5 березня. Пам’ятні дати

5 березня. Пам’ятні дати

1704
Ukrinform
Сьогодні день пам’яті Романа Шухевича - українського політичного діяча, Головнокомандувача Української Повстанської Армії

Цього дня пішов із життя Роман Шухевич (1907-1950), визначний український політичний, військовий діяч. Головнокомандувач Української Повстанської Армії (УПА), чисельність якої сягала до ста тисяч вояків, голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР), голова проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) в Україні. Сім років Роман Шухевич очолював антикомуністичний рух на західноукраїнських землях, який успішно протистояв міці радянських спецслужб.  Роман Шухевич загинув у с. Білогорща Львівської області у бою з підрозділами Внутрішніх військ та УМДБ. На нього полювали близько тисячі солдатів МДБ.  Шухевича хотіли взяти живим, щоб потім публічно судити і привселюдно стратити. Утім, 43-річний генерал-хорунжий не збирався здаватися. У перестрілці він застрелив майора МДБ. Важко поранений автоматною чергою, Роман Шухевич вистрелив собі у скроню. «Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під грудьми було три рани, на голові, поруч із кульовим отвором, – обпалене волосся. Значить, застрелився, подумав я», – згадував син головнокомандувача Юрій Шухевич, на той час уже радянський в’язень, якого привели для впізнання тіла. За провал операції з захоплення Шухевича чимало офіцерів і вищих чинів МДБ отримали стягнення і навіть позбулися посад. Нагороду отримав лише автоматник, якому приписали смерть командувача УПА. Сержант отримав тисячу карбованців. Існувала легенда, що тіло Шухевича забальзамували й відправили в Москву. Таким його показали Сталіну. Той наказав тіло спалити, а попіл розсіяти над Збручем. Навіть мертвий Шухевич був страшний для совєтської імперії, а тому не мав права на поховання. Уся родина Романа Шухевича була репресована. У 1945 році НКВС заарештував дружину, матір, батька, сестру, сина Юрка і доньку Марію. Всіх згодом заслали за Урал, а сина і доньку передали до спеціального будинку на Донбасі «на перековку». Юрій Шухевич просидів у радянських таборах 41 рік і вийшов на волю лише у 1989 році.  Суперечки довкола постаті Романа Шухевича тривають дотепер. Навіть через понад півстоліття після своєї смерті, разом з іншими борцями за свободу і незалежність України, Шухевич залишається чималим подразником для нащадків сталінських пропагандистів, які час від часу фабрикують все нові й нові псевдосенсаційні справи про «звєрства бандеровцев», намагаючись хоч якось очорнити образ Героя України.

Події дня:

5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило секретне рішення про розстріл 14 700 польських офіцерів і цивільних осіб (чиновників, поміщиків, жандармів), які знаходилися в радянських таборах для військовополонених, а також 11 тис. арештованих поляків, що утримувалися в тюрмах західних областей України і Білорусі. Підставою для рішення Політбюро стала записка наркома внутрішніх справ СРСР Берії в ЦК ВКП(б) Сталіну, в якій ішлося, що всі військовополонені є «затятими і невиправними ворогами радянської влади». Термін «катинський злочин» – узагальнений, він означає розстріл в квітні-травні 1940 року майже 22 тисяч польських громадян, що утримувалися в тюрмах і таборах НКВС СРСР. Переважна більшість поляків (понад 14 тисяч) – це були захоплені у полон Червоною Армією у вересні 1939 року офіцери і поліцейські. Їх розстріляли і захоронили у Катинському лісі неподалік Смоленська. Іншу частину військовополонених розстрілювали в інших місцях, зокрема у Харкові (3820 в’язнів Старобельського табору). Катинь – тільки одне (і найбільше) з цілої мережі місць розстрілів польських громадян, влаштованих Сталіним і його поплічниками у 1940 році. Перші повідомлення, до речі, німецькі, про масові захоронення польських офіцерів у Катині з’явилися 13 квітня 1943 року. Впродовж тривалого часу вище керівництво Радянського Союзу відмовлялося визнавати свою безпосередню причетність до катинської бійні, звинувачуючи в ній німецькі окупаційні війська (навіть хотіли «повісити» Катинь на гітлерівців під час Нюрнберзького процесу, але завдяки твердій позиції союзників їм це не вдалося). Лише в 1990 році Михайло Горбачов, перший президент СРСР, сказав перше публічне «так». Ще через два роки російський уряд передав президентові Польщі Леху Валенсі раніше засекречені документи, які свідчили, що радянський лідер Сталін особисто наказав розстріляти польських офіцерів. І нині тема Катині – одна з больових точок у відносинах між Москвою та Варшавою.

Ювілеї дня:

190 років від дня народження Леоніда Івановича Глібова (1827-1893), українського байкаря, поета, журналіста. Видавав і редагував газету «Черниговский листок», яку читали не тільки на Чернігівщині, а й по всій наддніпрянській Україні, в Галичині і на Поволжі, на Кавказі і в Криму (1863 році окремим наказом міністра внутрішніх справ Валуєва «Черниговский листок» було заборонено). Глібов є автором 107 байок, понад 40 пісенно-ліричних творів, п’єси «До мирового», повісті «Наташа», творів для дітей. Ліричний твір «Журба» («Стоїть гора високая…»), який поклав на музику Микола Лисенко, став відомою народною піснею. В українську літературу Леонід Глібов увійшов, насамперед, як талановитий поет-байкар. Твори його видавалися понад шістдесят разів, і все то були, за незначним винятком, байки. Втім, з приводу байок Глібова ще за його життя висловлювались різні думки. З кінця 80-х років цензура, спираючись на Емський указ 1876 року, почала прискіпуватися до байок Глібова, намагаючись скомпрометувати автора тим, що його твори не оригінальні, а являють собою переклад або примітивний переказ байок Крилова. Цікаво, що не тільки росіяни звинувачували Глібова в не оригінальності – не відставали в цьому й українці. Тут варто згадати хоча б Грінченка, який звинувачував Глібова в тому, що той не лише перекладає Крилова, але й сліпо наслідує йому. Драгоманов зауважив, що про творчість Глібова можна сказати «…більш позитивного, ніж негативного… Використати байки Глібова можна в народних школах України, де вони можуть з повним успіхом стати на місце байок Крилова, тим більше, що у Глібова майже нема й тої відсталої моралі, того воркітливого консерватизму та квієтизму, який часто бачимо у Крилова».

114 років від дня народження Наталії Львівни Забіли (1903–1985), української поетеси, драматурга. У творчому доробку Забіли  майже двісті книжок – вірші, повісті, оповідання, п’єси і драматичні поеми, рецензії. Але в історію української літератури вона увійшла, передусім, як чудовий дитячий поет. Не одне покоління малят знало збірки її віршів: «Ясоччина книжка», «Оксанчине вбрання», «Про дівчинку Маринку», «Малим про велике» та ін.

Роковини смерті:

День пам’яті Анни Андріївни Ахматової (справж. прізв. – Горенко; 1889-1966), однієї з найбільших російськомовних поетів ХХ століття, перекладача, критика. Входить до незмінної «четвірки»: Мандельшам, Цвєтаєва, Ахматова, Пастернак. Автор поетичних збірок: «Чотки», «Біла зграя», «Подорожник», поетичного циклу «Реквієм», «Поема без героя». У 1965 році була однією з головних претенденток на Нобелівську премію з літератури. Шведські академіки навіть думали поділити нобелівку між Ахматовою і Шолоховим, але, зрештою, віддали премію останньому. Попри українське прізвище Горенко – Анна Андріївна Ахматова українкою себе не вважала, так само, як не вважала хоч якимось іншим чином дотичною до України. Але з Україною все ж пов’язані деякі сторінки біографії видатної поетеси. По-перше, вона народилася в Одесі, деякий час мешкала у Євпаторії. По-друге, навчалась (1906-1907) у київській Фундуклеївській жіночій гімназії (знаходилася на розі Пушкінської та Богдана Хмельницького 6/13, нині там розташовується «Нафтогаз») та юридичному відділі Вищих жіночих курсів. Щоправда, досить швидко дівчина зрозуміла, що юриспруденція то не її справа. Згодом вона бувала тут у матері, брата, інших родичів, тут одружилася з Гумільовим. У Києві були написані вірші, з якими Ахматова вперше виступила у пресі (у 1907 році; загалом вона написала понад 20 «київських» віршів). Одне з них присвячене відомій київській художниці Олександрі Екстер. Ахматова пішла з життя у 77 років. Хоронили її 10 березня. Одним із присутніх на її похоронах був киянин Віктор Некрасов. Він не був з нею знайомий. Вперше і востаннє бачив її в домовині в Нікольскому соборі Ленінграда. «Вона лежала велична, красива… Навколо була сила-силенна людей. І в самому соборі, і навколо нього. І тиша. Неприродна, неправдоподібна тиша. Я ніколи не бачив такого тихого, сповненого печального смутку мовчазного натовпу… Я був з матір’ю і побоювався заходити з нею всередину собору, очікуючи виносу тіла. Але мати наполягла і ми увійшли. Важко в це повірити, але від самого входу до труни ми пройшли за декілька хвилин. Нас ніхто не зачепив, не штовхнув. Ми йшли поміж мовчазних людей, по вузькому людському коридору, і тільки за декілька кроків до труни я почув стишене: «Не затримуйтесь, будь ласка». Ми попрощалися з Анною Андріївною і так само тихо вийшли на мороз, в інший натовп. Увечері її хоронили на тихому кладовищі Комарово, що потопало у снігових заметах…» (Віктор Некрасов «Пам’яті Анни Ахматової») За декілька днів на могилі з’явився і хрест. У похоронних конторах їх тоді не виготовляли, тому змайстрував його власноруч актор Олексій Баталов у столярній майстерні «Ленфільму».


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-