«Пенсія у мене хороша, тільки маленька»

Чорний гумор подобається не всім, але нагадує про себе регулярно. Сюжетів для нього у нашій чудовій дійсності вистачало завжди, а містерія з назвою «Електронне декларування» обрушила на країну справжній водопад неординарних, скажемо так, цифр і фактів. Хоча й не зовсім несподіваних.

Тема нажитого непосильною працею сьогоднішніх власників заводів, газет, пароплавів і навіть храмів захлеснула всі майданчики й трибуни, від парламентської до дворових та кухонних, круто потіснивши проблематику протилежного полюса суспільства. Йому дістаються в основному туманні обіцянки пенсійної реформи та колючі дотепи на кшталт того, що у період її проведення пенсіонерам буде дозволено переходити вулиці на заборонні сигнали світлофорів. Черговий передзвін стосовно заслуг старших поколінь, поваги до них і боргу перед ними чутний дедалі рідше і глухіше, ледве продираючись крізь потужне чиновницьке фортисимо.

До співавторів процитованої нетлінки було б справедливо прилучити соціальних захисників різних рангів, які не втомлюються повторювати, окрім іншого, про величезну, під 150 мільярдів гривень, діру в бюджеті Пенсійного фонду та про те, що на кожного працюючого припадає більше одного з понад 12 мільйонів тих, хто перебуває на пенсійному забезпеченні. З критично убогого рівня їх утримання і тягаря держбюджетного надолужування недоїмок фонду мова плавно і звично з’їжджає на пораду його підопічним тугіше затягти у чеканні кращих часів пояси. На тому діалог вичерпано, бо в одних не лишилося дірочок для подальшого затягування, а на інших пояси уже не сходяться.

«Пенсія у мене хороша, тільки маленька» – найбільш, мабуть, уїдливий відгук народної творчості на життєві реалії цієї частини населення. Але й найбільш політкоректний, його можна закарбувати на чомусь твердому і міцному поряд з вивіскою Мінсоцполітики чи на іншому видному місці. Як показник результативності роботи органів і посадових осіб, причетних до стану та перспектив даної сфери. А також довготерпіння тих, хто покладає на них свої надії.

Жорсткіше й радикальніше лунають супутні питання, складні для виразного коментування офіційними златоустами. Починаючи з головного: чому викинуті на периферію уваги люди, які оплатили всім трудовим життям своє право на гідний та забезпечений відпочинок. Що здавна називається, до слова, заслуженим.

Конкретика перелопачена ретельно, прискіпливо і багаторазово. До недавнього, під ялинку, анонсування 10-відсоткової прибавки до мінімальної пенсії. За стриманими оцінками експертів – компенсація її одержувачам зростання цін. А за мірками Світового банку пенсія і з цим доважком не дотягує до встановленого ним порога злиденності.

Об такі пороги спотикаються не лише «мінімальники». У рази стиснувся купівельний потенціал раніше призначених виплат після припинення у 2012 році їх перерахунків, які мають робитися щорічно. Решта з’їдена інфляцією, тарифним безмежжям та іншими зажерливими хижаками, що осідлали нинішнє середовище існування. А душевний слоган «Держава турбується про тебе!» на оглушливому рахунку за централізоване опалення означає лише можливість попросити субсидію та розбити на частки виплату непомірних сум…

Відвертіша у цьому сенсі сентенція, що промайнула в інформпросторі з посиланням на профільного міністра. Про те, як важливо спонукати співгромадян відмовитися від хибної звички думати, що все за них має вирішити держава.

Сказано хльостко й витіювато, чого зараз в достатку, тільки є приказки простіші. Наприклад: не слід плутати державу з начальством. У приписуваних їй прорахунків, провалів і безглуздь цілком конкретні адреси, дієві особи та виконавці. Пробоїна у кораблі під прапором ПФУ розширилася не сама собою, а стараннями ентузіастів-реформаторів з Кабміну, які знизили минулого року ледь не удвічі, до 22 відсотків, ставку єдиного соціального внеску (ЄСВ) – джерела власних доходів пенсійної скарбниці. У розрахунку на те, повіримо в його безкорисливість, що присоромлені такою великодушністю роботодавці вишикуються в чергу до фіскальної служби з клятвами надалі розраховуватися чесно, сповна і поклонятися тільки «білим», без конвертних приховувань, зарплатам.

Замість благосної картини вималювався мінус у 65 мільярдів гривень, відданих, за виразом згаданого міністра, великому бізнесу. Тепер непомірно розбухлим дефіцитом хтось лякає внуків, а хтось пояснює все і вся, від скрипу в динаміці соціальних стандартів до затяжної епопеї зі скасуванням оподаткування працюючих пенсіонерів. А у мрії про збалансування Пенсфонду новий доленосний орієнтир – зростання нарахувань на зарплату відповідно до подвоєння її мінімального розміру. Що геть відкидає, таким чином, ідеологію попередньої оскандаленої новації, одначе з тими ж оптимістичними авансами.

Нехай Бог дає, але раптові й різкі зигзаги протипоказані не лише у дорожньому русі. Від них уже не вперше застерігають обізнані люди, прикрашаючи метод нехитрого тику делікатним формулюванням «експериментальний підхід у проведенні реформ».

Пенсіонери для таких експериментів завжди під рукою – дисципліновані й безсловесні, якщо по них б’ють, прямо чи рикошетом, щось відбираючи, забороняючи та обмежуючи. Склалася і перевірена досвідом народна прикмета: коли після гучних заяв та щедрих обіцянок нагорі замовкають, значить, не склалося. І крапка. Цілком в дусі урядових ініціатив останніх років.

Кому-небудь відомо, крім особливо втаємничених, що принесли держфінансам і Пенсійному фонду зокрема, введення податку на пенсії та перегляд порядку надання пільг? І чи співмірні їхні плоди з суспільним резонансом та моральними втратами?

Тих, хто повністю пішов на відпочинок, щоправда, невдовзі від податі звільнили. Але чомусь багатьох змішали з працюючими колегами, податок на яких живий і донині. Свою непричетність до трудового фронту довелося підтверджувати купами папірців, і не всім щастило з першої спроби. Пригадується, рідний Печерський офіс ПФУ скидався у ті дні на вокзал часів громадянської війни, в душних його коридорах годинами тіснилися і знемагали прохачі похилого віку та не богатирського здоров’я.

Згодом фондове керівництво мимохідь, побіжно послалося з телеекранів на якісь технічні помилки.

У зміні підходів до пільг та їхніх користувачів задала тон постанова Кабміну від 4 червня 2015 року. Яка переінакшила, наприклад, норму закону про соціальний захист дітей війни: скромних скидок при оплаті житлокомпослуг позбавлено тих, у чиїх сім’ях середньомісячний дохід на одну людину перевищує 1710 гривень. Хоча цей максимум можна запросто обнулити одним походом до комунальної каси чи аптеки.

Ще у переліку 25 «впорядкованих» категорій учасники війни – тієї ж, найстрашнішої, жертви нацистських переслідувань. Скільки їх залишилось і скільки діждуться дня, коли до всіх прийде розуміння нікчемності та жорстокого лицемірства таких «економій»… Солдатська вдова, що ледве зводить кінці з кінцями, і чиновник чи суддя з багатотисячною платнею та не гіршими видами на майбутню пенсію – логіку таких соціальних пропорцій важко збагнути і ще важче з нею погодитися.

Чим обернеться для ветеранського співтовариства неочікуване підвищення чиєїсь мінімальної зарплати, судити зарано. Зі стартовими реляціями чергуються новини, які не переконують у сплеску надходжень до засіків Пенсфонду: про випадіння з ділового життя цілого масиву фізосіб – підприємців, прогнозовані Нацбанком масштабні скорочення, продовження відтоку за кордон кваліфікованої, продуктивної і перспективної робочої сили. А небувало драконівські штрафні санкції за порушення трудового і податкового законодавства – чи не знак невпевненості у підтримці чергового революційного кроку? Насамперед, малим і середнім бізнесом, і без того напівзадушеним податками та поборами.

Балакучі стратеги не минають приводу, щоб підкреслити вирішальну роль у поліпшенні життя народу економічного зростання і пообіцяти неодмінне його прискорення. Все так, але поки що у нас багато чого, якщо не все, доводиться від протилежного, і бадьора риторика повисає у повітрі. Пенсійне навантаження на валовий внутрішній продукт сягнуло за 10 відсотків не через те, що зросли виплати чи кількість їх отримувачів. За три останні роки ВВП скоротився удвічі, а термінів надолуження спаду не назвуть і найбільш невиправні оптимісти. На цей рік Світовий банк передрікає прогрес у межах 2 відсотків – наскільки довгим буде цей шлях? І на що сподіватися людині, життя якої, хоч що б там говорити, наприкінці польоту?

До питання, як піднімати з колін економіку, знекровлену тотальною корупцією та управлінською неміччю, додалося ще одне, і воно загострюється з кожним днем: кому це буде під силу при нинішніх масштабах та темпах еміграції.

Стисло і ємко сутність проблеми колись висловив шанований в українському бомонді прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю: якщо неправильно управляти країною, всі розумні люди виїдуть. Інформація до роздумів для тих, хто звик шукати ресурси і резерви лише у кишенях та гаманцях не найзаможніших співвітчизників, а також уперто ігнорує рекомендації ООН щодо періодичності проведення переписів населення – кожні 10 років. У незалежній Україні це було зроблено лише один раз, у 2001 році, а потім кілька разів відкладали і зупинилися аж на 2020-му. Як прийнято говорити у подібних випадках, без коментарів. Що накопичить до того часу статистика старіння та вимирання нації, уявити складно.

На цих рядках хтось, анонімний і невидимий, вкрадливо шепнув збоку:

– А навіщо перепис? Ще скількись років такої тарифно-цінової політики – і достатньо буде переклички.

Знову він, чорний гумор… Може, час до нього прислухатися.

Олександр Федрицький

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства