19 вересня. Пам’ятні дати

Євген Федорович Станкович (1942) - один з корифеїв української музичної культури. Учень видатних композиторів – Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика, він і сам став навчителем для багатьох композиторів молодшої генерації. Зокрема, таких нині відомих, як Леся Дичко та Іван Карабиць. Автор фольклорної опери «Цвіт папороті», балетів «Ольга», «Прометей», «Ніч перед Різдвом», восьми симфоній, концерту для віолончелі з оркестром, «Реквієму» («Бабин яр») для солістів, хору та симфонічного оркестру; романсів, а також музики до 6 вистав і понад 100 фільмів. Досить точну характеристику Євгену Станковичу дала відомий музикознавець, музичний критик та педагог Олена Зінькевич: «Миттєва асоціація, що виникає в мене при одній думці про Станковича, – невичерпно життєлюбний, талановитий і великодушний бургундець Кола Брюньйон, той, який «багато до чого брався, чимало прагнув, хапав, смакував і ніколи жити не приставав». Таж незборима життєва енергія, замішана на цілющих соках народної творчості, вирує і торжествує в музиці Станковича, відсвічує і його постать – високого, сильного, плечистого. Хай не дивує така паралель. Аналогія, що виходить за межі національного мистецтва, - показник справжньої масштабності таланту». А ось що каже про себе сам маестро: «Я прихильник традиційного написання музики. Для мене музика не є гра, в яку можна, як нині дуже модно, погратися на комп’ютері… Я мушу кожен твір пережити в собі, в своїй душі. Для мене це основа творчості – пишу так, начебто я хворий цим».

Події дня:

Цього дня, 1991 року, розпорядженням Голови Верховної Ради була відновлена діяльність Університету «Києво-Могилянська академія». Офіційне відкриття КМА відбулось 24 серпня 1992 року і стало своєрідним символом відродження України, вірою у незворотність реформ і нового поступу нашої держави. Історія КМА зазнавала злетів і падінь, так само, як і історія України. Але завжди виш відроджувався, знаходячи внутрішній потенціал, черпаючи сили зі свого славетного минулого. Перша письмова згадка про пра-пра-Могилянку датується 15 жовтня 1615 року, коли знатна киянка Галшка Гулевичівна подарувала братській школі на київському Подолі свої маєтності та щедрий матеріальний спадок. У 1632 року видатний український церковний та громадський діяч Петро Могила об’єднав дві школи – Братську і Лаврську в єдиний колегіум. Могила запровадив у новому навчальному закладі кращі європейські педагогічні та наукові традиції. Школа мала підтримку Війська Запорозького, зокрема гетьмана Петра Сагайдачного. Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V та Петра І (до речі, в КМА вчився і Михайло Ломоносов). Серед знаних випускників Києво-Могилянської академії – гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. У Києво-Могилянській академії навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода. У 1817 році КМА була закрита Священним Синодом, натомість у 1819 створена Київська духовна академія. Знадобилося 174 роки, аби Києво-Могилянську академію було відновлено, і сталося це вже в незалежній Україні.

Ювілеї дня:

181 рік від дня народження Григорія Миколайовича Мінха (1836-1896), вітчизняного патологоанатома і епідеміолога. 1876-1895 – професор Київського університету. Брав участь (1879) в експедиції по вивченню чуми. Праці Мінха присвячені вивченню прокази (експедиції в Туркестан, Єгипет і Палестину), тифу. В 1882-1886 рр. був головою Товариства київських лікарів.

106 років від дня народження сера Вільяма Джералда Ґолдінґа (1911–1993), англійського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури (1983), якої був удостоєний «за романи, в яких він звертається до суті людської природи та проблем зла». Славу письменнику приніс роман «Володар мух» (1954) – «не просто темний міф про зло і підступні руйнівні сили, але… захоплююча пригодницька історія, яку можна читати із захопленням». Крім цього є автором романів «Шпиль», «Зрима пітьма», «Паперові людці», перекладених багатьма мовами світу і неодноразово екранізованих.

Цього дня святкує свій день народження Оксана Забужко (1960), українська поетеса, прозаїк, філософ, літературознавець, публіцист. Одна зі знаних у світі україномовних письменниць. Автор численних культурологічних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Її роман «Польові дослідження з українського сексу» став першим бестселером незалежної України, а твори перекладені багатьма мовами світу. Автор поетичних збірок: «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп», «Друга спроба: Вибране»; прозових творів: «Казка про калинову сопілку», «Сестро, сестро (повісті й оповідання)», «Музей покинутих секретів»; філософсько-літературознавчих праць «Шевченків міф України», «Notre Dame d'Ukraine». Голос Забужко завжди чується в її творах – чи то у віршах, чи то у прозі, чи у невеличкому роздумі-есеї. Він – голос – найголовніше для будь-якої людини, чия діяльність, ба, більше – життя – пов’язане зі словом. Голос, мова Забужко завжди пристрасна, завжди емоційна, «високовольтна» – про що б не говорила-писала письменниця, від низького до високого, від інтимного піанісимо до соціального фортисимо – ви відчуваєте цей високовольтний струм думки. А ще вона гранично ясна й чітка у формулюваннях, у висловлюваннях, в окресленні власної позиції. Пристрасна, палка, але не істерична (на відміну від декого з її опонентів чи просто заздрісників), стійка й переконана, але не фанатична. Вона увірвалася в монументально-нудний укрсучліт на початку 90-х з хуліганськими «Польовими дослідженнями з українського сексу», а останній її грубезний роман «Музей покинутих секретів» – твір рівня маннівських «Будденброків». Саме Забужко відкрила, образно кажучи, дорогу молодому поколінню українських літераторів. Недарма, з чиєїсь легкої руки, досить довго ходили чутки, що Забужко – рідна тітка Сергія Жадана. У листуванні з Шевельовим вона часом виглядає як бешкетне дівчисько (можна пожартувати: «Забужко на тлі Шевельова»), а тепер Оксана Стефанівна сама для багатьох молодих українських письменників гуру й беззаперечний авторитет.

Роковини смерті:

281 рік від дня смерті Феофана (Єлеазара) Прокоповича (1681–1736), українського церковного і громадського діяча, письменника, вченого. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську колегію; навчався в польських школах та Римському колегіумі. Був професором риторики і піїтики в Київській академії, з 1710 – її ректором. У 1716 році за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично став на чолі російської православної церкви (по суті став «устами Петровыми» у сфері релігії (вірніше, ідеології, бо Петро ліквідував патріаршество, заснував Синод і сам себе призначив главою Церкви)). У філософських трактатах і проповідях виступав пропагандистом петровських реформ. Був публіцистом, драматургом, поетом, теоретиком літератури, реформатором російського і українського вірша. Автор віршованої трагікомедії «Володимир» (1705), оди «Епінікіон» (1709) на честь Полтавської битви (твір був створений одразу в трьох версіях – слов’янській, латинській і польській), юридичних, педагогічних, літературно-теоретичних праць. Феофан Прокопович був людиною розумною, ученою, але авантюрного складу, що вміла «находить себе счастие, не справляясь с совестию» (оцінка Філарета Чернігівського). Відомий дослідник російської історії і літератури Олександр Панченко у статті «Русский поэт, или мирская святость как религиозно-культурная проблема» зазначає: «…у птенцов гнезда Петрова совесть была вообще не в чести. Эта «бессовестность» – черта не столько индивидуальная, сколько эпохальная. Рушилась старосветская нравственность – поскольку рушилась духовная власть Церкви…».