14 квітня. Пам’ятні дати

Як відомо, у зв’язку з напруженою ситуацією на сході України, що склалася на середину квітня 2014 року, зокрема силовими захопленнями невідомими озброєними особами ряду українських міст – Слов’янська, Горлівки, Краматорська, Костянтинівки, Лиману (тоді - Червоного Лиману), Бахмата (тоді – Артемівська), Покровська (тоді – Красно армійська) та ін., 14 квітня Секретар РНБО і виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов підписав указ про введення в дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Тоді ж на півночі Донецької області розпочались активні бойові дії. 15 квітня в рамках операції з антитерору український спецназ без жертв звільнив від російських сепаратистів аеропорт Краматорська – надзвичайно важливий стратегічний об’єкт для обох сторін конфлікту. Саме ж місто Краматорськ, як і Слов’янськ, було звільнено лише 5 липня. Українській армії вдалося зупинити наступ ворога, але й на сьогодні частина Донецької та Луганської областей України залишаються під окупацією проросійських бандформувань. Утім найнепоправнішими є людські жертви. За даними управління Верховного комісара ООН у правах людини, за період конфлікту на Сході України загинуло майже 10 тис. осіб, понад 23,5 тисячі отримали поранення (як військовослужбовців ЗСУ так і цивільних). Майже два мільйони українців змушені були залишити рідні домівки і стали біженцями, внутрішньо переміщеними особами, а ті, хто залишився на окупованих бандитами територіях, або на межі зіткнення, щодня наражаються на смертельну небезпеку. Чергові домовленості про «припинення вогню» не діють, а кількість жертв конфлікту продовжує збільшуватись.

Сьогодні у християн світу – найскорботніший день тижня перед світлим Христовим Воскресінням – Страсна п’ятниця. Інша назва цього дня – Велика, або Свята п’ятниця і його присвячують спогадам про страждання, смерть Ісуса на хресті, зняття Його і поховання. Саме у п’ятницю, напередодні єврейської Пасхи, розіп’яли Ісуса. У стародавні часи розіп’яття на дерев’яному хресті було однією з найганебніших смертей – так страчували переважно розбійників, убивць, рабів, що мали сміливість повставати проти рабовласників. Смерть ця була не тільки надзвичайно ганебна, але й фізично нестерпна – приречені помирали довго і в страшних муках. Ісуса з Назарета, проповідника нової релігії – релігії ненасильства, всепрощення і любові, засудили саме до такої страти. І сталося це за наполяганням мешканців Єрусалима, тих самих, хто ще тиждень тому радо вітали Ісуса, вбачаючи в Ньому свого рятівника від римських завойовників. За тиждень перебування в столиці Іудеї Христос пережив чимало: тріумфальний в’їзд до міста, таємну вечерю з 12-ма відданими учнями, один із яких – Іуда Іскаріот, зрештою, зрадив Його за 30 срібняків. Потім – самотня молитва до кривавого поту в Гефсиманії, арешт, знущання, суд, вирок про страту (натовп подарував життя розбійнику і вбивці Варавві) і смерть на хресті. Після того як Ісус помер, до Пілата прийшов один із таємних послідовників Христа, Йосип Ариматейський і попросив дозвіл про зняття тіла Вчителя для погребіння. Він закутав покійного в білий шмат полотна й поховав у печері. У Велику п’ятницю Церква не здійснює літургії, натомість читаються Євангелія про страждання Спасителя (12 Євангелій, або «Страсті», зазвичай напередодні ввечері), а по обіді відправляється вечірня з чином виносу і поховання плащаниці – плата великого розміру із зображенням відбитка Ісуса Христа (така плащаниця існує в кожній церкві). Страсна п’ятниця – час суворого посту. До виносу з вівтаря плащаниці нічого не їдять, після того вживають лише хліб і воду. Про веселощі і розваги навіть і не йдеться – цього скорботного для християн дня не бажано навіть голосно розмовляти чи сміятися.

Події дня:

249 років тому (1768) на Правобережній Україні розпочалася Коліївщина – одне з найбільших народно-визвольних повстань проти польсько-шляхетського гніту. Центром збору повстанців стало урочище Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря. А їх ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. 6 травня того ж року повстанське військо вирушило у похід по Правобережжю. Причиною повстання було непомірне гноблення польською шляхтою українського селянства та посилення національно-релігійних утисків. На початку 1768 року під тиском царського уряду польський сейм прийняв постанову про формальне зрівняння у правах з католиками населення православного й протестантського віросповідань. Це викликало протест з боку найреакційнішої частини магнатів і шляхти. Під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав у місті Бар на Поділлі вони утворили конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Київщині, Поділлі та Волині супроводжувалися катуванням і грабуванням населення, вигнанням православних священиків із приходів, руйнуванням їх будинків і церков. Це й переповнило чашу терпіння українців. До того ж, для боротьби з конфедератами царський уряд увів у Польщу, в тому числі на Правобережну Україну, свої війська. Українське населення витлумачило прихід російських частин як допомогу в боротьбі проти шляхти. Поширювалися чутки про те, що Катерина ІІ нібито видала «золоту грамоту», якою вона санкціонувала знищення шляхти, орендарів, польських і католицьких священиків. Проте, як виявилося згодом, українці вкотре стали лише «розмінною монетою» у великій політичній грі між Росією і Польщею.

Ювілеї дня:

135 років від дня народження Моріца Шліка (1882–1936), німецького та австрійського фізика, філософа, математика, провідного представника неопозитивізму, одного із засновників Віденського гуртка (1922).

Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження Івана Кавалерідзе, українського скульптора, кінорежисера, драматурга. Іван Петрович Кавалерідзе (1887–1978) – постать унікальна, можна навіть сказати, ренесансна, адже він був, подібно до творців доби Відродження людиною універсальною, фахівцем у багатьох галузях. Він був режисером Одеської, Київської кіностудій художніх фільмів, де поставив переважно за власними сценаріями, кінокартини: «Злива», «Перекоп», «Коліївщина», «Прометей», «Наталка Полтавка» (перший український звуковий фільм), «Запорожець за Дунаєм», «Повія», «Стожари». Він є автором п’єс, які йшли в театрах країни; пам’ятників княгині Ользі в Києві, Шевченку в Полтаві, Сумах (не зберігся) і Ромнах, Григорію Сковороді у Лохвиці та Києві. За його проектом у 1992 році в Харкові споруджено пам’ятник Григорію Сковороді, 1996 – пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві. Кавалерідзе був митцем вражаючого діапазону. Міг із геніальністю втілити в життя будь-який задум – чи то в кіно, чи в слові, чи в скульптурі. Мистецтво Кавалерідзе позбавлене вульгарності, фальшу, воно не банальне з однієї простої причини: крім свого безперечного таланту, даного йому Богом і батьками, Кавалерідзе завжди був справжнім, залишався самим собою за будь-яких обставин. Його формула була гранично ясна: в мистецтві половина успіху залежить від того, наскільки ти є людиною. Доля у Кавалерідзе була надзвичайно цікавою, але й важкою водночас. Він пережив стільки, що вистачило б не на один роман і не на один серіал. Бачив царя Миколу ІІ (уперше в Київській опері під час убивства Столипіна, вдруге – в 1917, коли командував запасним батальйоном стрілецького полку й відповідав за охорону заарештованого царя та його родини), ліпив Шаляпіна, товаришував (під час навчання в Парижі) з сім’єю Іллі Мечникова (дружина біолога – Ольга була колишня киянка, сестра відомого київського лікаря Білокопитного). Його могли розстріляти гітлерівці, або більшовики – так само, як вони розстріляли у 1938 його тестя, письменника Пилипа Капельгородського, про що родина дізналася аж наприкінці 1950-х років… Він зазнавав утисків з боку офіційної влади, яка не розуміла його мистецтва і панічно боялася, «как бы чего не вышло». Гостями його двокімнатної київської квартири, на третьому поверсі Червоноармійської 12, бувало багато митців – режисери Сергій Параджанов і Леонід Осика, художниця Тетяна Яблонська та багато інших.

Роковини смерті:

885 років з дня смерті Мстислава Володимировича (1706–1132), давньоруського князя, старшого сина Володимира Мономаха і Гіти Гарольдівни. Останній князь, якому вдалося утримати єдність Київської держави. Князював у Новгородській, Ростовській і Смоленській землях (до 46-ти років). У 1117-1125 роках був князем білгородським і співправителем Володимира Мономаха у Києві. З 19 травня 1125 року до кінця життя – Великий князь київський. Брав участь у військових походах на половців. В 1129 році йому вдалося «загнати» половецькі орди за Дон і Волгу. Після його смерті Київська держава остаточно розпалася на окремі політично незалежні князівства.

Цього дня в 1986 році пішла з життя Сімона де Бовуар (1908-1986), французька письменниця, філософ, одна з провідних теоретиків фемінізму в ХХ ст.; подруга Жана-Поля Сартра, авторка відомого вислову про те, що «жінкою не народжуються, а стають». Її публіцистична книга «Друга стать» давно стала програмним текстом другої хвилі фемінізму – перша – відбулась у ХІХ-ХХ столітті й пов’язана була з боротьбою за базові права жінок – виборчі, майнові, освітні. Друга ж хвиля (1960-1980), найяскравішою представницею якої і є, власне, Сімона де Бовуар, намагалася розібратися з «пастками» формального рівноправ’я, де крилося і криється чимало прихованих обмежень і заборон. Звісно «Друга стать» не гарантує приємного читання (можливо і навпаки), але вона залишається однією з головних книг 2-ї половини ХХ століття. У Сімони де Бовуар завжди вистачало відданих шанувальників, є вони і зараз. А от одним із тих, хто не схилявся перед нею у шанобливому реверансі, був Чеслав Мілош. Нобелівський лауреат не міг перенести її буржуазності (називав її «дамою вищого світу»), показної інтелектуальності (вірніше «моди на інтелектуальність»), а також не міг пробачити Сартру і Бовуар підлого цькування Камю.