8 травня. Пам’ятні дати

Ці дні присвячені пам’яті тих понад 60 мільйонів людей, чиє життя було обірвано насиллям світового масштабу, людям усіх рас і націй, чоловікам і жінкам, воїнам і мирному населенню, малим дітям і старикам, – усім загиблим і усім тим, хто вижив та пройшов через усі кола пекла Другої світової війни. Тим, хто загинув на її фронтах, в окопах і тим, хто загинув під час бомбардувань, побував у полоні, концтаборах, чи просто зник безвісти у вихорі воєнного лихоліття. Дні пам’яті та примирення були проголошені рішенням 59-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 24 листопада 2004 року. 8 травня 1945 Антигітлерівська коаліція офіційно прийняла Акт про беззастережну капітуляцію збройних сил нацистської Німеччини, підписаний начальником Оперативного штабу ОКВ генерал-полковником Альфредом Йодлем за дорученням президента Німеччини Карла Деніца. Акт був підписаний ще 7 травня в Реймсі (Франція), однак ратифікований наступного дня в Берліні. З цієї нагоди 8 травня 1945 року в багатьох містах Європи та США були проведені велелюдні святкування. В країнах-союзницях з антигітлерівській коаліції цей день відзначається як День Перемоги над нацизмом. В резолюції ООН пропонується державам-членам ООН, неурядовим організаціям і приватним особам відзначати один чи обидва ці дні (8 і 9 травня) як день пам’яті усіх жертв Другої світової війни. Асамблея також підкреслила, що ця історична подія підготувала умови для створення Організації Об’єднаних Націй, покликаної позбавити майбутні покоління від лихоліття війни і закликала держави – члени ООН об’єднати зусилля у боротьбі з новими викликами і загрозами та зробити все можливе, задля урегулювання всіх суперечок мирними засобами згідно зі Статутом ООН і таким чином, аби не піддавати подальшій загрозі міжнародний мир і безпеку.

В Україні, так само як і в світі, відзначається День пам’яті та примирення, який встановлено згідно з Законом України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років». Таким чином, Україна розпочала нову традицію святкування 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення. Нове свято встановлене задля «вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих». Вшановують цього дня воїнів, «жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни». Офіційне гасло пам’ятних заходів – «1939-1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо». Новим символом Дня пам’яті та примирення з 2014 року є квітка маку. ЇЇ графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі. До Днів пам’яті та примирення приурочені меморіальні й урочисті акції, які мають відбутися 8 та 9 травня.

Водночас сьогодні Всесвітній день Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. За рішенням Міжнародної конференції Червоного Хреста, відзначається з 1953 року в день народження Анрі Дюнана (1828-1910), швейцарського громадського діяча, ініціатора заснування (в лютому 1863) Міжнародної організації Червоного Хреста.

Ювілеї дня:

Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження Данила Даниловича Лідера (1917-2002), українського художника театру, народного художника України, педагога. Був головним художником Київського українського драматичного театру ім. І. Франка де оформив такі знакові для франківців вистави як «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги (1970), «Король Лір» Шекспіра (1979), «Дядя Ваня» Чехова (1980), «Візит старої дами» Фрідріха Дюрренмата (1989), «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1990). Народився Данило Лідер в німецькій родині в селі Вікторфельд (нині Ростовська область, а тоді Донецький округ Війська Донського). У 1933-1937 роках навчався в Ростовському художньому училищі. В роки війни як етнічний німець був висланий на Урал; важко працював у шахті. Йому – зі 179 см зросту було вкрай важко: мусив весь час працювати на колінах, а шапка, що була на голові – завжди протиралася. У 1946–1954 роках Лідер працював художником у Челябінському театрі. Спочатку помічником художника, потім головним художником. У 1952 році отримав Сталінську премію за оформлення вистави «Любов Ярова». Премію давати спочатку не хотіли – аргументували просто: «він же німець», але за Лідера заступився улюбленець Сталіна Фадєєв, то вже мусили дати. Саме Сталінська премія стала для художника «квитком» на свободу. 1954 року Данило Лідер переїхав до Ленінграда (працював у театрі Аркадія Райкіна), згодом – до Києва. Спочатку працював у Театрі оперети, а невдовзі – головним художником Київського академічного українського драматичного театру імені І. Франка. Водночас у 1973–1980 роках викладав на кафедрі живопису і композиції Київського художнього інституту. Лідер привніс в український театр протестантський дух строгості, ясності й чіткості. Він і сам був таким – простим і надзвичайно шляхетним, як то кажуть, «породистим». Навіть у Німеччині йому казали, що німців такої породи вже давно немає. Його можна назвати Аристократом простоти. Його стилем була простота, але простота найвищого ґатунку, коли прості лінії, прості речі ставали цілим космосом, бездоганно влаштованим всесвітом, де правлять доцільність і гармонія. Кожен спектакль, оформлений Лідером, ставав справжньою подією, і байдуже, про що в ньому йшлося: про людські пристрасті, описані безсмертним Шекспіром, чи про будівництво Чорнобильської АЕС (вистава «Здрастуй, Прип’ять!» була поставлена в 1975 році й сценографія Лідера була просто геніальною). «Важливо знайти лад у собі, і тоді все стає на свої місця; все непотрібне відпадає: багатство, зовнішній лоск і розкоші… Тоді дуже точно обираєш свої рухи і отримуєш дуже цікавий маршрут – маршрут повернення до самого себе… В цьому істина» (Данило Лідер). 

80 років від дня народження Томаса Пінчона (1937), американського письменника, провідного представника постмодерністської літератури другої половини ХХ ст. Відомий, передусім, як романіст (хоча писав також есе і оповідання). Ним написано три романи, кожен з яких був високо оцінений американською критикою: «V» (1963) отримав престижну Фолкнерівську премію; «Виголошується лот № 49» (1966) – премію Національного інституту мистецтв, «Веселка гравітації» (1973; книга надзвичайно складна, подібна до джойсівського «Улісса» (або, навіть, до «Поминок по Фіннегану»)) – Національну книжкову премію. Цікаво, що під час навчання в Корнельському університеті, де він здобував технічну освіту, Пінчон відвідував семінари Володимира Набокова (хоча Набоков стверджував, що не пам’ятає подібного студента). Пінчон вважається елітарним письменником. Його романи складні як за структурою, так і за сюжетом і композицією. Вони перенасичені технічною інформацією, наповнені філософськими роздумами, літературними ремінісценціями та історичними алюзіями. Крім того, в творах Пінчона завжди присутні гротеск, самоіронія і чорний гумор. Провідна ідея його книг – рух західної цивілізації до вимирання, розпаду. Сам автор без сентиментів і досить іронічно ставиться до себе і своїх занять: «Ми, письменники – торгуємо своїми мареннями. Хіба ж і не дивна професія?» Письменник вкрай рідко дає інтерв’ю, всіляко уникає публічності, про нього майже нічого невідомо. Втім, якось озвучував сам себе в одній із численних серій «Сімпсонів», що є свідченням того, що з почуттям гумору та самоіронією у нього все гаразд і зіркова хвороба йому не загрожує.

55 років від дня народження Олеся Ульяненка (справжн. – Олександр Станіславович Ульянов, 1962-2010), українського письменника, одного з найяскравіших представників укрліту дев’яностих-нульвих. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка у галузі літератури (за роман «Сталінка»), премій «Благовіст» і «Сучасність», автор понад 20-ти романів, багатьох оповідань, кіносценаріїв, статей. Його тексти жорсткі, дискомфортні, брутальні. Автор ставить питання, на які читачеві вкрай важко знайти відповідь. Мабуть, через те читацька аудиторія сприймала їх неоднозначно. Втім, молодий письменник  удостоївся почути схвальні відгуки від Ліни Костенко та Павла Загребельного. Один із останніх романів Ульяненка «Жінка його мрії» був затаврований Національною комісією з питань захисту суспільної моралі як порнографічний. В Ульяненка взагалі була дивна біографія: народився в місті Хорол Полтавської області – здавалося б, йому долею написано версифікувати в псевдошевченківському стилі, а він обрав селіно-берроузівський мікс, хіба що з українським акцентом. Звісно, такі тексти не надрукуєш у місцевій районці. А ще Ульяненко служив у десантних військах у Німеччині та Афганістані. Тут теж треба напружувати уяву, аби змалювати собі образ десантника, що пише. Після служби в армії він мешкав у Києві, поневірявся по людях. Йому чимало допомагало подружжя Загребельних. Письменника знайшли мертвим у власній квартирі на Позняках 18 серпня 2010-го. Йому було 48 років. Обставини смерті Ульяненка й досі викликають запитання у його друзів і близьких. Остання видана книжка Олеся Ульяненка – збірка оповідань «Яйця динозавра» вийшла друком навесні 2016 року. Кінорежисер Мирослав Слабошпицький («Плем’я») заявив про запуск (разом із Володимиром Тихим) документального проекту «Олесь Ульяненко. Без цензури». Митець обіцяє, що це буде не фільм-пам’ятник, а жива розповідь про живу людину. А про Ульяненка є що розповісти.

Роковини смерті:

175 років з дня смерті Жуля Себастьєна Сезара Дюмон-Дюрвіля (1790-1842), французького мореплавця, офіцера військового флоту, океанографа, вченого. Здійснив навколосвітню подорож у 1826-1828 роках. Виявив сліди загиблої експедиції Жана-Франсуа Лаперуза. Наніс на карту частину берегів Нової Зеландії та Нової Гвінеї. Під час експедиції в Антарктику в 1837-1840 рр. відкрив Землю Луї Філіппа, Землю Аделі (назвав на честь своєї дружини; згодом полярник Дуглас Моусон назве море, що оточує цю землю, морем Дюрвіля). Ще один цікавий епізод із життя французького мореплавця. 1820 році грецький селянин знайшли на Мілосі античну статую. Дюмон-Дюрвіль огледів її, хотів купити, але не мав достатньо грошей і дозволу на вивезення. Поки він з’їздив до Константинополя за дозволом (Греція тоді була під владою Туреччини), статую продали, але, зрештою, після всіх перипетій унікальний витвір мистецтва дістався французам. Таким чином, статуя потрапила до Франції, в Лувр і стала відома як Венера Мілоська. Смерть Жуля Себастьєна Дюмон-Дюрвіля була трагічною. Він їхав на потязі до Версаля на свято,  раптом сталася аварія, почалася пожежа, жертвами якої стало чимало людей. Разом з 52-річним мореплавцем (на той час вже контр-адміралом) загинули його дружина та син. Французи гідно вшанували пам’ять Жуля Себастьєна Дюмон-Дюрвіля: його ім’ям названа одна з вулиць Парижа, на батьківщині йому встановили бронзовий пам’ятник, французька антарктична станція, розташована на півночі Землі Аделі, має назву «Дюмон-Дюрвіль».