Пам'ятники видатним коням. Що чекає Деркульський кінзавод на Луганщині?

Пам'ятники видатним коням. Що чекає Деркульський кінзавод на Луганщині?

1001
Ukrinform
Позиція області: кінні заводи повинні залишатися державними, тому що це символ козацької України

Деркульський кінний завод на Луганщині – найстаріший на всій території колишньої Російської імперії. Імперію доводиться згадувати, бо коней у степу під Біловодськом заходилися розводити не стихійно, а за указом Катерини II. Указ був підписаний у квітні 1765 року, але ювілеї в селі Новодеркул рахують все ж з жовтня 1767-го – з дати, коли завод прийняв перших коней. На відміну, скажімо, від офіційного Луганська, який днем народження вважає 14 листопада 1795, від дня підписання указу все тієї ж Катерини, де Луганський ливарний завод позначений одним рядком, поряд з купою інших... об'єктів.

ЮВІЛЕЙНІ РІЗНОЧИТАННЯ

На Деркульському кінзаводі №63 мені доводилося бувати не раз, але тоді візити проходили в куди більш «камерній» обстановці. Цього разу на 250-річний ювілей зібрався мало не весь обласний «бомонд», гості з Києва і ще маса народу. Це я до того, що у такій обстановці предметно поговорити про історію та сьогодення підприємства з його керівниками було досить важко. Так що деякі відомості довелося черпати зі старих записів. Хоча в них є розбіжності з наново отриманими даними.

Ну, наприклад. Мені завжди розповідали, що головна стайня була побудована у вікопомному 1767 році. І ось нинішній директор заводу (якщо бути точним, тепер це – філія «Деркульський кінний завод №63» Державного підприємства «Конярство України») Сергій Гладков ошелешив. Перераховуючи будівлі, які знаходяться на балансі підприємства і занесені до Єдиного реєстру культурної спадщини, він називав роки їхньої побудови: 1830-й, 1826-й, 1897-й...

– А де ж те, єкатерининське, з XVIII століття?!!

– Перша будівля була побудована глинобитною; вона згоріла. На цьому місці, за її ж проектом – і згідно з чинним указом – у 1826-му звели цю стайню. Унікальний пам'ятник архітектури – ви такого не знайдете ні в Україні, ні в колишньому Союзі.

Гіркоту історичної втрати трохи підсолодив директор заводського музею Олександр Федоров. Він привів натовп гостей в т. з. вивідний манеж – центральний елемент усієї катерининської стайні – і, розповідаючи про нього, насамперед повідомив, що побудував манеж «відомий російський архітектор Домініко Жилярді у 1818-1820 роках». Ну, це ж інша справа! Наступного року можна буде 200-річчя святкувати...

Олександр Борисович, щоб продемонструвати чудові акустичні характеристики творіння Жилярді, ляснув двічі в долоні. Оплеск справді легко було чути у будь-якій точці (хотів написати «у кутку», але у цій споруді кутів немає). А ще Жилярді хитро продумав систему освітлення свого манежу. Якщо не піднімати голови – враження, ніби він залитий електричним світлом. Але тут немає ні однієї лампи – світло проходить через невеличке кругле віконце на вершині купола. До речі, того дня небо над Деркулом було щільно затягнуте хмарами...

Біля центрального входу до стайні – два невеликих, цвинтарного виду, пам'ятничка. Років десять тому Федоров розповідав, що тут поховані голови і серця найбільш видатних коней. Тепер же директор заводу Гладков начисто заперечує присутність в могилах сердець. Наявність голів підтвердив: «Ставлять пам'ятники ті люди, які з ними працювали – конюх, коняр і майстри – жокеї або тренери. Поховано десь 12 голів».

ПОБАЖАННЯ СЕМЕНА МИХАЛИЧА

Ще не так давно вхід до будівлі правління заводу (1830 р. побудови) прикрашала меморіальна дошка, яка свідчить про відвідування кінзаводу №63 маршалом Семеном Будьонним. Сьогодні на свіжооштукатуреній стіні дошки немає. На запитання вашого кореспондента, пов'язано це з процесом декомунізації чи з ремонтом фасаду, директор заводу версію з ремонтом підтвердив, хоч і не цілком упевнено. Запевнивши, що дошка зберігається у цілості. Але тут питання в чому. Раніше конярі не без гордості розповідали, що виведенням української верхової породи (однієї з двох, які вирощують на Деркулі) їх завод зобов'язаний Семену Михайловичу.

З дня свого заснування племінною роботою заводи у Старобільському степу не займалися – просто розводили здорових і витривалих коней для імператорської кавалерії. Але у 1843-му Микола I височайше наказав приступити до вирощування породистих скакунів. Для Деркульського вибрали чистокровну англійську породу, і успіхи заводу в цій справі скоро здивували самих англійців. Так би і сьогодні вирощували на Деркулі «англійців», якби у 1950-му вдруге сюди не заглянув Будьонний.

Під час того візиту головний кавалерист СРСР висловив здивування з приводу відсутності в країні української породи коней. Англійська є, арабська є, ахалтекінська і навіть якась голштинська – а де українська?! Я після цього навіть заповажав старого рубаку. Зрештою, міг би грізно поцікавитися, чому не вирощують будьонівську породу. Мабуть, позначилося українське походження творця Першої кінної.

Було б сказано... Офіційно українську верхову зареєстрували у 1991 році. Акурат до Дня проголошення Незалежності країни. Хоча, звісно, до того часу порода де-факто вже існувала і навіть брала участь у змаганнях.

НЕ ЗОВСІМ СВЯТКОВЕ

Деркульському заводу, мабуть, пощастило в тому плані, що область сьогодні очолює фанат конярства, засновник (і покровитель) Луганського козачого кінного театру Юрій Гарбуз. За словами керівників Біловодського району, саме обласна адміністрація внесла левову частку у фінансування ювілейних заходів. А ось щодо долі конярства району – все не так просто.

– У нас 160 голів чистокровної англійської та української верхової породи, – повідомив Сергій Гладков. Вижили після розвалу СРСР завдяки колективу і владі. Колектив сьогодні – 52 людини.

– А раніше було скільки?

– До перебудови було 200 співробітників і 300 голів коней. У планах – збільшення поголів'я, розведення нових племінних жеребців. Щоб поголів'я було рентабельне. Вихід на європейський ринок. Постачаємо коней тільки на внутрішній ринок, а до перебудови продавали їх у Францію, Італію, Польщу.

– Найдорожчий кінь у вас?..

– Був у нас жеребець Запальний; він виступав у США, і американці пропонували за нього 250 тисяч доларів. А зараз наші коні коштують не більше трьох тисяч.

– Кормами забезпечуєте себе?

– Кормова база у нас своя. Нам потрібна генетика – покращувати кров наших тварин за допомогою завезених виробників. Ми співпрацюємо з приватним кінним заводом «Міленіум» у Маріуполі. У нього гарне поголів'я, яке нам допомагає жеребцями. Ми беремо у нього жеребців для т. зв. злучної кампанії і розбавляємо кров.

А далі директор заводу промовив не до кінця зрозумілу фразу: «У нас три тисячі гектарів землі, і ми ведемо її обробку спільно з приватниками». З розмов, підслуханих у гуртках гостей, стало зрозуміло, що зараз йде боротьба за право приватизації господарства, і насамперед потенційних інвесторів приваблюють не коні, а саме гектари.

ПРИВАТНО

У ДП «Конярство України» входить 10 кінзаводів (плюс Одеський іподром). З них чотири – найстаріших – знаходяться у Луганській області, причому три – у Біловодському районі. Ця обставина свого часу так зворушило депутатів обласної ради (під керівництвом відомого сепаратиста Віктора Тихонова), що вони вставили зображення коня в герб області. Додавши до нього ще й байбака, який щільно населяє землі навколо кінзаводів.

Не я один звернув увагу на дивну обставину. Здавалося б, на такому святі глава області повинен був весь час під руку ходити з директором вищевказаного ДП. Проте пресі не вдалося зафіксувати поруч його директора Неллі Кудрявську і Юрія Гарбуза. Кудрявська взагалі приїхала пізно; журналістам ледве-ледве вдалося умовити її сказати хоч щось з приводу свята – вона все пригадувала, як підло повелися з нею акули пера (або мікрофона – не уточнила) минулого разу. Але все ж кілька слів, присвячених подальшої долі галузі, вона таки сказала «на камеру»:

– Ми повинні підтримувати свій генофонд. Поголів'я племінних коней настільки критичне... Сьогодні дуже мала кількість маток – на п'ять порід, що розводяться в Україні. Тому завдання самодостатньої держави – це все ж таки зберегти поголів'я.

На питання, чи намічається приватизація в галузі, Неллі Валеріївна відповіла ухильно:

– Річ у тому, що приватизація цих підприємств – вона передбачається і обумовлюється на законодавчому рівні. Сьогодні у ДП «Конярство України» входить 11 кінних заводів; з них 10 заводів увійшли в перелік підприємств, які не підлягають приватизації відповідно до законодавства. Яке прийме рішення наша Верховна Рада – це вже не від мене залежить.

Юрий Гарбуз. Фото с открытых источников
Юрій Гарбуз. Фото з відкритих джерел

Таке саме питання було поставлено і Юрію Гарбузу. Він відповів по-чоловічому чітко:

– Моя позиція: заводи повинні залишитися державними, тому що це символ козацької держави.

І обґрунтував свою відповідь тим, що державні кінні заводи існують і в Польщі, і в Іспанії, і в Португалії. Так, до слова. Якось на Деркульський завод привозили Жозе Мануеля Тейшейру. Португалець в той час очолював Представництво Євросоюзу в Україні. Мені здалося, він належно оцінив наших коней. Офіцер, як-не-як.

СВІЖОЇ КРОВІ!

Запитав у Юрія Григоровича, як у фахівця: чи не занадто це мало – 160 коней. Чи не пройдена точка незворотної деградації поголів'я?

– Ні. Кінний завод вважається перспективним, якщо у ньому на культивації знаходиться не менше 60 конематок. На Деркульському заводі вони є.

Ну, і слава Богу. Просто завод пам'ятає часи, коли тут виховувалося під дев'ять сотень породистих скакунів. А ще Гарбуз нагадав, що свого часу німці, залишаючи територію, не зруйнували «катерининську» стайню (у плані вона виглядає як вензель імператриці: ЕІІ)... Ось, тільки що прийшло в голову. Німці ж тут стояли і у 1918-му, І теж нічого не підірвали. Не інакше, як з пієтету перед своєю землячкою Софією Августою Фредерікою Ангальт-Цербстською, у заміжжі за Петром III – Катериною.

Однак, досить про проблеми. Все ж таки – ювілей. До того ж не тільки у всього заводу. У 1897-му на заводі звели, як на мене, найоригінальнішу будівлю – тренувальний манеж для навчання молодняку. Називається він чомусь «японським». Оригінальний він не тільки конструкцією: дах досить великої будівлі (правильний багатокутник у плані) по центру спирається на один-єдиний стовп. Побудований манеж виключно з дерева (якщо не помиляюся, з модрини), і за всі 120 років його жодного разу не перебудовували і навіть не підновлювали.

Минулого разу у стайні стояв племінний жеребець Мадамер. Ціною в 600 тисяч євро. «Купили?», – питаю. – «Та звідки у нас такі гроші. Отримали з США за міждержавним племінним обміном. Щось ми даємо, щось нам дають...»

Невже доживемо до тих часів, коли вже «щось» почне давати рідна держава?

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк

Фото автора


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-