Навіщо російські диверсанти беруть з собою паспорт? - 05.07.2017 10:40 — Новини Укрінформ
Навіщо російські диверсанти беруть з собою паспорт?

Навіщо російські диверсанти беруть з собою паспорт?

Аналітика
8789
Ukrinform
Будь-яка пам'ять про «хорошого російського солдата» повинна бути вивітрена з нашої свідомості

...Якщо блогер не збрехав, мати Віктора Агєєва – російського диверсанта, який потрапив у полон до наших бійців – зовсім не божа квіточка. В ФБ-перепалці з блогером вона у всьому звинувачує нас, і, вирушивши вбивати українців в Україну, «син допомагав російським людям». А ще, що «Росія вас, хохлів, все одно задавить, куди ви подінетеся»...

Сміливо... Особливо якщо врахувати, що її дорослий бовдур сидить в українському полоні. Невже їй не страшно за нього, якщо несе таку нісенітницю?

А не страшно. Впевнена: найгірше для нього позаду. Не вбили. А «хохлацкий полон» – це майже як санаторій: всі, хто повернувся з нього, виглядають підлікованими і вгодованими...Знає, що у полоні не скривдять – і не тому, що ми такі гуманісти. Впевнена, що не посміємо. Нехай тільки спробують зачепити «русского солдата»... Однаково «задавимо»...

Соціологія підказує: чим довше триває війна, тим більше росіян ненавидить Україну. А ми ніби як навпаки – чим далі, тим більше любимо росіян. 85% росіян готові воювати з Україною, а наших співгромадян, готових оборонятися від Раші – всього 40%.

Це що – природний пацифізм? Чи штучно прищеплене почуття вічної провини перед паном: гнівити його ніяк не можна, а якщо він карає, то є за що?

Зрозуміло, проросійські райони країни. Але хіба тут, у столиці, не носяться зі всіма цими російськими покидьками в камуфляжі як дурень з писаною торбою?

Пам'ятайте Єрофєєва і Александрова, на яких обміняли Савченко? Адже вони, коли їх взяли на гарячому, теж спочатку сильно злякалися. Але ми ж гуманісти! Взялися лікувати їх, поранених, якнайкраще, годувати досхочу, плекати і пестити в чистій білизні і просторих лікарняних палатах. Можливо, їм в Росії такі і не снилися. А нашим пораненим хлопцям і поготів...

І все це на відео знімали і по ТБ запускали. Хотілося показатися перед Європою? Мовляв, не дикуни, не варвари, а ручні і доброчесні. Журналістів-кремлівських пропагандистів до них у палати пустили, адвокатів недешевих.

Єрофєєв з Александровим заспокоїлися, підбадьорились – і подалися в незізнанку. Зрозуміли, що не вб'ють дикі бандерівці, і не закопають в полі, і катувати не будуть. І довічного в українському суді не дадуть. І навіть якщо кілька років присудять для виду, то сидіти не доведеться ні дня – обміняють.

І обміняли. На свою голову.

Приклад Єрофєєва і Александрова – іншим наука. Російські «відпускники» лізуть на нашу територію натовпами. Останнім часом від них зовсім немає відбою. У Херсонській області ФСБ-шники вирішили «рибки половити». Під Харковом російський хмирь нахабно тягнув через кордон цілий ноутбук з картинками розстрілу українських солдатів.

Поплічник Агеєва з російської ДРГ Олександр Щербак приїхав до нас на таке собі сафарі – постріляти в українців зі снайперської гвинтівки. І якби не відстрілювався, то теж отримав би безкоштовну кваліфіковану допомогу і був би обміняний, без урахування того, скількох наших хлопців поклав зі своєї гвинтівки. Самовпевненість фраєра згубила? Не повірив, що йому відразу ж дадуть відповідь тим же калібром? Він же ж "русский", як можна!

Віктор Агєєв, збираючись на диверсійну вилазку, не просто так прихопив паспорт і військовий квиток. Боявся, мабуть, що спутають з місцевим «ополченцем» і доб'ють на місці. А пред'явиш ксиву, що ти «русский», одразу інше ставлення. «Русский» – хороший товар, за нього багато можна виручити. І багатьох... А це означає – укропи не чіпатимуть. Товар потрібно повернути хазяїну неушкодженим. Хто ж ріже курку, яка несе золоті яйця? ...

Мати Агеєва це прекрасно розуміє. Або їй підказали. Вже листа написала, кому треба. Опозиціонерам своїм російським у першу чергу. Чекає міжнародної допомоги від різних там європейських правозахисників на путінській зарплаті. Інтерв'ю роздає, в тому числі і українським виданням, слізні. Знає, на яку мозоль тиснути і на якій струнці вібрувати.

А нам подобається, що вона «прозріла» – думала «ихтамнет», а виявляється «ихтаместь»... Ми жалісливі.

Нам все ще здається, що «їхні» матері «скоро самі все зрозуміють». Якщо ми повернемо їм їхніх дітей. Не зрозуміють. Сприймуть як належне.

Ми все ще віримо, що відео російських офіцерів повинні переконати європейців, що ми воюємо з Росією. Та у 2014 році, можливо, сподіватися на це було правильно. Але сьогодні всі і так все знають. Але у війну з Росією не лізуть. Не тому, що не вірять нам. А тому, що не вірять в себе.

Ми все ще колекціонуємо свідчення російських контрактників для Гаазького трибуналу. Хоча які свідчення? Повернувшись з обміну в Росію, вони їх забудуть, і знайдеться тисяча адвокатів, які підтвердять, що всі ці зізнання вибиті під тортурами, і ніякі вони не офіцери, і ніякі не диверсанти. Чого будуть коштувати всі їхні свідчення? Та чи буде він, цей трибунал? Людина з ядерною бомбою під пахвою непідсудна.

Може, у багатьох з нас досі сидить в голові образ бравого російського офіцера, «білої гвардії», «поручика Галіцина», «ад'ютанта його високоповажності», вигаданого імперським кінематографом ще за радянських часів?

Чому в думках – не кажу, що більшості, але багатьох – російський офіцер бачиться меншим злом, ніж неголений наркоман-ополченець? Чому ми тролимj здебільшого божевільних бабусь з плакатами «Путін прийди!» та дідів з колорадсmкими шнурками? Своїх заблуканих і заляканих колишніх земляків – вважаємо зрадниками, гідними смертної кари. А російських найманців і вбивць – солдатами і офіцерами, які виконують наказ?

Адже вони, ці «офіцери», їдуть до нас із задоволенням – постріляти на сафарі. Де замурзані лугандонці – усього лише тубільні загоничі, носії та провідники. А ще їхніми тілами можна прикритися від відповідної атаки потенційної жертви (що і зробив застрелений Щербак).

Треба розрізняти рабів і наглядачів. Худобу і погоничів худоби. Причину і наслідок.

І розставити все на свої місця. Ми воюємо з Росією, а «армія Лугандона» – це всього лише коктейль в головах, замішаний на сивусі «русского мира», підфарбований грошима і приперчений страхом. Варто вибити пробку – і він легко вивітриться. А російська армія – ні. Вони, ці кадрові російські вбивці – наш головний смертний ворог, вартий того, щоб його добити.

Полон – це не профілакторій і не денний стаціонар. До росіян у полоні треба ставитися так, як до наших хлопців ставляться лугандонські годованці Росії. А свідчень такого ставлення чимало.

Нам треба зробити все, щоб кремлівські сафарісти, потрапивши в полон, чорною заздрістю заздрили полоненим з числа місцевих, донбаських. Вони повинні утримуватися в найзапліснявіліших, найбільш смердючих камерах. Щоб зрозуміли, що для нас вони - люди другого сорту, і номер їх десятий, і кожен найвідмороженіший сепар з донецьких нам миліший, ніж вони. Щоб мили сортири і рили окопи в грипозне болото. Щоб відчули всю тяжкість полону.

Щоб холодом під шкуру їхню проникли слова ізраїльського військового історика Мартіна ван Кревельда про те, що, погоджуючись на полон, кожен солдат повинен знати: він виміняв своє життя на рабство. І, що б не писалося у Женевській конвенції про права військовополонених, вони історично завжди були і залишаються по факту власністю держави, яка веде війну. І поки їхній Путін цю війну проти нас продовжує, полонені залишаються нашим військовим трофеєм. Рабами, а не рабовласниками.

Полон для окупанта повинен бути набагато страшнішим, ніж для колаборанта, і не на багато легшим, ніж смерть.

А суд – більш жорстокий. Тому що лугандонські «ополченці» – вони все ж таки на своїй землі, а росіяни перейшли кордон нелегально і зі зброєю в руках. А це – обтяжуючі обставини. Як і те, що вони холоднокровні навчені вбивці, а не ошукані шахтарі. Що загарбники, а не просто бунтівники.

Нам потрібні зміни в Кримінальний кодекс, за якими російські окупанти, взяті в полон, повинні бути приречені на довічне ув'язнення лише за фактом наявності військового квитка ЗС РФ. І незалежно від того, чи самі вбивали, чи насильно змушували це робити своїх рабів і манкуртів.

Треба повернути вдало придуману олігархом Коломойським плату за взятих живцем бунтівників. Тільки платити по 10 тисяч баксів не за донбаських самопроголошених, а за російських кадрових. Це за живих – 10 тисяч, а за мертвих можна і 5. Можливо, шахтарі Лугандона, яких Семенченко залишив без роботи, і зароблять зайву гривню на «русских братьях».

Не по-божому заробляти кіднепінгом наших громадян, навіть недолугих, які зрадили і переступили закон. А оголосити сафарі з призовим фондом на тих, хто сам приїхав влаштовувати сафарі в Україну – справедливо і благородно.

Потрібно, нарешті, перестати говорити з ними, як з рівними. Вони не рівні. Вони покидьки, орки, бруд, який просочився на нашу землю. Про що можна говорити з брудом? Будь-яка пам'ять про «хорошого російського солдата» повинна бути вивітрена з нашої свідомості.

А тих, кого вони женуть поперед себе, хто через дурість або через жадібність, зійшов на криву стежку, але по-суті – брат наш блудний і співгромадянин наш, того ми звичайно помилуємо, пробачимо і перевиховаємо у патріотів. Адже вони не московити. Їх можна навчити...

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>