Пам'ятники видатним коням. Що чекає Деркульський кінзавод на Луганщині?
Деркульський кінний завод на Луганщині – найстаріший на всій території колишньої Російської імперії. Імперію доводиться згадувати, бо коней у степу під Біловодськом заходилися розводити не стихійно, а за указом Катерини II. Указ був підписаний у квітні 1765 року, але ювілеї в селі Новодеркул рахують все ж з жовтня 1767-го – з дати, коли завод прийняв перших коней. На відміну, скажімо, від офіційного Луганська, який днем народження вважає 14 листопада 1795, від дня підписання указу все тієї ж Катерини, де Луганський ливарний завод позначений одним рядком, поряд з купою інших... об'єктів.
ЮВІЛЕЙНІ РІЗНОЧИТАННЯ
На Деркульському кінзаводі №63 мені доводилося бувати не раз, але тоді візити проходили в куди більш «камерній» обстановці. Цього разу на 250-річний ювілей зібрався мало не весь обласний «бомонд», гості з Києва і ще маса народу. Це я до того, що у такій обстановці предметно поговорити про історію та сьогодення підприємства з його керівниками було досить важко. Так що деякі відомості довелося черпати зі старих записів. Хоча в них є розбіжності з наново отриманими даними.
Ну, наприклад. Мені завжди розповідали, що головна стайня була побудована у вікопомному 1767 році. І ось нинішній директор заводу (якщо бути точним, тепер це – філія «Деркульський кінний завод №63» Державного підприємства «Конярство України») Сергій Гладков ошелешив. Перераховуючи будівлі, які знаходяться на балансі підприємства і занесені до Єдиного реєстру культурної спадщини, він називав роки їхньої побудови: 1830-й, 1826-й, 1897-й...
– А де ж те, єкатерининське, з XVIII століття?!!
– Перша будівля була побудована глинобитною; вона згоріла. На цьому місці, за її ж проектом – і згідно з чинним указом – у 1826-му звели цю стайню. Унікальний пам'ятник архітектури – ви такого не знайдете ні в Україні, ні в колишньому Союзі.
Гіркоту історичної втрати трохи підсолодив директор заводського музею Олександр Федоров. Він привів натовп гостей в т. з. вивідний манеж – центральний елемент усієї катерининської стайні – і, розповідаючи про нього, насамперед повідомив, що побудував манеж «відомий російський архітектор Домініко Жилярді у 1818-1820 роках». Ну, це ж інша справа! Наступного року можна буде 200-річчя святкувати...
Олександр Борисович, щоб продемонструвати чудові акустичні характеристики творіння Жилярді, ляснув двічі в долоні. Оплеск справді легко було чути у будь-якій точці (хотів написати «у кутку», але у цій споруді кутів немає). А ще Жилярді хитро продумав систему освітлення свого манежу. Якщо не піднімати голови – враження, ніби він залитий електричним світлом. Але тут немає ні однієї лампи – світло проходить через невеличке кругле віконце на вершині купола. До речі, того дня небо над Деркулом було щільно затягнуте хмарами...
Біля центрального входу до стайні – два невеликих, цвинтарного виду, пам'ятничка. Років десять тому Федоров розповідав, що тут поховані голови і серця найбільш видатних коней. Тепер же директор заводу Гладков начисто заперечує присутність в могилах сердець. Наявність голів підтвердив: «Ставлять пам'ятники ті люди, які з ними працювали – конюх, коняр і майстри – жокеї або тренери. Поховано десь 12 голів».
ПОБАЖАННЯ СЕМЕНА МИХАЛИЧА
Ще не так давно вхід до будівлі правління заводу (1830 р. побудови) прикрашала меморіальна дошка, яка свідчить про відвідування кінзаводу №63 маршалом Семеном Будьонним. Сьогодні на свіжооштукатуреній стіні дошки немає. На запитання вашого кореспондента, пов'язано це з процесом декомунізації чи з ремонтом фасаду, директор заводу версію з ремонтом підтвердив, хоч і не цілком упевнено. Запевнивши, що дошка зберігається у цілості. Але тут питання в чому. Раніше конярі не без гордості розповідали, що виведенням української верхової породи (однієї з двох, які вирощують на Деркулі) їх завод зобов'язаний Семену Михайловичу.
З дня свого заснування племінною роботою заводи у Старобільському степу не займалися – просто розводили здорових і витривалих коней для імператорської кавалерії. Але у 1843-му Микола I височайше наказав приступити до вирощування породистих скакунів. Для Деркульського вибрали чистокровну англійську породу, і успіхи заводу в цій справі скоро здивували самих англійців. Так би і сьогодні вирощували на Деркулі «англійців», якби у 1950-му вдруге сюди не заглянув Будьонний.
Під час того візиту головний кавалерист СРСР висловив здивування з приводу відсутності в країні української породи коней. Англійська є, арабська є, ахалтекінська і навіть якась голштинська – а де українська?! Я після цього навіть заповажав старого рубаку. Зрештою, міг би грізно поцікавитися, чому не вирощують будьонівську породу. Мабуть, позначилося українське походження творця Першої кінної.
Було б сказано... Офіційно українську верхову зареєстрували у 1991 році. Акурат до Дня проголошення Незалежності країни. Хоча, звісно, до того часу порода де-факто вже існувала і навіть брала участь у змаганнях.
НЕ ЗОВСІМ СВЯТКОВЕ
Деркульському заводу, мабуть, пощастило в тому плані, що область сьогодні очолює фанат конярства, засновник (і покровитель) Луганського козачого кінного театру Юрій Гарбуз. За словами керівників Біловодського району, саме обласна адміністрація внесла левову частку у фінансування ювілейних заходів. А ось щодо долі конярства району – все не так просто.
– У нас 160 голів чистокровної англійської та української верхової породи, – повідомив Сергій Гладков. Вижили після розвалу СРСР завдяки колективу і владі. Колектив сьогодні – 52 людини.
– А раніше було скільки?
– До перебудови було 200 співробітників і 300 голів коней. У планах – збільшення поголів'я, розведення нових племінних жеребців. Щоб поголів'я було рентабельне. Вихід на європейський ринок. Постачаємо коней тільки на внутрішній ринок, а до перебудови продавали їх у Францію, Італію, Польщу.
– Найдорожчий кінь у вас?..
– Був у нас жеребець Запальний; він виступав у США, і американці пропонували за нього 250 тисяч доларів. А зараз наші коні коштують не більше трьох тисяч.
– Кормами забезпечуєте себе?
– Кормова база у нас своя. Нам потрібна генетика – покращувати кров наших тварин за допомогою завезених виробників. Ми співпрацюємо з приватним кінним заводом «Міленіум» у Маріуполі. У нього гарне поголів'я, яке нам допомагає жеребцями. Ми беремо у нього жеребців для т. зв. злучної кампанії і розбавляємо кров.
А далі директор заводу промовив не до кінця зрозумілу фразу: «У нас три тисячі гектарів землі, і ми ведемо її обробку спільно з приватниками». З розмов, підслуханих у гуртках гостей, стало зрозуміло, що зараз йде боротьба за право приватизації господарства, і насамперед потенційних інвесторів приваблюють не коні, а саме гектари.
ПРИВАТНО
У ДП «Конярство України» входить 10 кінзаводів (плюс Одеський іподром). З них чотири – найстаріших – знаходяться у Луганській області, причому три – у Біловодському районі. Ця обставина свого часу так зворушило депутатів обласної ради (під керівництвом відомого сепаратиста Віктора Тихонова), що вони вставили зображення коня в герб області. Додавши до нього ще й байбака, який щільно населяє землі навколо кінзаводів.
Не я один звернув увагу на дивну обставину. Здавалося б, на такому святі глава області повинен був весь час під руку ходити з директором вищевказаного ДП. Проте пресі не вдалося зафіксувати поруч його директора Неллі Кудрявську і Юрія Гарбуза. Кудрявська взагалі приїхала пізно; журналістам ледве-ледве вдалося умовити її сказати хоч щось з приводу свята – вона все пригадувала, як підло повелися з нею акули пера (або мікрофона – не уточнила) минулого разу. Але все ж кілька слів, присвячених подальшої долі галузі, вона таки сказала «на камеру»:
– Ми повинні підтримувати свій генофонд. Поголів'я племінних коней настільки критичне... Сьогодні дуже мала кількість маток – на п'ять порід, що розводяться в Україні. Тому завдання самодостатньої держави – це все ж таки зберегти поголів'я.
На питання, чи намічається приватизація в галузі, Неллі Валеріївна відповіла ухильно:
– Річ у тому, що приватизація цих підприємств – вона передбачається і обумовлюється на законодавчому рівні. Сьогодні у ДП «Конярство України» входить 11 кінних заводів; з них 10 заводів увійшли в перелік підприємств, які не підлягають приватизації відповідно до законодавства. Яке прийме рішення наша Верховна Рада – це вже не від мене залежить.
Таке саме питання було поставлено і Юрію Гарбузу. Він відповів по-чоловічому чітко:
– Моя позиція: заводи повинні залишитися державними, тому що це символ козацької держави.
І обґрунтував свою відповідь тим, що державні кінні заводи існують і в Польщі, і в Іспанії, і в Португалії. Так, до слова. Якось на Деркульський завод привозили Жозе Мануеля Тейшейру. Португалець в той час очолював Представництво Євросоюзу в Україні. Мені здалося, він належно оцінив наших коней. Офіцер, як-не-як.
СВІЖОЇ КРОВІ!
Запитав у Юрія Григоровича, як у фахівця: чи не занадто це мало – 160 коней. Чи не пройдена точка незворотної деградації поголів'я?
– Ні. Кінний завод вважається перспективним, якщо у ньому на культивації знаходиться не менше 60 конематок. На Деркульському заводі вони є.
Ну, і слава Богу. Просто завод пам'ятає часи, коли тут виховувалося під дев'ять сотень породистих скакунів. А ще Гарбуз нагадав, що свого часу німці, залишаючи територію, не зруйнували «катерининську» стайню (у плані вона виглядає як вензель імператриці: ЕІІ)... Ось, тільки що прийшло в голову. Німці ж тут стояли і у 1918-му, І теж нічого не підірвали. Не інакше, як з пієтету перед своєю землячкою Софією Августою Фредерікою Ангальт-Цербстською, у заміжжі за Петром III – Катериною.
Однак, досить про проблеми. Все ж таки – ювілей. До того ж не тільки у всього заводу. У 1897-му на заводі звели, як на мене, найоригінальнішу будівлю – тренувальний манеж для навчання молодняку. Називається він чомусь «японським». Оригінальний він не тільки конструкцією: дах досить великої будівлі (правильний багатокутник у плані) по центру спирається на один-єдиний стовп. Побудований манеж виключно з дерева (якщо не помиляюся, з модрини), і за всі 120 років його жодного разу не перебудовували і навіть не підновлювали.
Минулого разу у стайні стояв племінний жеребець Мадамер. Ціною в 600 тисяч євро. «Купили?», – питаю. – «Та звідки у нас такі гроші. Отримали з США за міждержавним племінним обміном. Щось ми даємо, щось нам дають...»
Невже доживемо до тих часів, коли вже «щось» почне давати рідна держава?
Михайло Бублик, Сєвєродонецьк
Фото автора
