12 травня. Пам’ятні дати
Вперше ідея святкування Міжнародного дня медичної сестри з’явилася ще в 1953 році, але відзначати його почали з 1965-го. В 1974 році Міжнародна рада медсестер (ІСN) ухвалила офіційне рішення відзначати Міжнародний день медсестри 12 травня, в день народження Флоренс Найтінгейл (1820-1910) – англійської сестри милосердя, організаторки служби сестер милосердя і системи підготовки кадрів середнього і молодшого медичного персоналу у Великобританії. Вона також була організаторкою і керівницею загону санітарок під час Кримської війни 1853–1856 років. Міжнародна рада медичних сестер (ICN), до складу якої входять понад 130 національних асоціацій, що становить понад 16 мільйонів медсестер по всьому світу, була створена ще в 1899 році й має на меті підвищення професійного рівня медичних сестер, забезпечення якісного сестринського догляду за всіма, хто його потребує, крім того, рада працює й над тим, аби всюди в світі були професійні сестринські кадри, а також зміцнювався престиж цієї вкрай необхідної й водночас нелегкої професії. Штаб-квартира організації знаходиться в Женеві. Щороку до цього дня Рада медсестер готує інформаційні матеріали, оголошує тематику й гасло святкування. У 1912 році Товариством Червоного Хреста було засновано медаль Флоренс Нейтінгейл, якою нагороджуються раз на два роки дипломовані медсестри і медбрати за беззастережну відданість своїй професії та хоробрість під час надання допомоги пораненим і хворим, як у воєнний, так і в мирний час. Перше нагородження відбулось 12 травня 1920 року, відтоді почесної відзнаки були удостоєні понад 1400 осіб. З них 23 – українські медичні сестри. Востаннє наша співвітчизниця була нагороджена 6 років тому, в 2011 році: медаллю імені Флоренс Найтінгейл була нагороджена медсестра Людмила Власова з м. Єнакієве Донецької області за порятунок шахтарів під час аварії на шахті імені Карла Маркса 8 червня 2008 року. Півтори доби медсестра залишалася під землею, надаючи допомогу постраждалим гірникам.
Ювілеї дня:
175 років від дня народження Жюля Еміля Фредеріка Массне (1842–1912), французького композитора, одного з яскравих представників французької ліричної опери. Автор понад 30 опер, серед яких найвідомішими є «Манон» і «Вертер»; балетів, сюїт, вокально-інструментальних та вокальних творів (широко відома є «Елегія»). «Мелодію Массне впізнаєш серед тисяч інших мелодій одразу, - писав один із тогочасних критиків. – Їй властиві проникливість, хвилююча чуттєвість, якась вишукана грація…» Палким поціновувачем творчості Массне був Клод Дебюссі. Як зауважив Франсіс Пуленк, «кожен французький музикант має трохи Массне у своєму серці, так само, як кожен італієць – часточку Верді й Пуччіні». 13 серпня виповнюється 105 років з дня його смерті.
110 років від дня народження Кетрін Хепберн (1907–2003), американської актриси. Її кар’єра в Голівуді тривала 60 років, вона знімалась разом з Джеймсом Стюартом, Кері Грантом і Гамфрі Богартом. Кетрін Хепберн є володаркою рекордного числа Оскарів за кращу жіночу роль – за ролі у фільмах «Рання слава» (1933), «Відгадайте, хто прийде на вечерю» (1967), «Лев взимку» (1968), «На золотому озері» (1981). Але справжньою голлівудською зіркою Кетрін Хепберн стала після виходу на екрани США фільму «Королева Африки», де актриса знялась разом з неперевершеним Гамфрі Богартом. Гра уславленої актриси спочатку не влаштовувала головного режисера Джона Г’юстона, тому він запропонував Хепберн зображувати свою героїню схожою на Елеонору Рузвельт. Актриса дослухалась поради й роль буквально заграла новими фарбами. Кетрін Хепберн померла у 96 років. Останнім часом важко хворіла, зокрема на хворобу Паркінсона. Про свій вік і стан здоров’я вона висловилась так: «Здається, я починаю поступово розкладатися…» І додала: «Мені здається, люди починають розуміти, що скоро мене не буде. І, знаєте, вони сумуватимуть за мною, як за старим пам’ятником». А про свою професію, завдяки якій стала відомою на весь світ, сказала: «Перевтілення – найменш важливий із талантів і, повірте мені, не найкращий спосіб заробляти на життя…»
Цього дня 1936 року народився Іван Степанович Марчук (1936) – український художник, народний художник України, лауреат премії ім. Тараса Шевченка. В доробку майстра майже чотири тисячі робіт, виконаних дев’ятьма видами техніки (авторство деяких належить лише йому). 2007 року він потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала британська газета The Daily Telegraph. Це сьогодні Іван Марчук визнаний майстер полотна і пензля, а були часи, коли його мистецтво в Україні не визнавали. До Спілки художників України Марчука прийняли лише в 1988 році, щоправда, без його ж таки відома. Того ж року митець залишив Україну і поїхав до США. В еміграції Марчук прожив 12 років – мешкав переважно у США, хоча їздив і в Австралію, Канаду. Але на чужині художник не прижився – йому, мешканцю патріархального Києва, що любить ходити повз віковічні липи на Пушкінській і відвідувати навесні та влітку рідну Тернопільщину, мабуть, чогось бракувало в далеких краях. Після терактів у США 11 вересня 2001 року художник повернувся в Україну. «Україна для мене найпрекрасніша земля в світі», - зізнається Іван Марчук, хоча й бідкається, що скільки не їздив по світах, а такого безладу і стільки сміття ніде не бачив. Іван Марчук народився в селянській родині. Сім’я жила бідно, крім Івана було ще три дочки. Вся надія була на нього, а він подався в художники. Після школи поступив у Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва, згодом закінчив Львівський інститут. Працював художником на меблевій фабриці, малював афіші в кінотеатрі «Львів». Свій власний стиль він відкрив (віднайшов) у собі у 1965 році – мешкав тоді в Києві, працював в Інституті надтвердих матеріалів. Мучився, що не має власного почерку, що весь час наслідує когось, але одного разу сталося диво: «Шлюзи моєї внутрішньої скутості прорвало, я не встигав фіксувати все, що мене переповнювало, - згадує художник. – Шкодував, що можу працювати тільки однією рукою, хотілося зробити одразу і те, і інше… Такий поток пішов! Звідки він – не знаю, але це був потік свободи…» Відтоді з’явився той «марчуковський» стиль, який ні з яким іншим не сплутаєш.
Роковини смерті:
110 років з дня смерті Шарля Марі Жоржа Гюїсманса (1848-1907), французького письменника, першого президента Гонкурівської академії (1906). Все своє життя прослужив чиновником Міністерства внутрішніх справ Франції. Автор романів «Сестри Ватар», «За течією», «Навпаки», «Там, внизу», «Собор», літературно-критичної збірки «Сучасне мистецтво».
82 роки з дня смерті Юзефа Пілсудського (1867-1935), державного і політичного діяча Польщі, глави польського уряду і держави довоєнного періоду, маршала. Для поляків складна і суперечлива особистість «Начальника польської держави», «Коменданта» (таке прізвисько було у Пілсудського) була знаковою. Саме завдяки його титанічним зусиллям вдалося відродити Річ Посполиту після більш ніж вікової окупації сусідами – Росією, Пруссією і Австрією. Пілсудський походив з давнього шляхетського роду, у молодості захоплювався ідеями соціалізму (редагував підпільну соціалістичну газету, був одним із співзасновників Польської Соціалістичної партії); за підготовку замаху на Олександра ІІІ був засуджений до 5-річного заслання у Сибіру; командував бригадою в армії імператора Франца-Йосипа І; організовував пограбування поштових потягів та банків, сидів у німецькій тюрмі, був комендантом польських легіонів і першим маршалом республіки. (До всього ще й вірші писав). Для Пілсудського не існувало аксіоми на кшталт «Політика – це мистецтво можливого». Він допускався помилок в оцінці ситуації, зазнавав нищівних поразок, але після кожної з них зміцнював свій авторитет і здобував нових прибічників. Реакції його були швидкими, а дії – рішучими. Навіть за часів комуністичного правління образ Пілсудського залишався непохитним – це був справжній культ особистості на неофіційному рівні. Для українців Пілсудський бачиться дещо з іншого боку, тому німба святості не видно. З його іменем пов’язані, передусім, агресивні дії Польщі у листопаді 1918 року стосовно Західно-Української Народної Республіки (хоча звинувачувати у цьому можна в більшій мірі не Пілсудського, а українських політиків, зокрема Симона Петлюру); посилення процесу полонізації в окупованій Західній Україні наприкінці 20-х рр. в результаті режиму «санації» (оздоровлення) та сумнозвісна «пацифікація» (умиротворення, успокоєння) – жорстокі репресивні акції у вересні-жовтні 1930 року здійснені силами польської армії і поліції проти українського населення, спрямовані на придушення національно-визвольного руху.
