19 березня. Пам’ятні дати
19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко – українська поетеса, прозаїк, громадська діячка. Автор понад 15-ти поетичних збірок («Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Річка Геракліта»), роману «Записки українського самашедшого». За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» була удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Для багатьох українців вона – беззаперечний моральний авторитет, адже за свій вік не заплямувала себе підлими компромісами з жодною владою. Тоді, як більшість співвітчизників заплющувала очі на всілякі беззаконня, слухняно киваючи головою й підтакуючи «власть имущим» – у неї вистачало сміливості дивитися правді в очі й казати категоричне ні. Ні – підлості, брехні, зрадництву, глупоті, цинізму. Її поезія, її слова – не пустопорожня балаканина демагога у вишиванці – за її словом – позиція, вчинок. Костенко підписувала в 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році під час львівського судилища над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна» й робила безліч інших учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію. Після цього вона майже десять років писала «в шухляду», розплачуючись за власну принциповість. Тодішня влада, зрозумівши, що її «не приручити», позбавила права друкувати власні твори, що для поета – майже смерть. Але вона не злякалася, вистояла. Молодша колега Ліни Василівни поетеса Ірина Жиленко в одному з листів 1964 року, пише: «Учора водила Ліну по художниках. Були в Аллиній (Алла Горська) майстерні. Стільки барв, такі шалені речі, аж очі боліли. Алла захопилась триколірною гравюрою (чорно-біло-червоною), робить дуже експресивні роботи… Ліна ошелешено, аж мовби перелякано, дивилась на величезні Аллині ескізи. Спитала: «Як ви можете, Алло, все це робити, знаючи, що ніколи не зможете виставити свої роботи?». Алла засміялась лукаво: «А ви?» А я дивилася на цих ставних і гордих жінок із буйно-золотими зачісками, у пасмах сигаретного диму, і думала: які вони схожі!» (Ірина Жиленко, «Homo feriens. Спогади», «Смолоскип», 2011). Мовчання Ліни Василівни теж є надзвичайно промовистим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічений балаканиною, вона, як поет, людина з надзвичайно тонким слухом і смаком, воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось, чи когось – даремні. І це горде мовчання теж є позицією, вчинком. У 2005 році вона відмовилася (річ нечувана!) від звання Героя України. І дійсно: будь-яка «політична біжутерія» їй ні до чого, адже у неї є головне – Ім’я. А в нас – її вірші, де все сказано.
Ювілеї дня:
220 років від дня народження Юзефа Коженьовського (1797-1863), польського письменника, педагога. Викладав у Кременецькому ліцеї, у Київському університеті, був директором гімназії в Харкові, Варшаві. Писав побутово-сатиричні комедії, реалістичні повісті. Відомою свого часу була драма «Карпатські верховинці» (про соціальне й національне гноблення гуцулів), яку неодноразово перекладали та переробляли («Антін Ревізорчук» Хоткевича, «Гуцули» Тобілевича, «Помста гуцула» Підвисоцького та ін.). П’єса мала велику сценічну історію в українському театрі, починаючи з 1864 року.
135 років від дня народження Василя Миколайовича Доманицького (1877-1910), українського філолога, історика, фольклориста і бібліографа. Одна з найкращих праць – текстологічне дослідження «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка» (1906), яке позитивно оцінив Іван Франко. Доманицький – науковий редактор першого повного видання «Кобзаря» в Росії (СПБ, 1907). Досліджував творчість Марка Вовчка, збирав і досліджував український фольклор.
122 роки тому народився Максим Тадейович Рильський (1895-1964), український поет, перекладач, громадський діяч, класик української літератури ХХ століття. Перша книжка поезій («На білих островах») Рильського вийшла в 1910 році, а остання («Зимові записи») – в 1964. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившись зі збіркою На білих островах», сказала: «От хто повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (одну з поем самої Лесі Українки). За 50 років творчого життя Рильським було написано багато і різного: ліричні м’які поезії й вірші про Леніна, про партію (чого лише варта моторошно-весела, «залихвацкая» «Зажинкова пісня», написана страшного голодоморного 1932 року…) Були й блискучі переклади з польської, сербської, французької, російської мов. Відомий літературознавець Юрій Лавріненко у статті «Лірика і ліричний епос Максима Рильського» (1971), писав: «Подвійний парадокс Максима Рильського. Задеклярований найбільший незалежник поезії – став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відіграв ролю новатора в українській ліриці і в ліро-епіці. Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми…»
100 років від дня народження Діну Ліпатті (1917-1950), румунського піаніста, композитора, педагога. Один із найяскравіших інтерпретаторів класичної музики. Для кожного композитора він знаходив особливі фортепіанні фарби, притаманні власному світосприйняттю. Його Бах звучав як протест проти хирлявого «музейного» відтворення великого класика. Його Моцарт приваблював, передусім, не легкістю і чарівністю, а драматизмом і силою духу. «Жодних поступок галантному стилю», – начебто говорить його гра. В тій же площині лежить і його розуміння Шопена: жодної сентиментальності, строга простота і водночас – величезна сила почуттів. Помер піаніст від лейкемії у 33 роки. 16 вересня 1950 року Діну Ліпатті прощався з публікою в Безансоні. В програмі концерту були Партіта сі-бемоль мажор Баха, Соната Моцарта, два експромти Шуберта і всі 14 вальсів Шопена. Він зіграв тільки 13 – на останній вже не вистачило сил. Але замість цього, усвідомлюючи, що йому вже ніколи більше не вийти на естраду, артист виконав Хорал Баха в обробці для фортепіано Майри Хесс… Запис цього концерту став одним із найхвилюючих, найдраматичніших документів музичної історії нашого століття.
Цього дня 1955 року народився Брюс Вілліс, американський кіноактор, продюсер. Знімався в стрічках «Місячне сяйво» (премії «Золотий глобус» і «Еммі»), «Міцний горішок», «Армагеддон», «Закон воєнного часу», «Сніданок для чемпіонів», «П’ятий елемент», «Кримінальне чтиво», «Місто гріхів», «Планета страху» та ін. Усесвітньо відомим Вілліс став у 28 років, після виходу в прокат «Міцного горішка» (1988), де він зіграв головну роль – офіцера нью-йоркської поліції Джона Макклейна. «Міцний горішок» – один із моїх улюблених фільмів за власною участю, хоча я й занадто там лихословлю. Але це тому, що саме тоді я тільки-но прийшов у кіно з телебачення, де лаятися було заборонено, і, зрештою, відчув себе вільною людиною. Коли фільм вийшов на екрани, мені подзвонила моя тітка і говорить: «Мені сподобалась твоя картина, мій хлопчику, але навіщо ти так тяжко лихословиш?» Нині актор виступає не тільки в амплуа сміливих одинаків, що рятують світ, хоча, як показують рейтинги, саме такі герої й є найзатребуванішими у широкого загала кіноглядачів. Вілліс може дозволити собі дещо інше, і це, беззаперечно, його тішить: «Здається, в моїй кар’єрі настав довгоочікуваний момент, коли мені не потрібно зображувати чувака, що рятує світ. Мені смертельно обридло бігати перед камерою з пушкою в руці…» Попри світову славу та чималі статки, актор не втрачає почуття гумору й критичного погляду на себе, час від часу тішачи шанувальників не тільки новими ролями, але й філософськими сентенціями: «Я вперше замислився про те, що смертний, коли народилася моя перша донька… Життя – це не кіно. Дублів не буде».
Роковини смерті:
310 років із дня смерті Вільгельма ІІІ Оранського (1650-1702), англійського короля з 1689 року. За його правління було прийнято Білль про права (1689), Акт про трирічний парламент (1694). Проводив активну зовнішню політику, беручи участь в численних коаліціях і війнах проти Франції часів Людовіка ХІV.
15 років із дня смерті Олександра Савича Мельничука (1921–1997), українського мовознавця, академіка НАН України, засновника української школи етимологів. З 1950 року працював в Інституті мовознавства НАН України. Академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України, голова Комітету наукової термінології при Президії НАН України, відповідальний редактор журналу «Мовознавство» (1987-1993). Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української, російської та інших слов’янських мов. Член редколегії і один з авторів енциклопедії «Української мова» (2000, 2004).
