«Ігри нескорених». Ті, що вже перемогли - 21.09.2017 08:00 — Новини Укрінформ
«Ігри нескорених». Ті, що вже перемогли
«Тепер ваше ім'я Перемога!» – таким було побажання спортсменам від Героя України Володимира Жемчугова
21.09.2017 08:00 5026

Національна збірна України «Ігор нескорених» 21 вересня відбуває до Торонто, де представлятиме нашу країну на масштабних міжнародних змаганнях для поранених військових та ветеранів. Разом із 15 спортсменами-ветеранами основного складу до Канади вирушають і 15 нескорених з резерву – таке рішення команда ухвалила ще у квітні, коли під час Національних ігор було визначено 30 фіналістів.  

«Ігри нескорених», започатковані принцом Гаррі у 2014 році, цьогоріч відбудуться втретє. Вони проходитимуть у рамках святкування 150-річчя Канади з 24 по 30 вересня. У турнірі візьмуть участь понад 550 поранених бійців із 17 країн, що змагатимуться у 12 адаптивних спортивних дисциплінах.

Для української команди ці змагання стануть першими. Наші спортсмени, які  готувалися до турніру майже рік, продемонструють свої досягнення у шести видах спорту – веслування на тренажерах, атлетика (біг і ядро), плавання, стрільба з лука, велоспорт на шосе та пауерліфтинг.

- Ви поїдете до Торонто, думаю, щоб просто отримати свій час слави, тому що вашу основну перемогу – перемогу над собою – ви вже здобули, – сказала під час урочистої церемонії проводів збірної віце-прем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Кореспонденти Укрінформу разом з іншими журналістами побували на фінальному відкритому тренуванні членів Національної збірної України «Ігор нескорених» та партнерів, які допомагали нашій команді підготуватися до турніру. 

ЯК ГАРТУВАЛИСЯ ДУША І ТІЛО

У спортклубі Збройних сил України, де проходило відкрите тренування, того дня було багатолюдно і гамірно. 

Організатори заходу запропонували партнерам української збірної «Ігор нескорених» – представникам Агенції НАТО з підтримки та постачання, міжнародної компанії Crown Agents, Центру стратегічних комунікацій StratCom Ukraine, телеканалу СТБ – на кілька годин відчути дух змагань. Усі вони отримали такі ж анкети з переліком видів спорту, які видавали учасникам національних відборів, і так само мали визначитися, в  яких дисциплінах вони найкращі, а потім підтвердити це власними результатами. 

Поки одягнені у сині футболки із символікою НАТО партнери придивлялися, як краще підійти до того чи іншого спортивного снаряду, члени збірної – принаймні ті, кого ще не взяли в облогу журналісти, продовжували тренування.  

Чекаючи своєї «черги» до  спортсменів, заводжу розмову з телеведучим Ігорем Кондратюком, який із цікавістю роззирається навкруги. Він розповідає, що протягом тижня змагань разом із родичами спортсменів, інструкторами, зірками спорту і шоу-бізнесу коментуватиме «Ігри» під час щоденних ефірів з київській студії телеканалу. З членами української збірної досі Кондратюк зустрічався лише під час оголошення основного складу команди у фіналі національного відбору, тому фаворитів поки що не має. А от із найближчим для себе видом спорту Ігор уже визначився – це стрільба з лука, тому що ним займається його молодша донька.  

Побачивши, що колеги-журналісти відходять від велотренажера, де завзято крутить педалі 25-річний киянин Павло Мамонтов, поспішаю до нього. 

- Скільки сьогодні вже проїхали?

- Поки що небагато – з дому на Теремках на Труханів острів, а потім звідти сюди 10 кілометрів, – перераховує хлопець. – Я тренуюся з хлопцями не тільки з «Інвіктуса», ми накатуємо в основному по 100 кілометрів, а вчора проїхав 120. Тренуюся щодня. Так треба. Навіть у режимі відпочинку щодня треба проїхати хоча б 60 кілометрів, щоб підтримувати форму.

Павло розповідає, що у мирному житті займався конькобіжним спортом і тайським боксом, але зізнається, що тренери його не дуже любили за байдужість до змагань. Потренуватися для себе – із задоволенням, а змагатися – з ким, навіщо?

В АТО Павло потрапив добровольцем – воював у складі мінометного підрозділу батальйону «Азов». Під час з одного з обстрілів отримав серйозне мінно-вибухове поранення руки. Тоді двоє його побратимів загинуло, а шістьох було поранено. 

Після поранення Мамонтов довго не міг повернутися до активних занять спортом – то через навчання в Українського католицькому університеті у Львові, то через участь у різних проектах, які Павло не хотів пропускати, «щоб не втрачати можливостей, поки молодий». 

Пережите в АТО теж відразу не відпускало, тому молодий ветеран спершу сам пройшов курси психологічної адаптації для тих, хто повернувся з війни, які проводить громадська організація побратими, а потім навіть отримав диплом військового психолога, щоб допомагати іншим.    

Про «Ігри нескорених» Павло довідався від знайомих волонтерів – вони розповіли, що є такі змагання, і скинули посилання на сайт «Інвіктус, хоча тоді ще не відомо було, чи Україна братиме участь в «Іграх нескорених».    

- Коли я відкрив сайт і подивився фото і відео хлопців, які брали участь в «Іграх» в Орландо в США, пам'ятаю, відчув такий наплив емоцій – у мене аж клубок був у горлі, – згадує Мамонтов. – Це було так круто! І ось на цих емоціях я написав мотиваційного листа – чому я хотів би взяти участь у цих змаганнях, і чому для мене це важливо. Зараз це важко сформулювати, тому що я вже тут, а тоді такий стан був... Мені потім організатори українського відбору сказали, що я був одним із небагатьох, хто подавав мотиваційний лист, – багато хто просто заповнив анкету. 

Коли питання участі України в «Іграх нескорених» вирішилося, всіх аплікантів запросили пройти відбір. Киянин Павло у столичному етапі не зміг узяти участі через навчання, тому разом із другом поїхав наздоганяти свій шанс в Одесі. 

- Я поздавав із максимальними результатами всі види спорту, і вийшло так, що етап за етапом  проходив далі, і ось зараз уже у фіналі в основному складі, – ділиться Павло. – Та навіть якби не пройшов відбору, занять спортом уже не покинув би – мені настільки сподобався велоспорт, що я й дружині купив велосипед, і ми тепер разом виїжджаємо. 

Нашу розмову зі спортсменом перериває один з інструкторів, який просить хлопця подивитися на покази сусіднього велотренажера, де крутить педалі керівник трастового фонду НАТО з медичної реабілітації в Україні Наталія Мельниченко.

Павло «спішується» і схиляється над велосипедом, а я вирішую розшукати у вирі, що виник у тренажерному залі, єдину жінку в збірній Катю Михайлову. 

- Вона, напевно, на полі для стрільби з луком, – каже мені один з організаторів заходу. – Ви її впізнаєте за короткою стрижкою.

Катіна коротка стрижка насправді виявляється жіночим варіантом козацької зачіски. Мою пропозицію поговорити до приходу «основних сил» журналістів дівчина спочатку відхиляє – каже, що спершу тренування, а потім розмова. 

З цим аргументом важко сперечатися, тому я відходжу убік. Спортсменка, ладнаючи лук, про щось перемовляється з наймолодшим у команді 22-річним Романом Панченком. Він уже зробив постріл, і тепер, сидячи у візку, чекає оцінки інструктора. Може, він виявиться балакучішим?

- Скільки пострілів ви робите за тренування? – запитую в хлопця. 

- В середньому двісті, а інколи буває й триста, – коротко відповідає Роман. 

- А поцілите в яблуко, як Робін Гуд чи Вільгельм Телль, які ставили цю мішень комусь на голову? 

- Думаю, що так, але перевіряти не буду, – не підтримує мого жартівливого тону спортсмен, який пройшов АТО. 

У цей момент до нас підходить Катя.

- Гаразд, запитуйте, – каже дівчина. 

Я розумію причину її зговірливості, коли бачу, як на поле на стрільби з тренажерного залу переміщується натовп журналістів. 

Колишній «айдарівці» Каті Михайловій 29 років. У батальйоні вона прослужила як парамедик  півтора року. За освітою Катя економіст, але вона пройшла медичний вишкіл на Майдані, це й визначило її спеціалізацію в АТО. 

- Я шукала батальйон, в якому будуть ставитися до дівчат як до бійців, де не буде оцієї гендерної проблеми, що жінки не повинні воювати і всяке таке, – з посмішкою розповідає дівчина. – Через це довелось змінити три батальйони, поки зупинилась на «Айдарі». Пройшла бойовий шлях від населеного пункту Металіст до Лутугиного – ми йшли розблоковувати Луганський аеропорт, і на перехресті потрапили в засідку. Нас сильно обстріляли, тоді десятеро побратимів загинули, а мене розвернуло вибуховою хвилею, дістала контузію.

Після поранення був довгий процес реабілітації, який досі ще не закінчився. Як один з її різновидів дівчина обрала заняття спортом. На стрільбі з лука Катя зупинила свій вибір не випадково – раніше, коли до Майдану жила в Луцьку, вона стріляла з історичного лука, вчила цього інших у замку Любарта і брала участь у турнірах як член стрілецької команди.

На моє запитання, чи відчувала вона посттравматичний синдром, можливо, депресію, спортсменка відповідає, що з війни ніхто не повертається здоровим. 

- Навіть якщо людина неушкоджена, війна все одно міняє людину, а в мене є травма, тому вона мене дуже змінила, – ділиться  жінка. – Я людина дуже активна, люблю і футбол, й інші активні види спорту, а зараз бігати-стрибати не можу – паморочиться в голові, можу знепритомніти. Іноді бувають такі стани, що три дні не можу підвестися з ліжка. Тож доводиться обмежувати себе в русі – через це я й вибрала стрільбу з лука.

Катя розповідає, що після війни вирішила кардинально поміняти все, навіть рідне місто, бо повертатися туди, де раніше жила, їй було психологічно важко. Разом із чоловіком Петром Січком, з яким Катя познайомилася ще на Майдані, вирішили переїхати до Львова. 

- А друзі?

- У мене скрізь друзі – по всій Україні й за межами! – сміється Катя. – Чому Львів? Місто гарне, люди, а ще мені у Львові добре, бо я там не задихаюся – у мене після Майдану астма. Почали з нуля – наймаємо житло, я поки що не працюю, бо здоров'я не дозволяє, а Петро влаштувався барменом у «Cat cafe». Йому там дуже подобається – у кав'ярні живе 14 котиків, для Петра це своя психологічна і фізична реабілітація. Він раніше котів не жалував, а на війні дуже їх полюбив. 

Про «Ігри нескорених» Михайлова довідалася від колишнього командира – той скинув їй анкету, каже – спробуй, може, вийде. Спробувала, вийшло. 

- Я на відборі продемонструвала не дуже гарні результати, але мені запропонували займатися далі, щоб навесні пройти національний відбір у Києві, – розповідає Катя. – Утрьох – я, Сергій Калитюк, Роман Панченко – ходили до тренера Олесі Ярославівни у Львові, і зараз усі у збірній. 

Цікавлюсь, як із гендерним питанням у команді «Інвіктус»? Спортсменка запевняє, що у збірній немає поділу на дівчат-хлопців, «усі однакові, усі єдині, тож усе нормально».

Наостанок все ж таки запитую в Каті про жіноче – чи ходить вона до перукарні, щоб підтримувати зачіску?

- Так, щомісяця доводиться оце все зайве збривати, – зі сміхом зізнається вона. 

Перш ніж залишити спорткомплекс, де продовжується тренування, вирішую розпитати про матеріальний бік проекту. 

- З державного бюджету на підготовку до «Ігор» – чотири відбіркові етапи, півфінальні змагання, тренувальні збори – було виділено 3 млн 38 тис. гривень, – звично звітує радник міністра оборони Дмитро Грищенко. – Плюс партнери закупили окремі види спортивного інвентаря – велосипеди, луки тощо та допомогли з екіпіруванням. А Генсек НАТО Йєнс Столтенберг під час візиту до Києва вручив членам національної збірної 15 іменних дорожніх сертифікатів.  

Грищенко розповідає, що в Міноборони вже зараз планують і закладають у бюджет наступного року проведення  регіональних відбіркових та фінальних змагань до четвертих «Ігор нескорених» в  Австралії. 

- Зараз у нашій збірній 15 спортсменів, а на наступних змаганнях ми сподіваємось отримати більшу квоту – і як воююча держава, військовослужбовці якої потребують соціальної адаптації, і за підсумками змагань у Торонто, – ділиться радник міністра оборони. – Але змагання – це вершина, а головне – розвинути цей соціальний проект, залучити до нього якнайбільше учасників по всій країні й створити для них відповідні умови.  

***

На урочистій церемонії проводів Національної збірної «Ігор нескорених» до Торонто у Будинку офіцерів із Катериною, Павлом та Романом я зустрілася, як із давніми знайомими. 

Провести спортсменів-ветеранів прийшли урядовці, партнери команди, рідні спортсменів і колишні товариші по службі. У Торонто їх зустрічатиме українська діаспора, а Президент України Петро Порошенко та прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо візьмуть участь у гала-вечері, присвяченій українським учасникам "Ігор нескорених".  

Коли всі побажання спортсменам були висловлені, вони розійшлися-роз'їхалися по холу Будинку офіцерів, щоб просто обмінятися враженнями.

В одному з куточків я побачила, як Олена Жемчугова знімає на телефон рукостикання члена збірної, учасника 41-го марафону морської піхоти Вадима Свириденка, який втратив на війні чотири кінцівки, і Героя України Володимира Жемчугова

Від цієї картини у мене защипало в очах, проте чоловіки були у святково-піднесеному настрої. 

- Тепер ваше ім'я Перемога! – долетіли до мене слова Жемчугова. 

- Авжеж! У мене й дружину так звати – Вікторія! – сміючись, відповів Свириденко.

Надія Юрченко, Київ.

Фото: Любімов Євген, Багмут Павло

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>