Кирило Говорун, архімандрит, професор університету Лойола-Мерімаунт (Лос-Анджелес)
Релігія повертається у публічну європейську політику
11.07.2017 09:00 6301

Ми в Україні сильно напружуємося з приводу європейських країн і політиків, які заради економічного процвітання власних країн готові пожертвувати, наприклад, Україною. Це теж частина зазначеної дилеми між цінностями і ціною.

По суті йдеться про конфлікт між неолібералізмом як готовністю продавати будь що тому, хто дасть кращу ціну і, власне, цінностями, які створили Європу. На щастя, можна сказати, що в європейській політиці в більшості випадків цінності все ж здобувають перемогу над ціною.

Ми звичайно не бачимо повноти картини – можливо, десь на непомітних нам рівнях ціна залишається важливішою, ніж цінності, але ми бачимо, що навіть секулярні політики в Європі, і не лише в Європі, демонструють: для них речі, які не можна помацати руками, які не можна покласти на банківський рахунок, важливіші, ніж гроші. Тим більше для церковних служителів, для яких за визначенням те, що входить до невидимого світу, важливіше, ніж те, що видиме. І тому батюшка, якого ви згадали, має прийняти відповідне рішення.

Але, на жаль, у церквах ціна часто перемагає цінності. Це парадокс, який не можна зрозуміти – чому церкви виявляються більш прагматичними. Навіть ті церкви, які проголошують консервативні цінності як частину своєї програми, виявляються у більшій мірі прибічниками неолібералізму, ніж ліберальні уряди Європи чи деінде в світі. Тому навіть ваше запитання не звучить як риторичне, а таке, що відповідає певним реаліям, з якими ми стикаємося.

- Про лібералів, до речі. Я ніколи не розуміла, чому ми, помірковані християнські консерватори, так дратуємо лібералів. От з мусульманами ми обмінюємося лайками та молитвами, а для лібералів ми мало не вороги вітчизни та демократії. А потім у вашій книзі вичитала, що ідеологія – це дегуманізований субстрат релігії. Тобто ми фактом існування ображаємо їхні "почуття віруючих в лібералізм"...

- Це питання дуже актуальне для церкви, яка поляризована щодо питання лібералізму/консерватизму. Ця поляризація між лібералами і консерваторами – частина епохи модерну. Так, церква живе поза часом у вічності, але вона виявляється досить вразливою до віянь часу.

Ми бачимо, як на церкву вплинула епоха модерну. Модерн, який з'явився у Європі десь у ХVII столітті, у православні країни проник десь наприкінці XVIII та на початку XIX століття. І деякі риси модерну дуже глибоко увійшли і в буття церкви, і у свідомість церковних діячів. Однією з рис модерну є наявність ідеологій. Модерн базується на ідеологіях. Він власне і  створив це явище. В XIX столітті, наприклад, виникли ідеології марксизму та націоналізму, а в ХХ столітті ці ідеології розгорнулися у радикальні форми радянського комунізму і фашизму. У наш час вони трансформувалися у дещо інше, а саме в ідеології лібералізму та консерватизму. Полярність лібералізму/консерватизму, до речі, відбиває більше американську модель, ніж європейське ідеологічне розмаїття. І от це поділення на лібералів і консерваторів є частиною епохи модерну. Церква виявилася дуже вразливою саме до цієї риси модерну. Тобто, замість того, щоб ставати вище цих розділень, цієї поляризації, церква повністю в неї занурилася.

- Часто священики, переважно на Заході, мімікрують під лібералів, підлаштовуються під них.

- На заході церкви також поляризовані. Вони знаходять себе і з одного, і з іншого боку ідеологічного розділення. Там церкви вже давно беруть участь в культурних війнах, які зокрема включать у себе питання біоетики. Але  здебільшого це культурні війни між ідеологіями, або ж, якщо йдеться про Америку, між двома великими партіями – республіканською і демократичною. Церкви часто зголошуються з тим, щоб бути інструментами або зброєю в цих культурних війнах. І це теж частина модерну. Інша частина модерну – це національна ідея. Тобто, націоналізм як одна із ідеологій доби модерну – це модернове явище. Його не існувало в домодерновий час.

Це одна з рис модерну, яка дуже сильно вплинула саме на православні церкви, які фактично ототожнили себе з національними ідеями й ідентичностями. Замість того, щоб мати свідомість вселенської церкви, вони у багатьох випадках пристали до партикулярної, відокремленої від інших церков національної ідеї.

Тобто ті люди, які жили в рамках однієї імперії, спочатку разом здобували для себе національну незалежність. Коли ж вони стали незалежними, то почали розвивати ідею зверхності по відношенню до інших. В тому числі до таких самих православних народів. І це призвело до війн між ними. Те, що ми зараз маємо на сході України, а саме війну Росії проти України – це теж наслідок націоналізму. "Руській мір", на мій погляд – це націоналістична ідеологія, де залучена концепція цивілізації, а не окремого етносу. Зараз Україна потерпає від цього націоналізму, від зверхнього ставлення до себе.

Але Україні важливо самій не заразитися зверхнім ставленням до інших. Нещодавно американський центр, який досліджує релігійне життя у всьому світі, провів масштабне дослідження ситуації з націоналізмом в Східній Європі. Він порівнював, наприклад, які народи вважають себе вищими за своїх сусідів. Хочу ще раз наголосити, що саме це є ознакою націоналізму, а не національна ідентичність, не любов до свого народу. Центр дійшов висновку, що серед православних народів націоналізм – це набагато більше поширене  явище, ніж, наприклад, серед католицьких чи протестантських. А серед православних народів перші позиції зайняли такі країни як Греція, Вірменія і Грузія – там більше 80% опитаного населення вважали, що їхня культура вища, аніж культура інших народів. На найнижчому щаблі стоїть Україна, у якої, здається, 40%. Все одно це дуже високий відсоток, але серед інших православних країн вона виявилася найменш націоналістичною – поки що. Це триває доти, доки вона виборює свою свободу і свої права.

Але знаючи парадигму, як це відбувалося в інших країнах, можна передбачати і треба боятися того, що якщо ми станемо врешті-решт незалежною державою, відновимо територіальну цілісність і суверенітет, то можемо перетворитися на таку саму націоналістичну державу, як інші держави, які теж у свій час боролися за свою незалежність і відстоювали свої права. Тобто, це треба мати на увазі і обережно ставитися до націоналізму.

Я ще раз хочу підкреслити, що ідея національної ідентичності, а тим більше націоналізму – це є частина епохи модерну. Ми досі живемо в цій епосі модерну. І церкви, на жаль, також. При тому, що багато хто в церквах часто відкидає модернізацію, бореться з модернізмом, вони виявляються настільки глибоко занурені в модерн, що навіть ототожнюють себе з його окремими рисами, як наприклад нація чи консервативна ідеологія.

- Хотіла поговорити з вами про долю нашої автокефалії. Чи ви вірите в те, що помітну деградацію нашої церкви (УПЦ МП) можна зупинити, якщо ми будемо зараз залишатися в єдності з Московським патріархатом?

- Я не думаю, що правильно називати це процесом деградації. Це є певна трансформація. Ця трансформація є такою, що відбиває один із двох діалектичних процесів усередині церкви. В церкві завжди існували відцентрові й доцентрові процеси: відкритий і закритий процес. Це є процеси відкривання церкви світові й замикання церкви в самій собі. Їх діалектика сягає ще апостольських часів. Згадаємо апостолів Петра і Павла. Апостол Петро представляв тих у ранній християнській громаді, хто вважав, що треба закритися в собі. Апостол Павло, навпаки, говорив: ми не можемо зберегти благу звістку, коли ми будемо тримати її для себе – нам треба її передавати далі. Нам треба йти у світ, в тому числі язичницький світ, виходити за межі юдейства. Між Петром і Павлом з цього приводу навіть виник конфлікт. Він представляв два різних погляди, які до цього часу змагаються один з одним.

Фундаменталізм існує в ісламі, індуїзмі, буддизмі, в християнстві в різних конфесіях. І хоча воно спочатку було ідентифіковане саме в американських протестантських конфесіях, зараз ми можемо говорити і про православний фундаменталізм, як реакцію на модернізацію після-радянського суспільства.

Фундаменталісти завжди були в церкві, але вони завжди були і залишаються меншістю всередині церкви. Зараз ми бачимо тенденцію, коли окремі помісні церкви стають заручниками цієї галасливої меншості. Іншими словами, ми маємо справу з цілою низкою певних глобальних процесів, які охоплюють багато православних церков, а не лише те, що відбувається в Україні. В Україні ж це відгукується специфічно українським відлунням. Тут православні фундаменталісти намагаються зупинити процес оновлення після-майданного суспільства, по суті – виступаючи на боці радянського минулого, корупції, несправедливості.

- Це проект ФСБ.

- Але це також люди, у яких це є певний світогляд. Спецслужби можуть використовувати цей світогляд, інструменталізуючи фундаменталізм. Втім, інструменталізація може бути тільки там, де є щирі переконання.

- В книзі ви багато пишете про Майдан.

- Майдан був спробою виходу України з епохи модерну в післямодерновий світ, де проблематика національної ідентичності відійшла на задній план і постала проблематика справедливості, гідності, які взагалі є універсальними речами, що не прив'язані до якоїсь ідеологічної схеми. Незалежно від того, людина єврей чи українець, татарин чи росіянин – якщо вона сповідує ці цінності, вона є учасником соціального процесу побудови нової нації. Я думаю, що це був головний імпульс Майдану. А зараз я бачу спробу трансформувати цей імпульс виключно в націєбудування за етнічною ознакою. Тобто, відбувається зростання націоналістичного порядку денного, який на Майдані був представлений меншістю.

Ми зараз стаємо перед дилемою: або громадянське суспільство, або нація – нація в модерновому сенсі, для якої головною цінністю є національна ідентичність. Цікаво споглядати, яким є відношення церков до цієї проблематики. Якщо йдеться про Київський патріархат, то ми бачимо тут певну тенденцію до солідаризації саме з націоналістичним порядком денним, замість того, щоб солідаризуватися із громадянським суспільством. Якщо ми говоримо про УПЦ, ми взагалі бачимо повернення до домодернових форм. Це з одного боку.  А з іншого боку, тут відбувається поляризація на "лібералів – консерваторів". Така поляризація є характерною здебільшого для РПЦ, і тепер захоплює собою УПЦ.

- Ну, ви вважаєте, що має церква вибачитися за шпигунський досвід окремих своїх кліриків, за відторгнення окремими священиками своєї армії? Зрештою, переосмислити сепаратизм деяких служителів?

Вибіркове застосування правосуддя залишається однією з головних причин корупції, сепаратизму та інших негараздів у нашій державі

- Звісно, повинна вибачитися. Але з точки зору правової держави вибачення недостатньо. Якщо є порушення закону, то має бути й покарання. Я ще в 2014-му році казав, що потрібна абсолютна рівність всіх перед законом. У тому числі для священства. Незастосування закону до всіх без винятку – хто має сан чи його не має – значною мірою призвело до сепаратизму. Люди, які звикли вважати себе винятком із закону, дозволяли і продовжують дозволяти собі підтримувати сепаратизм. Якби вони знали, що за все треба відповідати перед діючим законом, не залежно від того, заклики до сепаратизму звучать з амвону, за перегородкою іконостасу, де завгодно, то вони б зайвий раз подумали, до чого вони закликають.

Нема різниці, хто це робить – священик, єпископ, предстоятель, мирянин – вони всі мають бути рівні перед законом. І якби це застосовувалося до церкви з самого початку, то сепаратизму не було б. А у нас занадто багато винятків – той депутат, той сват, той кум, той єпископ. Вибіркове застосування правосуддя залишається однією з головних причин корупції, сепаратизму та інших негараздів у нашій державі.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Овсяннікова Юлія, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-