22 квітня. Нам весело на руїнах імперії

22 квітня. Нам весело на руїнах імперії

Аналітика
3564
Ukrinform
Колись і ми пройдемося з екскурсією по руїнах Кремля, щоб поселфитися на пагорбах історичного щебеню

...Коли люди Коханівського в 2009 році відбили ніс рожевому Леніну поблизу Бессарабки, комуністи скинулися і виготовили вождю нове обличчя.

Коли взимку 2013-го його скинули з п'єдесталу, комуністи розбіглися. Ніхто не викрав і не сховав у катакомбах тіло вождя. Ніхто не викупив за особисті заощадження його голову, яку тримає у робочому кабінеті в якості «бідного Йоріка» хтось із націоналістів.

Тіло обезголовленого Леніна нікому не цікаве. Ніка Самофракійська теж позбулася голови і рук, але досі розпалює уяву. А безголовий Ленін – ні. Хоч і вважався довгий час пам'ятником культури.

Просто вожді – вони такі, що навіть найменшої подряпини на гранітній жилетці не можуть собі дозволити. Нам весело, що кобилі бронзового Щорса якийсь заготівельник брухту вкоротив ногу – а половину пострадянського простору це шокувало: пам'ятник знищено!

Але у кожного гранітного леніна і бронзового щорса є шанс стати окрасою життя – покладіть його на бік десь у ботанічному саду, дозвольте покритися мохом і лишайниками, зарости тонконогом і кострицею, дозвольте дощам і градам очистити від імперського нальоту їхні обличчя – і ви побачите: вони до біса нагадують скіфських баб. Ці баби теж колись були статуями куманских вождів, і на совісті у них чимало загублених слов'янських душ... Але у кого це тепер викликає обурення? Вони стали часткою природи, бажаним об'єктом для селфі.

У природі діє невблаганний закон: чим більше зруйновані руїни, тим естетичніше вони виглядають. Свіжозруйнований будинок десь на вул. Богдана Хмельницького викликає острах, тривогу і бажання покарати винних. Руїни замку в Карпатах – викликають почуття умиротворення.

Щоразу, приїжджаючи в річницю аварії на ЧАЕС у Прип'ять, помічаю, як змінюється сприйняття безлюдного міста. Уже немає відчуття смерті на його вулицях. Навпаки, білий цвіт диких яблуньок та жовтий – рокитника, що пробилися крізь асфальт,  дарують відчуття вічної перемоги життям над холодом і темрявою. І навіть старі комуністичні гасла на фронтонах будинків сприймаються лише як мох у древніх колонадах... Тільки дитячі капці для басейну, розкидані по шкільному коридору, яскраві, як і раніше: синтетика розкладається майже так само довго, як і імперії.

Там, у Росії, не можуть зрозуміти, чому нас так радують руїни Совка, руїни Імперії. Вони – і путинці, і ліберали – болісно намагаються їх склеїти, як розбиту чашку, вже ніколи не здатну утримати воду.

Для них загадка – наші веселощі, наші нескінченні ігри в назви міст над поваленим колосом з глиняними ногами. Вони продовжують жити в пірамідах Хеопса, не пристосованих для життя, а тільки для смерті.

Вони намагаються прогнати диких кіз з арени російського Коллізея, повернути і поставити на місця камені, які колись розтягли на фундаменти галантерейних крамниць. Вони мріють повернути його велич, запустити на арену гладіаторів, хижих звірів і, можливо, навіть християн...

Вони відреставрують плаху на Лобному місці, проведуть євроремонт у казематах Петропавлівки, відкопають басейн «Москва» на місці Храму Христа Спасителя, запхнуть зубну пасту базарної термінології назад до тюбика сталінізму.

Вони, росіяни, і наші вітчизняні «русскомірці», що живуть серед руїн минулого і не помічаючи, що це вже давно руїни, – називають нас варварами. Так завжди називають народ, який не падає на коліна перед «твоїми» ідолами. Тому що у нього є свої святині.

І якщо нас це ще якось зачіпає, якщо ми нервуємо і часом відчуваємо страх, що примари оживуть, то тільки тому, що Імперія в нас самих ще не вивітрилася остаточно. Сидить паразитами свідомості в кротячих норах нашої пам'яті.

Варто пригріти весняному сонцю, і руїни починають ворушитися. Найчастіше на 9 травня, в пам'ять про день, коли народ, який відсвяткував перемогу, раптом зрозумів, що програв. Або на 22 квітня, коли народився той, хто не розклався й досі. Або 1 травня, в день свята, яке прищепило нам стійку відразу до червоного кольору.

Вони надягають радянські гімнастерки, слухають кобзонів і повалій, забороняють нам перейменовувати проспект Перемоги в Брест-Литовський, ходять по наших вулицях «безсмертними полками», хресними ходами московської патріархії, вчать нас говорити «на Україні» і хреститися на ікону Миколи Другого. Привиди з минулого, мумії, що вибралися зі стародавніх саркофагів.

Хочеться сказати їм: припиніть! Не заважайте руїнам руйнуватися. Дайте минулому спокійно сконати.

Нехай собі старіють численні пушкіни, ватутіни, строкачі й кожедуби в наших парках. Вітер часу перетворить їх на елемент міського декору, на копії каріатид на старих київських прибуткових будинках. Нехай живуть, позбувшись зайвого і без жодних старань В'ятровича, проспекти Правди і Свободи (в комуністичну бутність названі на честь комуністичної газети «Правда» і чехословацького комуністичного вождя Людвика Свободи).

Нехай іржавіють недобудований совєтський крейсер на стапелях Миколаєва і радянський човник «Буран» на задвірках заводу Антонова – їх повернення в сучасність є безглуздям. Дайте спокійно померти ядерному минулому України – це не її минуле, це минуле нашого спільного з Росією совка, і ніколи це не буде реальністю незалежної України. Якщо ми звичайно не станемо КНДР.

Ми гуляємо серед обмитих дощем руїн радянського минулого – так діти, сміючись, грають в квача серед вибілених часом брил гітлерівського бункера у Вінниці, або на розкопках капища на Володимирській, серед валів Лисогірської фортеці або під склепіннями дюкера, що на Оболоні.

І ми не спалимо сотні тонн радянських книг – ажаєвих, кочетових, марієт шагінян, якими нас мордували в юності, підлабузницьких п'єс Корнійчука, сценаріїв Довженка, віршів Тичини, фільмів Мащенка, скульптур Бородая – які славили партію і вождів, й які були створені з примусу чи зі страху. Ми їх не будемо палити, нехай вони гниють і розкладаються в підвалах. Дайте їм перегнити, не тягніть на світ божий як компромат на тих, хто здався. Добре перепрілий перегній не смородить.

Все це вже не історія – це геологія, хімія, що розщеплює колишні ідеологеми на молекули.

Руїни минулого – це дивовижне місце, це радість від свідомості, що майбутнє настало. Це воістину солодкий стан – буцнути ногою якийсь наріжний камінь імперії. Присісти на початку нескінченних сходів, колись покритих кумачем парадного килима. Помилуватися красою орнаменту в напису – мовою, яка давно забута. І плювати, що цей напис прославляє вождя чи проклинає ворога.

Тільки втрачаючи риси сакральності, артефакт стає надбанням історії – писав Умберто Еко.

Світ без «русского міра», без Московського патріархату, без Дугіна і Чапліна є значно світлішим і чистішим –  уявімо, що всього цього немає, що це просто ландшафт.

Життя вічне, а імперії смертні. Колись і ми пройдемося з екскурсією по руїнах Кремля, щоб поселфитися на пагорбах історичного щебеню. Половити у видошукачі фотокамери гав, що зчинили гвалт між зубців кремлівської стіни. Відчути гармонію барвінка та дерези, якими обплетені цегляні залишки Спаської вежі. Хіба не радість?

Пушкін був неправий. «На уламках самовладдя» не напишуть імена поетів і філософів, героїв, які розвалили імперію. І ніколи не писали. Уламки імперій занадто дрібні для таких імен. На руїнах імперій пишуть завзято і по-хуліганськи тільки одне: «Кіса і Ося були тут» .

Евген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-