Київський патріархат: різнобарвні ризи, портрети загиблих і камуфляж

Київський патріархат - це експлуататори моєї душі. У мене все ще є почуття провини, що я так довго вважала їх безблагодатними розкольниками, які гинуть у гріхах і не пропускають нагоди висловити свою єдність і привітати зі святом.

Пішла з ними сьогодні на Хресний хід.

Що впало в очі. На чолі колони не було політиків. Ні своїх, ні чужих. Вибачте, але після нав'язливих сюжетів Інтера за підсумками вчорашньої ходи УПЦ МП складалося враження, що Русь хрестив Вадим Новинський, чиїми великими планами рясніли телезвіти.

Тут йшли священики. Священики у різних «коробках», колони були одягнені в фелон (на кшталт накидки, частина облачення священника) одного кольору. При тому, що кожен колір облачення використовується на літургіях для окремого свята, наприклад, жовта риза використовуються у дні пам'яті пророків, праведників, апостолів, бордові - у дні пам'яті мучеників, блакитні - у дні Богородичних свят, зелені - на Трійцю або дні пам'яті преподобних пустельників.

Напевно, цей декор повинен був показати, що Київський патріархат вшановує всіх - і мучеників, і пустельників, а може, просто тому що це красиво. Але мене дуже зворушила «коробка», в якій йшли військові капелани. Вони були в камуфляжі на підряснику.

Військові капелани - це інститут, створений у нас саме Київським патріархатом. Їхніх священиків в АТО найбільше. Завдяки їм я дізналася, що здорові мужики спецназу стоять в Піст у фронтовій наметовій каплиці всі чотири дні Великий покаянний канон. Співають різне. Хто церковні співи, богородичні, хто стрілецькі пісні, хто просто те, що я називаю церковним наївом (сільські саморобні розспіви).

Йду з жінками, ставлю «фірмове» запитання одній жінці.

- Я з Московського патріархату. Нічого, що я з вами?

- Звичайно, люба, - відповідає мені чистою російською співрозмовниця. Я сама родом з Нижегородської області (дані змінені), а ось приліпилася до Бога в українській церкві.

- Як так?

- Прийшла до батюшки в храм в Пирогово в 50 років і кажу: хочу похреститися. А він мені: добре, хрестимося відразу після обіду. Навіть не відпустив.

- А те, що служба українською, вам не заважає?

- Як це може завадити. Я ж з 19 років у Києві, книги українською читаю. У нас там справжня громада, ми молимося один за одного. А в МП я не можу. Я не можу поминати патріарха Кирила, як великого пана і батька. Вони там наших хлопчиків вбивають, а РПЦ каже, що це громадянська війна.

Йду далі. Подумки прикидаю, що людей багато. Я ніколи не порівнювала чисельність віруючих двох патріархатів, об'єктивно розуміючи, що для церкви, яка не мала серйозної підтримки (КП), стикаючись при цьому з колосальною дискредитацією предстоятеля, 5 тисяч парафій - це значна цифра. І як на мене - вони ледве чи поступалися п'ятнадцятитисячній колоні прихожан МП.

Бачу шеренгу віруючих, які тримають портрети вбитих і полонених. Усього шість осіб. Усі - одне село.

Йду далі, знайомлюся з віруючими з-під Києва, Мощуна і Горенки (це майже Пуща-Водиця). Вони кажуть, що у селі дві громади, два храми - УПЦ МП та УПЦ КП, але живуть всі дружно, всі куми - родичі. Шкодують, що не ходять разом на один хресний хід.

У кінці ходи виявила червоно-чорний прапор, і дружні вигуки «Україна понад усе». Це була явно не моя компанія. Я з сумом подумала, що якщо в МП є зграя маргіналів-шанувальників Распутіна або прихильників царя Миколи, то тут також трапляються свої кадри.

Кількість вишиванок на квадратний метр зашкалювала - традиція. Раптом я побачила, що люди зупинилися і стали радісно комусь вгорі махати. Я грішним ділом вирішила, що з'явилася веселка. Ну, ви в курсі, віруючі страшенно люблять побачити веселку на небі і оголосити, що це знак особливого благословення. Може так і є, але просто сьогодні після дощу веселка була б цілком зрозуміла... Але ні. Вони побачили дрони, вирішили, що їх фотографують і хотіли бути радісними на цих «фото з неба».

Взагалі, такий хід дуже зворушливий. Я ще пояснюю це магією маршруту. (Неправославною, історичної магією). Ну, подумайте, проходимо, а праворуч - Червоний корпус Університету. А чи знаєте ви, що його закладка теж розпочалася молебнем митрополита Київського та Галицького Філарета для студентів і хресною ходою Володимирською, яка тоді була швидше міським бездоріжжям.

Проходимо Будинок Вчителя, будинок Центральної ради, а звідти ніби виглядають Дорошенко, Грушевський.

А потім йдемо повз Софію, а ви знаєте, скільки людей звідти визирає? І Володимир, і Ярослав, і Мазепа, і Петро Могила, і козацька старшина, і всі гетьмани, митрополити, ченці, вчені - усі.

Праворуч будівля СБУ - колишня земська управа, до речі, перший камінь в фундамент заклала Ольга Столипіна - вдова російського реформатора, убитого в Києві.

Ми вийшли на Софіївську площу, я і майже що почула рішення міського віче, яке прийняло рішення про хрещення князя: «Ну якщо сам князь хрестився, то значить і ми не будемо відмовлятися».

Потім Михайлівський монастир, який почав нову исторю УПЦ КП саме з того моменту, коли неслухняний брамник (молоденький хлопець) пішов і під свою відповідальність відкрив ворота побитим дітям з Майдану. І ось ми на Володимирській гірці.

Це було розсудливо - відпустити частину народу, оскільки місце біля пам'ятника не вміщує великої кількості людей і там утворюються величезні затори.

Я послухала проповідь патріарха Філарета. Він говорив щось хороше про хрещення і щось не дуже хороше про Московський патріархат. Не перейнявшись цього разу промовою Святішого, я вийшла з гірки і побачила двох симпатичних хлопців. Вони були з ходи, принт футболок - пам'ятник св. Володимиру.

Вирішила поговорити з ними. Хлопці були з молодіжного церковного братства при храмі Миколи Притиска - Віталій Нелєпов і Олег Вишняков.

- А ви б не відмовилися пройти ходою з ровесниками з Московського патріархату, якби вони приєдналися? - знову я провокую.

- Ні, - вони посміхаються. - Нам було б цікаво поговорити, у наших однолітків з Московського патріархату дивна властивість міряти благодать на око. І вони відразу бачать, що у них вона є, а у нас немає, - відповідає Віталій.

- У вас свої недоліки, ось я йшла ходою і чула вигуки: «Україна понад усе».

- Нам це не сподобалося. Я сам націоналіст, але хресна хода - не місце для такого гасла. Христос - понад усе, - відповідає Віталій.

- Перед тим, як ви підійшли, ми говорили, що потрібно максимально піти від будь-якої спроби політизації церкви. Взагалі, нам потрібно повернутися до Київської християнської традиції, адже це окрема потужна богословська історія. Вона не було спалахом. І не була явищем, яке припинило своє існування. Київська традиція сформувала православну систему Російської імперії зусиллями Феофана Прокоповича та інших пташенят київського гнізда, непрямих, але вчителів Петра Могили. А катехізис Петра Могили довгий час до Філарета Московського був єдиним катехизмом Російської Православної Церкви. Довгий час у РПЦ інтелектуальної альтернативи і бути не могло, Київ залишався головним джерелом інтелектуального середовища для РПЦ. Експортоване до Москви київське православ'я змінювалось під тиском зовнішніх політичних обтоятельств РПЦ у той період, коли там не було патріарха, (так званий Синодальний період, коли церквою правив призначений Петром Першим обер-прокурор). Але зникнути Київська традиція не могла, оскільки та осмисленість підходів, народжена раніше полемікою та боротьбою, вона залишилася. І немає ніяких перешкод не повернутися до київської традиції. Це єдина відповідь на виклики для православ'я. Ритуальність вже не маркер релігійної приналежності або віри. Маркер віри - це осмисленість прийняття Христа розумом, серцем, душею, - каже Олег Вишняк.

- Хочеться, щоб Україна пішла від потужного впливу несвідомого закритого російського православ'я. Сьогодні в Україні безліч сект, конфесій і сьогодні ми можемо осмислити своє православ'я. І Київська традиція буде не сліпим наслідуванням, а актуалізацією живої традиції сьогодні. Щоб ми були відкритою церквою, ну ... не в соровському, звичайно, сенсі, - продовжив Віталій Нелєпов.

- Хлопці, а ви не проти, щоб у вас, наприклад, літургія служилась російською?

- Лано, - посміхаються вони, - єдине місце, де ми слухали богослужіння російською - це Свято-Духівський монастир Київського патріархату в Житомирській області. Там настоятель служив чотирма мовами, одна з яких була російською. А в самій Росії російською начебто і не служать? Там же тільки церковнослов'янська?

Ще якийсь час ми разом сміємося, обговорюємо деякі забобони і вивихи обох православних конфесій (люблячи, як діти сміються над старшим поколінням), я подумки радію такій молоді. І радію вірі, що знову відродилася, що єдність церкви є можливою.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Володимир Тарасов, Укрінформ