4 квітня. Пам’ятні дати

Проголошений на 60-й сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 8 грудня 2005 року. Міни і вибухонебезпечні пережитки війни складають серйозну загрозу безпеці, здоров’ю і життю цивільного населення, а також перешкоджають соціально-економічному розвитку на національному і місцевому рівнях. За даними ООН на сьогодні у 64 державах, у зонах минулих і нинішніх збройних конфліктів, знаходиться понад 100 мільйонів мін. Близько 90 відсотків цих мін – протипіхотні, тобто такі, від яких гинуть або калічаться люди, здебільшого мирні мешканці. За останні 15 років підірвалися на мінах і загинули понад півтора мільйона людей, а покалічились утроє більше.  Тема дня 2017 – «Реагувати на потреби, рятуючи  життя». Протягом 20 років Служба ООН з питань діяльності, пов’язаної з розмінуванням (ЮНМАС), займається питаннями реагування на потреби людей, чиєму життю загрожують вибухові пристрої, включаючи цивільних осіб, миротворців і гуманітарних співробітників. ЮНМАС рятує життя, сприяючи в розгортанні Місій ООН, доставці гуманітарної допомоги, захисту цивільного населення, підтримці добровільного повернення внутрішньо переміщених осіб чи біженців. Співробітники Служби беруть участь у заходах по відновленню спільнот і кампаніях, спрямованих на просування міжнародного гуманітарного права і прав людини. «Без діяльності, пов’язаної з розмінуванням, не може бути повноцінного миру», - вважає Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш. Як відомо, в зв’язку з воєнними діями на сході України, проблема мінної безпеки для нашої держави стоїть надзвичайно гостро – незважаючи на заходи, які вживаються, продовжують траплятися нещасні випадки, від вибухів боєприпасів гинуть та травмуються люди. Втім, на законодавчому рівні протимінна діяльність відповідним чином не врегульована й досі. Закон «Про протимінну діяльність», який мав би стати правовим фундаментом державних ініціатив, спрямованих на здійснення комплексу заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, пов’язаних із вибухами боєприпасів, не прийнятий, а це, в свою чергу, не дозволяє залучати до розмінування міжнародні організації та світову спільноту, які змогли б більш ефективно допомагати Україні в розмінуванні території Донбасу.

Події дня:

4 квітня 1949 року у Вашингтоні представниками 12 країн був підписаний Північноатлантичний договір, на підставі якого було засновано Організацію Північно-Атлантичного Договору (North Atlantic Treaty Organization, НАТО) – міжнародну політично-військову організацію, союз колективної оборони. Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між країнами-членами, кожна з яких приєдналася до нього добровільно після публічного обговорення і відповідного парламентського процесу.  Організація мала на меті протистояти експансіоністській політиці СРСР, адже, між 1947 і 1949 роками сталася низка драматичних політичних подій, які змусили західні країни серйозно замислитись над проблемами безпеки. Першим кроком у повоєнній реконструкції західноєвропейської безпеки і створенні оборонної організації Західноєвропейського Союзу став Брюссельський договір, підписаний у березні 1948 року п’ятьма країнами Західної Європи – Бельгією, Францією, Люксембургом, Нідерландами і Великою Британією. Це також був перший крок на шляху до підписання у 1949 році Північноатлантичного договору та створення НАТО. На сьогодні Організація Північноатлантичного договору – це альянс 28 країн з Північної Америки і Європи.  Відносини між НАТО і Україною розвиваються з моменту здобуття Україною незалежності в 1991 році – тоді наша країна приєдналася до Ради північноатлантичної співпраці (згодом замінена на Раду євроатлантичного партнерства). В 1994 році Україна стала першою пострадянською країною, яка приєдналася до Партнерства заради миру. Протягом 90-х років українці продемонстрували своє прагнення взяти участь у забезпеченні євроатлантичної безпеки, надаючи підтримку миротворчим операціям під проводом НАТО на Балканах. 9 липня 1997 року в Мадриді український президент і глави держав і урядів НАТО підписали Хартію про Особливе партнерство між НАТО і Україною. Згідно з Хартією було створено Комісію Україна – НАТО (КУН), яка є органом прийняття рішень, відповідальним за розвиток відносин між НАТО і Україною та скерування спільної діяльності. У травні 1997 року в Києві відкрився Центр інформації та документації НАТО, а в квітні 1999 року – Офіс зв’язку НАТО; 2004 – Офіс оборонної документації НАТО в Україні. Вперше офіційно про бажання України вступити до НАТО було проголошено у травні 2002 року, незадовго до п’ятої річниці підписання Хартії. На сьогодні, зважаючи на збройну агресію й ризик подальших воєнних дій з боку Росії, тема вступу України до НАТО є надзвичайно актуальною, але на заваді стоїть ряд перешкод об’єктивного характеру, що робить цей вступ справою не найближчого майбутнього.

Ювілеї дня:

85 років від дня народження Андрія Арсенійовича Тарковського (1932–1986), російського кінорежисера. Автор «Андрія Рубльова», «Соляриса», «Сталкера», «Ностальгії», «Жертвоприношення». Про рід Тарковських ходило багато легенд. Одна з них – кавказька. Начебто в Дагестані було село Таркі і в ньому жили князі Тарковські, по-аварськи – Шамхали. Ця версія дуже подобалася Андрієві Тарковському, але вона виявилася лише містифікацією. Насправді рід Тарковських походить із Польщі. На початку ХVІІІ ст. дрібні шляхтичі Тарковські з’явилися на Волині. Потім рід опинився в Житомирській губернії. А пізніше – в Єлисаветграді (нині Кропивницький). Дід майбутнього режисера – Олександр Карлович, був одним із засновників народовольчого гуртка в Єлисаветграді. Участі в терактах не брав, але три роки провів у тюрмах і п’ять – на засланні в Сибіру. Його сестра, Надія Карлівна Тарковська, була дружиною Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). Батько Андрія Тарковського – Арсеній Тарковський – відомий поет і перекладач. Він залишив сім’ю, коли Андрію ледве виповнилося три роки. Тому йому завжди не вистачало батька, про що він не раз із гіркотою згадував. Стосунки між старшим і молодшим Тарковськими були досить напруженими, лише коли Андрій здобув визнання, лід між батьком і сином розтанув. Дитинство Андрія Тарковського минуло в злиднях: війна, евакуація, важкі повоєнні роки… Всім він завдячував матері. Після школи вступив в Інститут сходознавства, але невдовзі кинув навчання і подався до ВДІКу – вивчення арабської мови здалося йому нудною справою. Потім був перший повнометражний фільм «Іванове дитинство» - картина завоювала «Золотого лева» Венеціанського МКФ, а молодий режисер привернув на себе увагу всієї світової кіноспільноти. Кожен новий його фільм був подією в світі кіномистецтва, що не заважало митцю і радянським чиновникам перебувати у стані перманентного конфлікту. З 1982 року Андрій Тарковський жив за кордоном. Поїхав в Італію на зйомки «Ностальгії», а через два роки вирішив не повертатися в Радянський Союз. Його роботи одразу ж були заборонені, але позбавити радянського громадянства  його все ж не наважилися. У 1985 році лікарі діагностували у Тарковського рак легень, а через рік митця не стало. Його останнім кінофільмом стало «Жертвоприношення», яке він знімав у Швеції. Помер і похований Андрій Тарковський в Парижі. На його пам’ятнику викарбувані слова: «Людині, яка побачила ангела».

65 років від дня народження Гері Мура (1952-2011) відомого музиканта, рок-гітариста з Північної Ірландії. Його називали «білим чарівником блюзу». В жовтні 2010 року Гері Мур провів своє турне Україною – виступав у Києві, Харкові, Дніпропетровську і Одесі.

60 років від дня народження Акі Каурісмякі (1957), фінського кінорежисера, сценариста, продюсера. Зняв фільми: «Тіні в раю», «Дівчина з сірникової фабрики», «Гамлет іде в бізнес», «Життя богеми», «Зворотній бік надії». Акі Каурісмяки називають «меланхолійним генієм» він – єдиний фінський кінорежисер, що входить до еліти світового кінематографа. Його називають головним після Роберта Брессона європейським мінімалістом, «співцем околиць» і «пролетарським метафізиком». Його фільми заперечують етичну максиму, яка панує сьогодні у голлівудському кіно, що успіх є благо – герої фільмів Каурісмякі люди «поза зоною успішності». «Не уявляю, як можна знімати кіно про багатих. Про що можна розповісти?.. Про те, як вона довго дивиться в дзеркало, зітхає і каже: «Ах, сьогодні у мене стрес! Треба поїхати у фітнес-центр. Або ні: зробити інший манікюр», а ввечері знову те ж саме: яку сукню вдягти на вечірку і так до безкінечності… Мене б від цього знудило». А ще Каурісмяки ніколи не показує гарні природні ландшафти і постільно-еротичні сцени: «Черевики на високих підборах падають на підлогу, шовкова білизна, travelling по жіночій нозі… Якщо я ще раз побачу це в кінотеатрі, я, мабуть, кинуся на екран!» Про кіно він каже: «Все більше схильний думати, що кіно – це опіум для народу, і навіть не чистий опіум. Це кока-кола, продукція, яка міряється лише грошима». Тим не менш, Каурісмякі продовжує знімати, випускаючи одну (а то й дві) картини щороку. У його фільмах є все, крім банальності. Остання кіноробота Каурісмякі – «По той бік надії», яка брала участь у цьогорічному Берлінському МКФ, і була одним із головних претендентів на «Золотого ведмедя».

Роковини смерті:

85 років з дня смерті Вільгельма Фрідріха Оствальда (1853-1932), німецького фізикохіміка, одного із засновників фізичної хімії. Автор праць з теорії розчинів електролітів, хімічної кінетики й каталізу (каталітичне окислення аміаку). Лауреат Нобелівської премії з хімії (1909). У філософії відомий як основоположник суб’єктивно-ідеалістичної теорії енергетизму. Автор філософської праці «Подолання природничо-наукового матеріалізму» (1895).

Цього дня в м. Мемфіс (шт. Теннессі, США) від кулі вбивці-расиста загинув Мартін Лютер Кінг (1929-1968), керівник руху за громадянські права американських темношкірих, лауреат Нобелівської премії миру (1964). «Зрештою, ми не пам’ятатимемо слів ворогів, ми пам’ятатимемо мовчання друзів» (Мартін Лютер Кінг).