну відстань між тим, що роблю сам, та його романами… Кого я ще читаю? Письменників, яких усі знають. Айріс Мердок, наприклад… Змолоду ми вважаємо розумними тих, хто відкриває нам нові світи, а в старості – хто поділяє наші помилкові погляди… Та це, без сумніву, лише жарт. Я не читаю книжок, які не збільшують обсягу моєї інформації чи якось інакше мене не збагачують. Коли маю змогу, два-три тижні читаю сучасні романи, а тоді відкидаю їх і повертаюся до авторів ХІХ століття. Відкриття Гоголя було чимось неймовірним!.. Я вперше прочитав «Мертві душі»… Коли закінчив, знову почав з першої сторінки. Він абсолютно неперевершений письменник!.. Хоча у моєму віці доводиться читати вже не стільки те, що хочеться, стільки те, на що є час. Я страшенно стомився від сірості й посередності».

Роковини смерті:

80 років із дня смерті Ернеста Резерфорда (1871-1937), англійського фізика, одного з творців ядерної фізики, члена Лондонського королівського товариства, його президента у 1925–1930 рр. Лауреат Нобелівської премії з хімії (1908), керівник (четвертий після Максвелла, Релея і Томсона) знаменитої Кавендишської лабораторії в Кембриджі. Здійснив першу штучну ядерну реакцію, автор нової планетарної моделі атома. Резерфорд був не тільки геніальним вченим, але й неперевершеним учителем, виховавши блискучу плеяду учнів, серед яких були Нільс Бор, Генрі Мозлі, Джеймс Чедвік, Петро Капіца. Останній 13 років пропрацював під керівництвом Резердорфа в Кембриджі. «До людей він ставився з винятковою турботою, особливо до своїх учнів… Резерфорд не дозволяв працювати після 6-ї години вечора в лабораторії, у вихідні дні й взагалі забороняв працювати. Я протестував, але він сказав: «Достатньо працювати до 6-ї вечора в лабораторії, решту часу треба думати. Поганими є ті люди, котрі надто багато працюють і надто мало думають», - з любов’ю згадував про свого учителя Капіца. Щодня о пів на п’яту Резерфорд збирав співробітників у себе вдома або у спеціально відведеній кімнаті для товариської бесіди за склянкою чаю, де обговорювалися не лише суто наукові проблеми і результати експериментів, але й питання політики, літератури і мистецтва. Учні любовно називали Резердорфа «татком», або «Крокодилом», він їх – не інакше як «хлопчиками». Помер видатний учений на 66 році життя, похований в соборі Святого Петра, більш відомому як Вестмінстерське абатство. Його саркофаг встановлено в одному з нефів собору, названого  «Куточком науки», поряд із могилами Ньютона, Фарадея, Дарвіна, Гершеля. Простий пам’ятник над прахом вченого підтверджує його скромність. Але справжнім величним  пам’ятником Резерфорду стала атомна фізика, батьком якої він є і яка отримала блискучий розвиток в роботах його численних учнів.

6 років тому пішов з життя Богдан Осадчук (1920-2011), визначний український інтелектуал, публіцист, науковець, дослідник історії Центральної та Східної Європи, професор політології Вільного Університету Берліна (Німеччина). Входив також до складу керівництва Колегіуму Східної Європи. Уродженець Коломиї, що став громадянином світу, людина-легенда, котра все своє життя несла надзвичайно важку місію поєднання європейських культур та міжнаціонального діалогу, справжній «європеїзатор» України. Богдан Осадчук вивчав міжнародне право, історію країн Східної Європи та Балкан в Берлінському університеті. Навчання продовжував в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, де захистив кандидатську дисертацію пов’язану з дослідженням радянської політики в період від Леніна до Хрущова. З 1966 року працював професором новітньої історії Східної Європи Вільного Університету Берліна. В еміграції працював у німецьких, швейцарських і польських ЗМІ (починаючи з 1944 року; зокрема і в авторитетній «Neue Zürcher Zeitung»). Був добре знайомий з визначним польським публіцистом і громадським діячем Єжи Гедройцем та іншими польськими інтелектуалами. Під псевдонімом «Берлінець» активно друкувався у легендарному часописі «Культура», головним редактором якого власне і був Гедройц. Останній високо цінував дослідження Богдана Осадчука та його внесок у формування польсько-українського діалогу по’єднання. Позитивну оцінку дав Богдану Осадчуку й лауреат Нобелівської премії з літератури польський письменник Чеслав Мілош. В 80-х роках Осадчук був редактором часопису незалежних українських інтелектуалів, що перебували в еміграції, під назвою «Віднова». Богдан Осадчук – кавалер орденів Білого Орла (найвища урядова нагорода Польщі) та Ярослава Мудрого.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-