Лемки Луганщини. Між двома геноцидами

Лемки Луганщини. Між двома геноцидами

Аналітика
4235
Ukrinform
Розстріли лемків російськими бойовиками відбувалися за списком: дав води українському солдату - ворог

Про лемків я знав, але хіба що як про напівміфічну народність, що загубилась десь у передгір'ях Карпат. І тільки Зиновій Гузар поділився сенсацією: цілих два лемківських поселення розташовані практично на околицях Луганська. Львів'янин Гузар на виборах 2004-го очолював групу спостерігачів, а після перемоги Майдану прийняв пропозицію новопризначеного губернатора стати його першим заступником. Як галичанин більше знав про трагічну долю цього субетносу, хоча, не виключаю, просто лемки прийшли до нього з якоюсь своєю проблемою…

«ДОБРОВОЛЬНО-ПРИМУСІТЕЛЬНО»

Слід сказати, самі лемки якось не поспішали відкрити себе світові. Донбас, звичайно, не «український П'ємонт», але й тут, як мінімум, з 1989-го нуртує українське життя: досліджувалися жахи голодомору й розкуркулення, працювала «Просвіта», створювались та розколювались осередки українських партій і т. д., і т. п. А депортовані лемки жодної участі в цих процесах не брали. У всякому разі - як представники свого "племені". Хоча, як виявилось, коріння свого вони аж ніяк не забули.

Зиновій Гузар

Мабуть, вони й самі для себе не вирішили, що трапилося в травні 1945-го: насильницька депортація - чи добровільно-примусове переселення? Адже розкуркулення українців у добу «Великого зламу» або виселення народів, які чимось завинили перед товаришем Сталіним, проводилося набагато жорстокішими методами, ніж перша хвиля переселення українців Польщі. Не мед, звичайно, місяцями трястися в теплушках, але ж... Вважати річницю переселення подією, яка варта урочистостей - чи так і продовжувати мовчанку?

Урочисті заходи з приводу 60-ї річниці переселення лемків, нашвидкуруч організовані з ініціативи облдержадміністрації, проходили у двох селах Лутугинського району вже у вересні 2005-го. Перший акт відбувся у Карла Лібкнехта (отак, у родовому відмінку, це село на мапах і позначене). Старійшині села Галині Сороці було 19 років, коли її сім'я виїжджала з села Снітниця (лемки вимовляють: Шьнітничя) Краківського воєводства. Тож деталі подорожі вона пам'ятала чітко:

- Оце записували нас, щоб до Росії йти. Ну, ми записались, і поїхали. У маї. Два місяці їхали. Тут остановляли, там остановляли...

- Залишитися можна було?

- Можна, можна. А потом, казали, тим, що після нас виганяли - то не дали нічого з собою забрать. Ми ж то пішли добровольно, розрішали брати все з собою. Корову взяли, зерно, яке було, взяли... Дві корови було. Сіно, аби корову годувати. Так, які продукти були - забрали. Корів довезли, все довезли. Чому рішили їхати? Хтозна - родітєлі рішили. Добровольно-примусітєльно було.

Інакше кажучи, формально «наші» лемки погодилися на переїзд. Тим більше, що діяв суттєвий польський чинник: українців на тих теренах кілька років цілеспрямовано тероризувала Армія Крайова. Тому можна припустити, що на рішення лемків в 45-му вплинули далеко не тільки заманливі пропозиції комісарів. Тоді річницю їхнього переселення можна вважати й святом. Як там у заяложеній совєтській пісеньці? - «свято зі сльозами на очах»...

ПЕРЕМОЖНЕ

- ...Приїхали, коли вже кавуни були. Жили спочатку в конюшні. Через зиму ми були по квартирах. А потом отут якась була німецька колона, німців виселили, нам дали.

- Як вас зустріло місцеве населення?

- Люди мєстні встретили нормально... бо не було тут людей. А по квартирах жили нормально. Нормально.

- То як до колгоспів звикали?

- Та, мушіли привикать. Та шо робить...

Не у всіх у натовпі вдавалося спитати ім'я. Тому далі розмова виглядає одним суцільним діалогом, переважно з чоловіками.

... - Коли сюди приєхали, мені було восємь год. У первий клас я ходив... Там... село було. А потом ми поїхали на цю колону. Німців вигнали отсюда, а нас оселили. Отут на колоні була школа... Отучився до 4 класа, а потом - надо йти роботать. Бо мати, батько - що там? Людей багато в хаті, то мати хліба спече, каждому крає отак по кусочку - і той хватає, і той хватає. А їсти нічого - голодовка; а я отак... Була маслобойка отут, іду, беру отаку макушину круглу - і пошов їсти. Їсти охота - що зробиш.

- Компенсацію вам ніяку не виплачували?

- А от якісь ссуди брали. Ссуди виплачували батьки. Грошей нема! Кози були - приходять, забирають кози, і корови забирають, що ссуди не виплатим. Отаке було...

- На батьківщині нікого не залишилося?

- Ні... Он, у його брат зостався. Він бив у гармії, а ми пішли сюди. В совьєтській гармії. Уже як руська зайшли, так тоді брали молодьож. Він 26-го года бив. Забрали всіх молодих. Ми пішли сюди, а вона, гармія, ще туди. Нас гнали - іще война не кінчилась. Він приїхав додому - нема нікого...

- А зараз він де живе?

- Легниця. На німецьких землях (Мабуть, потрапив під операцію „Вісла", - авт.)

ЗУСТРІЧ СВІТІВ

Карла Лібкнехта - німецьке село, звідки мешканців вивезли на схід у 41-му. Тут лемки жили відносно ізольовано. У Переможному (теж, як у нас кажуть, «колона») вони опинилися в безпосередньому сусідстві зі східняками - але звичаї свої тут зберегли краще. Очевидно, тому, що їх тут оселилося більше: 80 сімей проти 32-х у Лібкнехта. Місцеві не пригадують особливого несприйняття чужинців. Цікавість - була, надто вже незвично виглядали лемки у яскравому національному вбранні, навіть буденному.

У Переможному підійшов до групи жінок у «класичному» українському одязі. Жінки зашарілися. Крім однієї. Про вік Валентини Миколаївни питати посоромився вже я. Та головне, вона багато чого змогла пригадати з реалій 45-го:

- Одяг у них цікавий був. Ми його й не знали, оксамиту цього. Усе так розкрасиво було обшито оцим... бісером. Потім... Ми не знали хустин оцих, яскравих. І вишиті такі кофти, а зверху вже одягались ось ці красиві корсети...

Жінка, що зробиш. У найменших подробицях пам'ятає костюми, взуття, навіть чоловічі шляпи. І святкові, й буденні.

- Коли ми школярами концерти робили, ми завжди в них просили оцей одяг. Вони завжди нам давали, ми виступали. Це десь до 54-го року - з 54-го я в місті. Тепер усе перемішалось, але раніше... Коли вони тільки приїхали, «то тільки бер свою, руськую гадичу не бер» - казали. А тепер уже всі - наші на їхніх, їхні на наших. Кров змішалася. Всі живуть дружно, друг другу помагають. Ну, зараз уже будівництва нема, а то раніше хто будував дім - усі толокою помагали.

- І ви їхню мову розуміли?

-Якісь слова були незрозумілі, якісь - зрозумілі. Нам, хохлам, будемо казати. Але, ви знаєте, ми, школярі, навчилися і навіть розмовляли, як вони. І вони навчилися нас розуміти. Школа давно минула, і я забула багато слів. Ну, вони тепер теж усі обрусіли.

ВАТРА

Пані Валентина помилилася - далеко не всі.

- У мене в родині з єдної сторони бабчя моя і дідо лемки, і з другої сторони бабки знають. То, значить, і з мами сторони, і з тата сторони - вони лемки. І житки із Чарной (село на Лемківщині, - авт.). І вони ші дотримували тих обрядів, гадали (говорили, - ред.) тілко на такій мові, з нами гадали. І ми так гадали з ними Так, юж меж особам молодими ми гадали так. Ну, на таким, як шітки гадають. А з дідами, бабчями ми гадали тілко так. І воно шя так зберегло, так і в пам'яті зберегло. А тим паче я іздива на їхню землю, на їхню Лемківщину. Бивам в Чарні, видівам тото шітко. Бивам на ватрі. І так мі шє то залегло в пам'яті, оставо же, коли я там приїхава до Польщи, до чужої як би сторони приїхава. Коли ж ми зібралишя шітки на ватрі, я почува таку атмосферу, жеби бива би... Нібито я била за своїми там.

Не впевнений, що правильно записав монолог доволі молодої співрозмовниці - ні з точки зору української граматики, ані, тим більше, фонетики. Вона активніше за решту односельців виступала в номерах святкового концерту - співала пісні, виконувала якісь маніпуляції у весільному обряді (чи то тещі - хоча для тещі вона надто молода - чи дружки), просто брала на себе конферанс. І все - своєю говіркою. Між іншим, я її не просив говорити мовою прабатьків - на мою дуже усереднену українську вона сама почала відповідати по-лемківськи.

…Ватру запалили після заходу сонця. Цього язичницького обряду я вже не побачив - закінчувався час оренди автобуса, яким ми приїхали. Думав, наступного разу обов'язково, але - не судилось, хоча ще раз у Переможному побував.

ПАМ'ЯТНИК

Три роки потому в Переможному відкривали пам'ятник лемкам. І тим, що були переселені з польських теренів у неприродну для них степову Луганщину - і вижили, і тим, хто не виніс розлучення з рідними горами. Відкриття відбувалося в рамках уже четвертого на той час міжнародного фестивалю «Стежками Лемківщини». Міжнародним фестиваль став автоматично - адже представники цього українського субетносу розкидані долею (і поплічниками тов. Сталіна) всіма світами.

Розповідати про перебіг свята - справа невдячна. Скажу лише, що луганські лемки чи то активно відродили свій діалект - чи й не забували його ніколи. Зовсім юні самодіяльні артисти з імпровізованої сцени досить багато читали прозових мініатюр - і було помітно, що при цьому вони не надто напружувались.

Серед гостей фестивалю, мабуть, найбільшою увагою користувався Зиновій Гузар. На той час його вже два роки як випхали з Луганщини «комсомольці» з команди Саші Єфремова. Вони доклали чимало зусиль, аби дискредитувати галичанина в очах місцевого населення. Тим цікавіше було спостерігати, як луганчани весь час підходили до Зиновія Тадейовича, віталися, тисли руку, хтось навіть обіймався з гостем. Причому представники Партії регіонів не тільки не стали винятком, але й не складали меншості.

До речі, про пам'ятник. Це, мабуть, єдиний такий знак, що зроблений і встановлений не за бюджетні кошти і не за гроші якогось місцевого олігарха. Фермер, суддя апеляційного суду, члени лемківської громади області… Один із цих «спонсорів» навіть відмовлявся визнати свою причетність до монумента, поки не довідався, що його прізвище скульптор викарбував на тильній стороні.

ВІЙНА

Від села Переможного до Луганського летовища - пара кілометрів. Уже в травні 2014-го навколо летовища почалося приблизно те саме, що й навколо аеропорту ім. Сергія Прокоф'єва в Донецьку, і багато лемківських родин замислились про переселення. Багато в чому таке ж «добровільно-примусітельне», як у 1945-му. Що тоді творилося в селі, мені розповіла Тетяна Стадник, активістка українського руху в Луганську і дружина лемка.

«Війна набирала обертів: невимовна спека, відключені світло, газ, вода й замкнене коло - виїзду з села нема, обстріли відбувалися постійно. Лемки робили груби на вулиці й готували їжу по черзі - родинами. Жити перемістилися до погребу… Вечорами, коли трохи втихала стрілянина, збирались родинами, радилися, ділилися ліками, різні були думки, але нікому з них не хотілося залишати свій дім.

Було очевидним, що українські військові на летовищі оточені… Їм не вистачало води, їжі, і мешканці Переможного ділилися з воїнами, чим могли. Ну, хто міг тоді усвідомити, що за це будуть розстрілювати?..»

Чоловік вивіз Тетяну з дитиною до Луганська; потім вона виїхала на вільну територію, а чоловік повернувся до батьків. Це було 1 серпня, але справжнє пекло почалось у ніч на 31-е. Селяни переночували в ямі, а на ранок прийшли російські бойовики зі зброєю. Вони почали виводити людей по одному з ями, забирали документи. Папери та речі Андрія Кузьмича (прізвище) були розкидані біля ями, одна жінка хотіла підняти, її дали копняка: «Не бери, они ему больше не нужны…» Так не стало Андрія, чоловіка, батька…

Зачистка і розстріл лемків російськими бойовиками відбувалися за адресним списком. Усе було просто: дав води чи поїсти українському солдату - ворог. Розстріл без трибуналу. Тетяна переповіла свідчення очевидця: під'їхала вантажівка, зачепила пам'ятник тросом, рвонула… Сотні кінських сил вистачило, аби витончена стела завалилась. Ніхто її не прибирав. А от капличку, хоч її й висвячував греко-католицький священик, терористи не чіпали. Боягузи…

Кажуть, лемкам сьогодні знову заборонили згадувати, хто вони, звідки родом і яка їхня мова. Історія повторюється?

Михайло Бублик. Сєверодонецьк.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-