Убивство на Золотих воротах: про батьківську любов, подвиг і вкрадену зброю

Убивство на Золотих воротах: про батьківську любов, подвиг і вкрадену зброю

2418
Ukrinform
Кинутися беззбройним ловити злочинця з ножем - таке буває не тільки в кіно

Надвечір 22 червня найвищий чоловік на Сирці, колишній начальник розвідки 1 батальйону 14-ої бригади Сергій Олійник одягнув футболку і джинси. Вони разом з дружиною вийшли зі свого будинку і через півгодини були на Золотих Воротах. Вони сіли на лавку в сквері, праворуч від Ярослава Мудрого. І стали чекати сина, який повинен був грати в сквері на синтезаторі. Це був останній вечір Сергія.

Син Ярослав музикальністю вдався сам у себе, цілеспрямованістю  - в батька. Він був пізньою дитиною, і Сергій, кадровий військовий, насолоджувався цим батьківством. Він умів підхоплювати кожне його захоплення. Коли син захопився тхеквондо, то Сергій знайшов кращу у столиці школу і став займатися на секції разом з ним (просто тому, що хотів побільше часу проводити разом). Коли син пішов в сусідній спортзал на тренажери, батько приєднався. Коли син захопився музикою, то вони взяли в оренду піаніно і ущільнили, як могли, всю домашню обстановку, а потім купили синтезатор.

Не кажіть, що військові - це чоботи і казарма. В Україні є офіцери (навіть якщо вони в запасі), які під час війни першими йдуть служити, ставлять в своєму батальйоні розвідку, ховають побратимів, набувають хвороб, а, прийшовши додому, жодного разу не зірвуться на дружину, пояснюючи це посттравматичним синдромом. «Війна - це кров, піт, каліцтва, але наша армія народилася», - говорив він.

Є військові, які офіцери і на фронті, і на кухні. «Геть», - командує він, - придумуючи кулінарний шедевр, і накриваючи рідним стіл, так ніби був природженим батлером.

Військові слухають Рахманінова і Ліста, і вони слухають сучасну музику. Тим більше, якщо грає їхній власний син. Сергій слухав це все попереднього вечора напередодні трагедії. На випускному концерті свого сина у консерваторії.  А іноді син грав  у парках і на вулицях - так молоді музиканти вчаться спілкуватися з публікою, розкриватися перед нею.

- У цей вечір я запізнювався в сквер, стояв у пробці. Батьки чекали мене хвилин сорок. Вони часто бували зі мною, коли я грав. А я любив бувати з ними. Якось я переріс вже підлітковий період, коли всі хлопці хочуть піти з дому і жити окремо. Я цінував час, який проводив з ними, - переді мною сидить Ярослав, чорноокий симпатичний син убитого АТО-вця.

У музикантів камертони налаштовують не тільки інструмент, а й слух, почуття. Втім, почуття можуть бути спадковими.

У цей вечір інший військовий, полковник у запасі, ветеран СБУ Олександр Васильович зайшов в сквер на Золотих воротах.

Він домовився зустрітися тут з товаришем. Олександр Васильович підійшов до скверу, обігнувши статую кота Пантагрюеля, який колись жив у сусідньому однойменному ресторані. Як старий контррозвідник озирнувся, на автоматі очима «фотографуючи» обстановку. Він побачив сімейну пару на лавочці, побачив молодого хлопця, який витягнув клавішний інструмент і заграв. Безтурботний літній вечір. Поруч стояли торговці художнім склом. Кофемашина. Звучала музика. Нічого незвичайного: городяни, які любили цей вечір і це місто. Так. Була ще поліцейська машина. Втім, цього вечора її функція виявилася скоріше декоративною, або, якщо м'якше, супроводжувально- запізнілою.

Ми стоїмо з Олександром Васильовичем на тому ж місці, де він стояв 22 червня.

Друг запізнювався, попросив почекати, і Олександр Васильович просто сів на лавку, приєднався до цього вечора.

- Хлопчисько грав, і тут я побачив людину з пакетом з вином у світлій сорочці і шортах, який до нього підійшов і почав щось говорити. Потім спробував його вдарити. Це виглядало як конфлікт, як сварка. Але тут з лавки піднявся старший чоловік, було видно, що він фізично підготовлений, чоловік відвів дебошира вбік. Я зрозумів, що це батько музиканта. Він відвів його до каси Золотоворітського музею.  Олександр Васильович проводить нас до цього місця, - ось тут між ними почалася бійка.

Олександр Васильович замовкає, кожен раз, коли йому здається, що він не оцінив ситуацію, так ніби він відчуває свою провину.

- Я не вважав за потрібне втручатись. Було помітно, що Сергій (батько хлопця) контролює ситуацію, він був міцний, він не йшов  у жодне порівняння з кривдником. У таких бійках головне, щоб сильніший учасник розраховував свою міць. Поки я сидів, чоловік у світлій сорочці і шортах ще не раз підходив до хлопця, а батько його щоразу відводив. Ця штовханина з перервами тривала близько сорока хвилин. Аж ось до музиканта підійшов хлопець у рожевій сорочці і запропонував йому піти на якусь зустріч в напрямку вулиці Лисенка, і вони відразу пішли.

Десь приблизно о 20 годині 10 хвилин батько музиканта і людина в світлій сорочці та світлих шортах розійшлися в різні сторони.

Олександр Васильович пішов до сусіднього бару на Прорізній. Але через кілька хвилин повернувся, розраховуючи дочекатися приятеля.

- Я повільно піднімався по Прорізній, і раптом чую: «Тримайте вбивцю». І тут відразу звернув увагу на того ж чоловіка в світлих шортах, який біжить до перехрестя біля Софіївського собору і Ярославого валу. У руці він тримав тесак (кухонний ніж). Я швидко пішов за ним, - розповідає Олександр Васильович, - До мене приєдналися кілька молодих людей. Їм було років по двадцять. Одна з них - зовсім молода дівчина у рожевому комбінезоні. І два хлопці. Я подивився на цей рожевий комбінезон, подивився на двох молодих хлопців, відразу оцінив небезпеку, що як хоч один з них сіпнеться, той просто його посадить їх на ніж, і кажу: "Близько не підходимо, викликаємо поліцію і супроводжуємо вбивцю".

Ми стоїмо біля Будинку актора, фактично повторюючи слідчий експеримент. Олександр Васильович знову замовкає. Відома в українських спецслужбах людина, вчитель багатьох діючих офіцерів спецслужб, за плечима якого маса завдань, про які не можна буде писати ще років двадцять, як ніби знову звалює на себе цю відповідальність і не нашкодити рожевому комбінезону, і затримати вбивцю.

- Я грав у сквері, і все було як завжди, - розповідає мені Ярослав.  Коли батько прийшов з фронту, здавалося, що всі смаки і здатність насолоджуватися життям загострилися. Ми якось ще більше дорожили часом, проведеним разом. У нього були напади розчарування... "Сину, ми повинні захищати Батьківщину!"... Але, коли прийшов додому, втративши здоров'я, виявилось, що за все треба боротися. Він так сказав, коли у нього за інвалідність зажадали 3 тисячі доларів. Мама втішала його тим, що "ти очолиш профспілку АТОвців, пройдеш весь цей шлях сам і будеш допомагати іншим". Але ми якось обидва раділи, що армія піднімається, в квітні я був в АТО з концертом і, приїхавши, ми обговорювали з ним, скільки стало порядку, дисципліни, як все організовано. Батько брав участь у всьому, що я робив... Я хотів би стати композитором і іноді награвав йому свої мелодії. «Слава, я не музикант, але, як пересічний слухач кажу: ось це добре, а це погано», - говорив мені. А я посміхався: «Ти не пересічний, ти дорожчий за багатьох критиків».

Цей вечір був звичайним. Якщо не брати до уваги п'яного, який спочатку вимагав грошей, потім вимагав замовкнути. Він спробував мене вдарити, але я ухилився і зробив зустрічний удар. Я спортсмен і сам зміг би впоратися, але його в сторону відвів батько, наказавши: «Слава, ти грай». Я продовжував, не хвилювався. Ви бачили, який у мого батька кулак? - вишуканий музикант раптом перетворюється в дитину, він стискає в кулак свої витончені пальці, а іншою долонею робить округлий жест, ніби додаючи обсягу.

Тут мене попросили пограти хлопці з сусіднього будинку. Приходили двічі, і я погодився. Батьки мене чекали.

Ярослав замовкає.

- Це запрошення здалося мені важливим тоді. Я навіть, відповівши на мамин дзвінок, не став розмовляти, а просто сказав в трубку: мам, наберу трохи пізніше. Відігравши, я підійшов до скверу, побачив, що біля когось швидка. І зрозумів, що це мама, яка лежала на траві. «Тата вбили», - сказала вона, подивившись на мене. Я кинувся до батька, став на коліна, молився.

- Він не повинен був так вмирати. Він був на фронті, він захопив терикон і стояв там під градами, і в Мар'їнці тепер не гинуть люди, він двічі не підірвався на розтяжці, він йшов по мінному полю в Сартані. Чому зараз? Чому так? Хто?

ХХХ

- Почувши мою команду: йдемо за ним, не наближаємося, вбивця розвернувся назад. У цей момент я його сфотографував на телефон. Убивця перейшов вулицю Ярославів Вал і притулився до вхідних дверей будинку номер 4, а потім зайшов, - продовжує Олександр Васильович.

Ми стоїмо біля будинку. Моєму співрозмовнику мимоволі вдається передати драматизм того вечора, може, тому, що він сам заново його переживає. Що робити далі, якщо злочинець зник за дверима?

Під'їхала машина патрульних поліцейських, хлопець і дівчина.

- Вони не особливо розуміли, як діяти. Побачивши, що двері зачинені на домофон, стали говорити, що треба викликати МНС. Дівчину з аптечкою я відправив надавати допомогу Сергію (я не знав, що він убитий). Хлопцеві пояснив, що якщо чекати МНС, то злочинець через годину буде в Борисполі і що треба діяти. Якщо він потрапляє в Бориспіль, то все, справа стане глухарем. Я запитав жінку, яка стояла недалеко, чи цей двір прохідний, вона збрехала, що ні, - продовжує Олександр Васильович, - але нам пощастило зайти в під'їзд, оскільки туди зайшов хтось із мешканців. Я разом з патрульним спочатку зайшов в третю квартиру і, пред'являючи посвідчення ветерана СБУ, а також фотографію з телефону, став питати, хто на знімку. Господиня показала на квартиру навпроти, ми стали стукати в двері квартири.

Жінка відкрила, коли я сказав стріляти в замок. Це була квартира вбивці. Пред'явив їй фотографію вбивці з телефону, вона намагалася піти від розмови. Я почув відповідь: це мій чоловік, але я не знаю, де він. Було видно, що вона тягнула час. Я попередив її про кримінальну відповідальність за співучасть у жорстокому злочині, після цього вона сказала, що чоловік втік через чорний хід. Я сказав патрульному, щоб контролював помешкання, адже злочинець міг  сховатись у квартирі зі зброєю. Поки ми чекали групу захоплення, я пішов перевірити, чи живий потерпілий. Вийшовши з під'їзду, я побачив, що підмоги ще немає, а в поліцейській машині сидить озброєний водій... Я буквально витягнув його звідти і поставив охороняти вхід в під'їзд. Після цього, підбігши до потерпілого, запитав у лікаря швидкої: чи є шанси, і почув, що рана була смертельною, Повернувшись в квартиру, ми продовжували контролювати ситуацію до прибуття групи захоплення. Сам я оглянув квартиру, помітивши, що жінка не встигла прибрати речові докази.

- У вас була зброя? - запитала я.

- Ні, якщо б була, то хіба б я став чекати наряд. Я робив все, щоб не загубити його. Нарешті прибула підмога. Зайшло кілька, я так зрозумів, керівників і група захоплення. Сказав їм, що злочинець живе в цій квартирі, що там речові докази, щоб поводилися обережно, що зараз він ховається біля чорного входу.

- Загалом-то поліції, яка прийшла в бронежилетах, залишилося надіти наручники? - уточнюю я.

Полковник гірко посміхається.

- Багато речей їм доводилося пояснювати. Я в цій ситуації зрозумів, що реформуючи правоохоронців, не можна було зачищати всіх професіоналів, досвідчених людей.

Коли приїхала група захоплення в бронежилетах, начальство МВС гордо ходило, задоволене розкриттям по гарячих слідах. Олександру Васильовичу тиснули руки, і клятвенно обіцяли вручити нагородну зброю. В приниципі, за них було зроблено все. І це все зробили пенсіонер СБУ, дівчина Олена в рожевому комбінезоні і два молодих хлопці. Героїв, здатних на самопожертву і відвагу, завжди мало. Фільми, де славний малий рятує жінку і повертає вкрадену сумочку, - швидше побутова фантастика (саме тому в моїй сумці немає ніколи нічого цінного). Але герої є. Саме в такі моменти екстриму проявляються кращі.

Коли почалася війна, Сергій Олійник пішов добровольцем. Будував армійську розвідку, і воював за нас усіх. Туди в такий момент йшли кращі. Коли п'яний негідник вдарив його ножем, тут же опинилися кращі, щоб затримати його. 

Інтерес до Олександра Васильовича у МВС пройшов у перші ж дні. Ніхто не викликав його для того, щоб провести розбір польотів серед молоді, вказавши на помилки, сказати спасибі і, тим більше, вручити нагородну зброю. У медіа з'являється інформація, кожна з яких у деталях відрізняється від попередньої. На екранах телевізорів світилися широко відомі особи радників глави МВС, які розповідали про момент затримання, «скромно» упустивши, що було до того, як їм люб'язно відкрили двері, показавши куди йти і де брати злочинця. Втім, співробітники поліції нагородну зброю отримали. Таким чином, у ветерана СБУ вкрали і його перемогу, і нагородний Глок, який дістався поліцейським.

Повзуть чутки про те, що адвокати рятують вбивцю Анатолія Чівікова, члена правління Федерації кінного спорту Київщини, намагаючись протягнути статтю "ненавмисне вбивство". (Людині, яка сходила додому за зброєю).

Ярослав недавно зіграв концерт в парку Шевченка, куди прийшли побратими батька. Скоро сорок днів, як не стало Сергія Олійника.

Лана Самохвалова


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-