День Незалежності. У кожної нації має бути свій Дюнкерк

День Незалежності. У кожної нації має бути свій Дюнкерк

11241
Ukrinform
Історія вчить: поразки часом міцніше цементують націю, аніж перемоги

...Один український телеканал щороку 24 серпня з завидною постійністю крутив американський бойовик «День Незалежності».

На глум чи що. Мовляв, хто крім прибульців може ще на нашу українську незалежність зазіхнути? Кому вона потрібна... Хоча сама назва фільму начебто й виправдовувала включення його до святкової програми. Та й блокбастер в прайм-таймі для багатьох здавався віддушиною від убогого офіціозу.

Свого часу в США фільм був щедро облаяний критиками – за примітивний сценарій, пропаганду війни і висміювання пацифізму. За те, що не було в ньому рефлексій інтелектуала: чи вбивати космічних завойовників, чи намагатися з ними домовитися? Купу пародій поставили.

А потім гримнуло 11/9, і американці зрозуміли, що руйнувати хмарочоси в Нью-Йорку здатні не тільки прибульці з далекого-далекого космосу, а й вихідці з близького-близького сходу. І питання: домовлятися чи проявляти рішучість, було зняте.

Втім, близький схід у кожного свій. Їхній починається в Середземному морі, наш – за Ізвариним.

Наше реальне життя дуже нагадує деякі епізоди кінофантастики. Вчений-зрадофіл, який передбачив вторгнення і був висміяний скептиками, ідіоти, що зустрічають «зелених чоловічків» з плакатами «Добро пожаловать!», неосвічені генерали, які сліпо вірять в силу зброї, і герої-одинаки, що вбивають нищівних монстрів одним ударом кулака там, де безпорадними лишаються ядерні боєголовки. І вишенькою на торті – президент в кабіні винищувача ...

І урок: справжня Незалежність починається не тоді, коли її проголошують, а тоді, коли за неї добровільно віддають життя.

Озираючись у минуле, задаюся запитанням: що ми святкували 24 серпня останні чверть століття аж до 2014 року? Факт голосування за Декларацію про незалежність Верховною Радою? Чи було це проявом мужності? Чи не була третина ВР просто налякана московським путчем, а інші дві третини тим, що антикомунізм Єльцина добереться до України?

Чи була ця декларація атестатом зрілості на право називатися незалежною державою? Або ж це не тягнуло навіть на свідоцтво про народження нації? Така собі довідка з пологового будинку...

Перші дві річниці незалежності ми святкували тихо і скромно, немов соромилися. І жодних військових парадів! Україна, повчав наш перший президент Леонід Кравчук, назвалася позаблоковою державою і не повинна демонструвати військову силу. Наша сила - це «мирна українська сила».

З 1994 року паради на Хрещатику дозволили.

Але, брязкаючи ювілейними медалями, парадними шеренгами середмістям столиці раз по раз йшла армія, яка ніколи ні з ким не воювала. Парад приймали генерали, які пальцем не поворухнули задля незалежності України, і легко стали б під прапори емісара ГКЧП Варенникова, якби пазл склався трохи інакше.

Довгі роки потім, зустрічаючись з офіцерами, вигодуваними Совком, я нічого від них не чув окрім прихованого презирства до незалежної України. Крім анекдотів про те, що там, в Севастополі, справжній військовий флот – російський, а український флагман Сагайдачний – ресторан на плаву, де дебелі генерали з Києва, прибувши з інспекцією, глушать горілку.

Двадцять років і сама незалежність, і святкування її річниць здавалися нам дрімучої рутиною. Копією парадів на 7 листопада. Де і однострої були радянськими, і марші звучали з репертуару ансамблю імені Александрова, і прапори несли червоні.

І чим було пишатися цій армії окрім розпиляних боєголовок і підірваних ракетних шахт? Крім проданих задешево недобудованих авіаносців. Крім невміло розбитого під Скниловом винищувача. Крім випадкової ракети, що, прилетівши із навчань, поцілила в дах житлового будинку в Броварах. І іншої ракети, якою росіяни збили Ту-154 над Кримом, а вину звалили на нашу «безмозку армію».

Все, що запам'яталося на минулих парадах, так це цукерочка, яку Янукович запропонував посмоктати Медведєву, і той погодився. А Путін погребував.

«Чого варте самовизначення нації без флоту і авіації?», – писав відомий історик Фернан Бродель. І у нас реально нічого цього не було. Тож чи була у нас незалежність?

Затвердивши швиденько гімн, герб і прапор, наш політичний бомонд під їхнім покровом розвинув нечувану метушню і гризню. Одні – за президентське крісло, інші – за доступ до російського газу, треті - за право розпилу бюджету. І всі ці численні мітинги, плівки мельниченка, всі ці «україни без кучми», універсали і «ширки» сьогодні здаються безглуздою тратою ресурсу і часу. Так з висоти прожитих років смішним ввижається галаслива штовханина в пісочниці дитячого садка.

І не в образу їм буде сказано, але ніхто з великої плеяди колишніх політв'язнів і дисидентів, засновників Руху і Народної ради, ніхто нічого серйозного для оборони Батьківщини в майбутній війні за всі ці роки так не зробив. І ніхто з нас, здатних тоді хоч найменшою дещицею вплинути на політику, теж у цьому не допоміг.

І потрібно було через два з хвостиком десятиліття державницького карго-культу виявитися в ролі героїв фільму «День незалежності», щоб усвідомити: по-справжньому битися за незалежність починаєш лише тоді, коли тебе взялися винищувати.

Пам'ятаєте цей діалог:

«- Чи можливий мир між нами?
- Мир? Ні, жодного миру...
- Чого ж ви хочете від нас?
- Помріть ... »

І далі констатація: «Вони - як сарана» ...

Рівно три роки тому у вісімнадцять разів численніша за нашу армія «російських братів» під Іловайськом розстрілювала наших хлопців з гаубиць, градів, торнадо і смерчів.

А ми заглядали їм в очі і питали: «Чи можливий мир між нами? Що ви хочете від нас? » І вони відповідали: « Помріть!..»Тому що і тоді, і зараз національна ідея у них одна: убити якомога більше українців, щоб розчистити життєвий простір для себе.

...Дивлюся аматорські відео, відзняті бійцями, що виходили під шквальним вогнем з російського котла в 2014 році, саме в ті дні, коли в Києві відзначалася річниця Незалежності. Підірвана техніка, автоматні черги, довгі хвости димів на заході. І тривога, тривога, тривога ... Хлопці посміхаються на камеру, але якщо нам тут, в Києві, було нестерпно важко, то яке було їм там?

Ворог знає, що ми запам'ятали це почуття страху, і щороку намагається нам його повернути - нагромадженням танків на кордоні, загрозою вторгнення і атомних бомбардувань. І ми – і влада, і політики, і кожен з нас - потрапляємо на цей гачок, і женемо від себе спогади про погане, про минулі поразки, щоб вони не затьмарювали наш «світле свято».

Але ж День незалежності - це їхній День, тих трьохсот або тієї тисячі (за різними джерелами) наших бійців, хто не вийшов з оточення. І він більшою мірою Їх день, ніж Тих депутатів, що колись прийняли Декларацію про Незалежність, але не подбали про її захист. Саме в пам'ять про загиблих ми повинні відзначати цю дату. Плювати, що це була поразка, а не перемога.

«Я визнаю тільки паради перемоги», – заявив колись міністр оборони часів Кучми Олександр Кузьмук. Той самий, армію якого росіяни і весь світ звинуватили в збитому в 2001 році пасажирському лайнері, що летів з Тель-Авіву, той самий, що мовчки проковтнув це звинувачення, аби не сваритися зі «стратегічним партнером» ...

Перемоги, як і поразки, бувають різними. Перемоги бувають «пірровими», а поразки - героїчними. Поразки, коли озброєння роздерибанено, а командні посади віддані російським лазутчиками – це ганебна поразка. Поразка в нерівному бою, з завданням втрат противнику, які зупинили його просування – що в цьому ганебного?

І навіть якщо була зрада, то вони, ті, що залишилися під Іловайськ, не винні, що їх зрадили командири, і інструктори в «учебці» не підказали, хто справжній ворог. І навіть ті, хто дезертирував, потрапивши в оточення, то чи так уже вони винні в країні, де дезертирували адмірали, а верховний головнокомандувач втік до ворога і письмово закликав його окупувати країну?

Не можна ховати минуле Іловайська за фанфарами Дня Незалежності. Але і не можна відмовлятися від параду в цей день через жалобу за загиблими. Потрібно об'єднати ці дати. Щоб зробити трагедію високої, звести її в символом опору народу. Щоб уроки минулих поразок були вивчені майбутніми поколіннями.

І якщо не в цей раз, то в наступному році Хрещатиком мають пройти окремою колоною ті, хто зумів вийти з-під Іловайська, і на трибунах повинні стояти матері і діти тих, хто там загинув. І портрет кожного має бути на Майдані, як портрети Небесної сотні, щоб вони могли подивитися нам в очі.

І імена героїв Іловайська, як імена Героїв Крут, повинні присвоюватися школам і військовим ліцеям. Їх образ, якими б не здавалися необов'язковими і безглуздими їх смерті, повинен зміцнювати наш дух.

Кожен загиблий солдат повинен залишатися в строю.

Історія вчить: поразки часом міцніше цементують націю, аніж перемоги. Вони розлюднюють ворога, коли вже не залишається сумнівів: хто перед тобою – розумна істота чи безжалісний монстр з чужого світу, коли з'являється переконаність: тебе знищать, якщо не почнеш винищувати ти.

Треба пам'ятати про тих героїв, хто хоч і не переміг Їх, але об'єднав Нас.

У кожної нації має бути свій Дюнкерк.

Евген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>