Як звільнити зрадника. Історія колишнього журналіста Абукова
Майже три роки знадобилося Укрінформу, щоб позбутися власного кореспондента по Донецькій області Сергія Абукова, який перейшов на службу так званої «ДНР». Співпрацюючи з сепаратистами, які захопили у місті владу, він категорично не хотів звільнятися з Українського національного інформаційного агентства. А після того, як його звільнили, довго і наполегливо судився з нами, вимагаючи поновлення на роботі, виплати компенсації за «вимушений» прогул і навіть... моральної шкоди!
19 вересня 2016 року Селидівський міський суд Донецької області відмовив Абукову в задоволенні позову до Укрінформу, а 2 серпня 2017 року Апеляційний суд Донецької області відхилив його апеляційну скаргу.
Поки йшли суди, ми не вважали за потрібне оприлюднювати цю історію, щоб уникнути звинувачення в тиску на правосуддя.
Сьогодні Укрінформ готовий розповісти історію колишнього журналіста Абукова, який, ступивши на шлях співпраці з окупантами Донбасу, довгий час намагався всидіти на «двох стільцях», не гребуючи при цьому відвертою брехнею і підтасовуванням фактів.
МІЖ ДВОМА СТІЛЬЦЯМИ
У 2014 році банда терористів захопила будівлю донецької міськради, де перебував корпункт Укрінформу. Телефони та комп'ютери агентства були заблоковані, кореспонденти втратили можливість отримувати та передавати необхідну інформацію.
Якийсь час вони продовжували працювати на дому, але незабаром це стало смертельно небезпечно. Українське національне інформаційне агентство було занесено в списки «ворожих» ЗМІ. Один з журналістів, запідозрений у співпраці з Укрінформом, був схоплений бойовиками і кинутий у підвал. Знадобилися зусилля переговірників і міжнародних організацій, щоб він вийшов на волю після тримісячного полону.
Власний кореспондент Укрінформу в Донецькій області Сергій Абуков залишався в місті, але в якийсь момент просто зник з нашого поля зору. Ми намагалися обережно, через знайомих, з'ясувати долю свого співробітника. Тільки за декілька тижнів дізналися, що він потрапив у лікарню з високим тиском. У тому ж відділенні під посиленою охороною лікувалися поранені бойовики, і Сергій слізно просив не дзвонити йому, побоюючись за своє життя... Природно, ні про який листок непрацездатності «ДНР» не могло бути й мови: довелося просто закрити очі на місячне перебування працівника у лікарні та відсутність новин з регіону.
А невдовзі й самі новини пропали. Донецький інформаційний струмок скоротився до парадів бойовиків, гастролей Кобзона та мітингів на користь «республіки», що для державного агентства було просто неприйнятно...
У цих умовах гостро постало питання безпеки наших співробітників та виконання статутних обов'язків агентства. На колегії Укрінформу було прийнято рішення перевести робочі місця донецьких і луганських власкорів на території, контрольовані українською владою, зокрема, в Краматорськ і Сєвєродонецьк.
Незважаючи на форс-мажор, в агентстві постаралися провести процедуру переводу в рамках чинного законодавства. Про зміни умов праці працівники були повідомлені за два місяці, у них був час для прийняття рішення.
Щоправда, виникли проблеми з письмовим попередженням: до того часу між Україною та самопроголошеними «ДНР-ЛНР» припинився поштовий зв'язок. Але залишалися електронна пошта та діяв мобільний зв'язок; а для підстраховки усі неодноразові телефонні переговори з кореспондентами ми записали на електронні носії, що згодом відіграло свою роль...
У сформованих умовах кореспонденти, які опинилися на окупованій території, діяли по-різному. Один переїхав в Сєвєродонецьк, де продовжує співпрацю з Укрінформом, інший – на Західну Україну, хтось взагалі розрахувався. Абуков відмовився змінити робоче місце і переїхати на територію, контрольовану Україною. Але він також відмовився звільнятися з агентства, зробивши Укрінформ заручниками дивної правової колізії.
БРЕХНЯ ЯК ЗАСІБ ЗБРОЇ
Річ у тому, що перебуваючи на посаді в українському агентстві, але зробивши свій вибір на користь самопроголошеної «ДНР», Сергій Абуков влаштувався на роботу в нелегітимний навчальний заклад, який присвоїв собі статус і назву Донецького національного університету, де почав читати студентам лекції на кафедрі історіографії. Статус дозволяв: свого часу він написав наукову роботу про історію руських князів, тема сусідньої країни та її цінності завжди були для нього більш близькими, ніж України.
В Укрінформ надходила інформація про те, що викладач Абуков засвітився в «університеті» не тільки як історик, але і як член т. з. «люстрационной комісії». Ця «комісія» виявляла серед викладацького складу ДонНУ «зрадників інтересів ДНР» – проукраїнськи налаштованих викладачів, які, на думку членів комісії, повинні бути звільнені від викладацької роботи.
Дана інформація була озвучена на Донбас-медіа форумі, який проходив у Києві в присутності 400 представників ЗМІ, культурних ініціатив і громадських організацій. Тоді ж її оприлюднили у соцмережах, зокрема, на сторінці головного редактора сайту ОстроВ Сергія Гармаша.
Природно, сам Абуков все це заперечував, посилаючись на підступи ворогів. Після тривалих і вимотуючих переговорів він таки був звільнений з грошовою виплатою, що належить йому відповідно до законодавства. Правда, за трудовою книжкою Сергій так і не приїхав, незважаючи на неодноразові запрошення, а інші способи передачі документа йому теж не підійшли.
Питання вибору завжди складне і глибоко індивідуальне. Чудовий російський поет Юрій Левітанський, до речі – колишній киянин, колись написав про це вірші, які стали дуже популярними: «Каждый выбирает для себя женщину, религию, дорогу. Дьяволу служить или пророку – каждый выбирает для себя».
Ми б і не зосереджувалися на питанні життєвого вибору колишнього співробітника Абукова, який вирішив і далі служити московським «князям», якби не його позовна заява у Дружківський міський суд, де він вимагав поновити його на посаді власкора Українського національного інформаційного агентства, виплатити зарплату за весь цей час плюс відшкодувати матеріальний збиток. Адже, на його думку, звільнення є порушенням його законних прав, воно призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагає додаткових зусиль для організації свого життя».
«В силу того, що я не отримую більше заробітну плату, а трудова книжка знаходиться у відповідача, я не маю змоги працевлаштуватися і підтвердити свій стаж і професійний рівень. Крім того, на моєму утриманні перебуває неповнолітня дитина, яку я повинен виховувати, годувати, одягати, взувати і надати їй можливість вчитися, брати участь у громадській діяльності школи, брати участь у спортивних секціях... Незаконними діями відповідача мені задано моральну та матеріальну шкоду. Я залишився без засобів до існування», – без тіні сумніву у власній правоті обгрунтовує свої вимоги до України наш екс-власкор, який з власної волі став зрадником і колабораціоністом.
У пояснювальній записці до позову Абуков підкреслив, що пропрацював в агентстві 13 років, є кандидатом наук, володіє іноземною мовою, був неодноразово відзначений грамотами та призами як кращий журналіст Донецької області.
Своє звільнення він пов'язує з... ненормальними стосунками з безпосереднім керівництвом, яке його не злюбило і зганяло зі світу, використовуючи при цьому наклепи та брехню.
Процедуру свого звільнення він теж описав досить своєрідно. «1 грудня 2015 року я був звільнений, про що дізнався випадково по телефону», – пише Абуков. І ні слова про численні електронні листи, довгі телефонні переговори: нічого, мовляв, не отримував, не розумію, про що мова... Зате є кілька претензій до агентства з приводу того, що йому не надіслали письмове повідомлення, як це передбачено Законом.
Факт пропозиції переїзду в Краматорськ теж скромно приховав, підкресливши, що «іншу роботу роботодавець мені не пропонував». Про виплату грошей, які були переведені на банківську картку, йому нібито теж нічого не відомо.
Абуков навіть апелював до профспілкового комітету, який повинен був дати згоду на звільнення працівника. При цьому, напевно, забув, що вийшов з профспілки багато років тому...
Не будемо втомлювати читача довгими подробицями, скажемо тільки, що жодне звинувачення Абукова на адресу Укрінформу в суді не підтвердилося.
ТОВ «Ел-Вісті», що надає нашому агентству послуги з моніторингу комп'ютерних мереж, надало роздруківку поштового сервера, яка підтвердила відправлення необхідних документів на поштову скриньку Абукова. При цьому суд врахував, що станом на сьогоднішній день прийом звичайних, поштових відправлень, у Донецьк не здійснюється.
До речі, хочу зазначити, що сам Абуков, який поставив у провину Укрінформу відсутність поштового зв'язку з Донецьком, позови в суд надсилає виключно електронною поштою, у такий же спосіб спілкується з працівниками суду, не бачачи в цьому нічого незаконного.
Ні на одне судове засідання у Селідово та Дружківку, які розташовані на території, контрольованій українською владою, наш позивач не з'явився, незважаючи на те, що у позові вказав адресу проживання у Дружківці (бульвар Шкільний, будинок №28, кв. 1, а пізніше – вул. Яковлевська, 138).
За даними відповідних служб, які контролюють пункти перетину на лінії розмежування з «ДНР», від часу захоплення бойовиками Донецька Абуков жодного разу не перетнув блок-пост, тобто, він постійно знаходиться за лінією розмежування, на окупованій території. Отже, його реєстрація у Дружківці є незаконною, а відомості про місце проживання – брехливими, як і багато інших тверджень.
НІЧОГО, ОКРІМ ФАКТІВ
Що ж стосується фактів, то вони такі.
До того, як соцмережа Вконтакте не була заблокована, докази співпраці Абукова з владою самопроголошеної «ДНР» та роботу на «республіку» міг легко перевірити кожен бажаючий. Для цього треба було просто зайти за посиланням на сторінку кафедри історіографії нелегітимного ДонНУ ВКонтакте
Тут у текстовому файлі розміщено розклад занять студентів-заочників кафедри з першого по п'ятий курс. У графі «історія» значиться прізвище нашого «безробітного» - старший викладач Абуков С. Н. читає цілу низку дисциплін.
Засвітився він і в іншому документі: його прізвище, телефон та електронна адреса також є на сторінці деканату поряд з даними інших викладачів
У 2016 році, коли Абуков брехав у суді про свій статус безробітного, Самарський науковий вісник опублікував статтю Сергія Абукова, вказавши, що даний автор є «кандидатом історичних наук, старшим викладачем кафедри історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання Донецького національного університету (ДНР)».
В даний час наш колишній (на щастя, вже колишній!) власкор акредитований при «ДНР» як журналіст.
Слава Богу, Абуков ніколи не відрізнявся особливою здатністю до публіцистики, і ніякої особливої ваги у пропагандистській машині проросійського режиму Захарченка в силу цих причин не може мати.
Але аналізуючи тривалу судову епопею, ми не виключаємо, що журналіст міг отримати пряме завдання російських кураторів: викачувати гроші правдою і неправдою з України, і відпрацювати технологію відновлення на роботі сепаратиста.
На жаль, таких «абукових-перебіжчиків», які працювали на окупантів, але охочих мати дохід з України, досить багато. Деякі з них дійсно відновлюються на роботі і отримують гроші, оскільки наше законодавство до цього часу не врегулювало це питання, хоча спроби були.
Так, Законопроект № 4473-1 «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України», внесений до Верховної ради України 18 березня 2014 року, передбачав кримінальну відповідальність за колабораціоністську діяльність. Зокрема, будь-яка колабораціоністська діяльність, що полягає в «умисному, добровільному співробітництві у будь-якій формі з окупаційною державою або її представниками у збиток державним інтересам України», вважалася державною зрадою і могла каратися ув'язненням на термін до 15 років.
На жаль, після голосування законопроекту у першому читанні до нього було внесено понад 200 поправок і допрацьована версія більше не передбачала кримінальну відповідальність за колабораціонізм.
Ось і в нашому випадку в суді досліджувалося не питання співпраці Абукова з бойовиками, а технологія його звільнення, її відповідність законодавству.
Так, і наші юристи, і судді виявилися на висоті. Але сама ситуація є абсурдною! Адже по суті український суд розглядав претензії зрадника до державної інституції, який скаржиться, що держава не оплачує йому зраду!
Може, час навчитися називати речі своїми іменами? У тому числі і в правовій площині...
Ольга Коростельова, Київ.
