Серед православних народів перші позиції по націоналізму зайняли Греція, Вірменія і Грузія – більше 80%. На найнижчому щаблі стоїть Україна – близько 40%
Тобто ті люди, які жили в рамках однієї імперії, спочатку разом здобували для себе національну незалежність. Коли ж вони стали незалежними, то почали розвивати ідею зверхності по відношенню до інших. В тому числі до таких самих православних народів. І це призвело до війн між ними. Те, що ми зараз маємо на сході України, а саме війну Росії проти України – це теж наслідок націоналізму. "Руській мір", на мій погляд – це націоналістична ідеологія, де залучена концепція цивілізації, а не окремого етносу. Зараз Україна потерпає від цього націоналізму, від зверхнього ставлення до себе.
Але Україні важливо самій не заразитися зверхнім ставленням до інших. Нещодавно американський центр, який досліджує релігійне життя у всьому світі, провів масштабне дослідження ситуації з націоналізмом в Східній Європі. Він порівнював, наприклад, які народи вважають себе вищими за своїх сусідів. Хочу ще раз наголосити, що саме це є ознакою націоналізму, а не національна ідентичність, не любов до свого народу. Центр дійшов висновку, що серед православних народів націоналізм – це набагато більше поширене явище, ніж, наприклад, серед католицьких чи протестантських. А серед православних народів перші позиції зайняли такі країни як Греція, Вірменія і Грузія – там більше 80% опитаного населення вважали, що їхня культура вища, аніж культура інших народів. На найнижчому щаблі стоїть Україна, у якої, здається, 40%. Все одно це дуже високий відсоток, але серед інших православних країн вона виявилася найменш націоналістичною – поки що. Це триває доти, доки вона виборює свою свободу і свої права.
Але знаючи парадигму, як це відбувалося в інших країнах, можна передбачати і треба боятися того, що якщо ми станемо врешті-решт незалежною державою, відновимо територіальну цілісність і суверенітет, то можемо перетворитися на таку саму націоналістичну державу, як інші держави, які теж у свій час боролися за свою незалежність і відстоювали свої права. Тобто, це треба мати на увазі і обережно ставитися до націоналізму.
Я ще раз хочу підкреслити, що ідея національної ідентичності, а тим більше націоналізму – це є частина епохи модерну. Ми досі живемо в цій епосі модерну. І церкви, на жаль, також. При тому, що багато хто в церквах часто відкидає модернізацію, бореться з модернізмом, вони виявляються настільки глибоко занурені в модерн, що навіть ототожнюють себе з його окремими рисами, як наприклад нація чи консервативна ідеологія.
- Я не думаю, що правильно називати це процесом деградації. Це є певна трансформація. Ця трансформація є такою, що відбиває один із двох діалектичних процесів усередині церкви. В церкві завжди існували відцентрові й доцентрові процеси: відкритий і закритий процес. Це є процеси відкривання церкви світові й замикання церкви в самій собі. Їх діалектика сягає ще апостольських часів. Згадаємо апостолів Петра і Павла. Апостол Петро представляв тих у ранній християнській громаді, хто вважав, що треба закритися в собі. Апостол Павло, навпаки, говорив: ми не можемо зберегти благу звістку, коли ми будемо тримати її для себе – нам треба її передавати далі. Нам треба йти у світ, в тому числі язичницький світ, виходити за межі юдейства. Між Петром і Павлом з цього приводу навіть виник конфлікт. Він представляв два різних погляди, які до цього часу змагаються один з одним.