24 лютого. Пам’ятні дати
Тетяна Нилівна Яблонська (1917-2005) народилася в Смоленську. Батьки були викладачами гімназії. Під час більшовицького терору родина декілька разів намагалася підпільно виїхати в Польщу або Румунію, але всі спроби виявлялися невдалими. Мешкали в Одесі, Кам’янці-Подільському, Луганську. В 1933 році Тетяна вступила до Київського художнього технікуму. Після його ліквідації, з 1935-го по 1941 рік, навчалася на факультеті живопису Київського художнього інституту, у майстерні професора Федора Кричевського. Часи були важкі: доноси, репресії, всюди були «вуха», які дослухалися до кожного слова й доносили куди треба. «Студенти зникали просто за «разговорчікі», – згадувала згодом Яблонська. Зникали студенти, викладачі. Дехто назавжди, а дехто «виринав» у Казахстані, Сибіру. Її оминула подібна доля, життя виявилося довгим і яскравим, таким самим, як і вона сама: сильна, яскрава і самобутня. Першим великим успіхом Тетяни Яблонської в царині мистецтва стало полотно «Хліб», написане 1949 року. Художниця вважала картину своїм найважливішим твором, бо передала багато справжньої радості від першого врожаю в голодні повоєнні роки. За радянських часів вона була титулованим художником, але їй теж траплялося впадати у немилість. Під впливом робіт Яблонської поет Іван Драч написав серію прекрасних балад. Митці вирішили підготувати разом альбом: на одній сторінці розвороту картина, на іншій – балада. Але хтось «нагорі» вирішив, що в цьому криється якийсь натяк на «буржуазний націоналізм». Після друку весь наклад книжки було порізано. За великим рахунком Яблонську не надто цікавили звання та нагороди – її цікавило тільки мистецтво. Упродовж усього життя вона не переставала вчитися, весь час була в пошуку, саме тому її творча манера весь час зазнавала змін. А ще вона не боялася визнавати власні помилки. Якось на початку 50-х років Яблонська написала в «Советской культуре» надзвичайно суперечливу, але цілком у дусі часу статтю про імпресіоністів, але через декілька років зрозуміла власну помилку й визнала її. Мало того, у 70-их роках, саме картини імпресіоніста Каміля Піссаро надихали її на переосмислення власної творчості й подальшого відходу від плакатності. Дивлячись на картини Тетяни Яблонської, які зазвичай називають «яскравими зразками соціалістичного реалізму», й за які вона отримала дві свої Сталінські премії, менш за все думаєш за прикметник «соціалістичний», адже перед очима згустки життя від якого перехоплює подих. Художниця була двічі у шлюбі, мала трьох доньок. Найвідомішою є Гаяне Атаян, яка теж стала художницею. Тетяна Яблонська була однією з перших киянок, котрі самі водили власне авто, першою, хто одягла брючні костюми, а також першою, хто займався у Києві йогою (тоді про неї майже ніхто й не чув). Серед найвизначніших творів мисткині: «Хліб», «Святковий вечір», «Разом з батьком», «Вечір. Стара Флоренція», «Льон», «Червень»; пейзажі, портрети, рисунки. За життя мала понад 30 персональних виставок. Її ім’ям названа одна з вулиць у Солом’янському районі Києва. До сторіччя художниці Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні.
Сьогодні національне свято Естонської Республіки – День Незалежності. Саме цього дня 1918 року в Таллінні була ухвалена Декларація про незалежність Естонської республіки – «Маніфест до всіх народів Естонії». До своєї незалежності Естонія йшла тим самим шляхом, що й інші прибалтійські республіки. Здавна естонські землі були об’єктом суперництва Польщі, Росії, Швеції та Данії. Внаслідок Північної війни 1700-1721 рр. територія Естонії була включена до складу Росії. З середини ХІХ ст. почалося потужне естонське національне відродження, на яке російський царат відповів посиленням русифікації та політичними репресіями. Внаслідок історичного зламу (події Першої світової війни) імперія розпалася. Саме тоді й було вперше проголошено незалежність Республіки. Але Росія не мала наміру просто так будь-кого відпускати, тому естонцям довелося воювати за власну незалежність. Лише у грудні 1920 року більшовицька Росія й Естонія підписали договір про взаємне визнання. Після цього Естонія була і парламентською республікою, і президентською. За пактом Молотова-Ріббентропа 1939 року країна потрапила у сферу впливу СРСР. Спочатку на території Естонії було розміщено радянські військові бази, а згодом – у червні 1940, країну було окуповано Червоною армією та включено до складу СРСР. У 1941-1944 рр. відбувалася німецька окупація, а потім знову повернулися «совєти». Майже одразу після встановлення радянської влади тисячі естонців піддалися депортації вглиб СРСР, відбулась імміграція росіян, колективізація сільського господарства. З 1987 року в країні почався рух за економічну самостійність одночасно зі зміцненням національного руху. 16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР ухвалила Декларацію про суверенітет, де вперше в історії СРСР проголошувалось верховенство республіканських законів над загальносоюзними. 8 травня 1990 року Верховна Рада Естонської РСР проголосила Естонську Республіку. Пропозиції Москви зберегти Радянський союз на основі конфедеративної угоди були відкинуті естонським керівництвом. 20 серпня 1991 року в Таллінн прибули підрозділи 76-ї Псковської десантно-штурмової дивізії. Добровольцями була організована охорона Вишгороду в Таллінні (Тоомпеа) і Будинку радіо і телебачення. Народний фронт Естонії на Площі Свободи скликав мітинг, який поставив вимогу підтвердити незалежність Естонії. Цього ж дня Верховна рада Естонії спільно з керівництвом Конгресу Естонії ухвалила рішення «Про незалежність Естонської держави та утворення Конституційної асамблеї», тим самим проголосивши відновлення незалежності Естонії.
Ювілеї дня:
170 років від дня народження Мелітона Осиповича Бучинського (1847-1903), українського фольклориста і етнографа. Закінчив Віденський університет. Зібрав на Станіславщині численні фольклорні матеріали. Окремі записи Бучинського друкувалися в західноукраїнських газетах і журналах, частина пісень увійшла до книги Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова «Історичні пісні малоруського народу».
85 років від дня народження Мішеля Леграна (1932), відомого французького композитора, піаніста, аранжувальника і диригента вірменського походження. Володар трьох премій «Оскар» (шестиразовий домінант), п’ятьох «Греммі» та одного «Золотого глобуса». Автор музики до кінофільмів: «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора», «Віслюча шкіра», «Справа Томаса Крауна» (премія «Оскар», 1969), «Літо 42» (премія «Оскар», 1972), «Дорога на південь», «Атлантик-сіті». Написав понад 200 пісень до кіно- і телевізійних фільмів. Мішель Легран народився в Парижі в творчій родині: батько був композитором і диригентом оркестру вар’єте, мати – піаністкою (вона походила зі знатного вірменського роду). Навчався в Паризькій консерваторії, після закінчення якої в 1952 році здійснив турне по США. Починаючи з 1953 року, почав писати музику до кінофільмів, неодноразово співпрацював з такими кінорежисерами як Жак Демі і Жак-Люк Годар. Але світової слави зажив після виходу в прокат музичного фільму «Шербурзькі парасольки» (1964, режисер Жак Демі). З кінця 1960 років Легран почав працювати в британському кіно, а згодом і в Голлівуді. Відомий Легран і як джазовий піаніст: він працював з творами Джанго Рейнхарда і Бікса Бейдербека. В 1958 році записав альбом з Дональдом Бірдом, Джоном Колтрейном і Беном Вебстером, в 1978 році – альбом Le Jazz Grand, а в 1991 – альбом Dingo, за який був удостоєний премії «Греммі». Паралельно виступав як диригент і піаніст класичної музики. Французький композитор неодноразово бував і в Україні. Виступав у Києві, Львові, Одесі, Вінниці, Харкові.
Роковини смерті:
91 рік від дня смерті Софії Анастасівни Окуневської-Морачевської (1865-1926), першої жінки-лікаря в Австро-Угорщині, та першої українки Галичини, що здобула університетську освіту. Одна з плеяди великих українок, тих, хто все життя ламав стереотипи, порушував усталені віками звичаї, хто не боявся змінюватися і змінювати світ навколо себе. Народилася Софія Окуневська на Буковині. Здобула медичну освіту в Цюріху. Практикувала у Швейцарії, Чехії, у місті Львові. Дружина відомого польського літературного критика, хіміка і лікаря Вацлава Морачевського. Родичка Наталії Кобринської. Нею захоплювалися Іван Франко і Василь Стефаник. Приятелювала з Ольгою Кобилянською. Саме Софії Окуневській Ольга Кобилянська, тоді ще зовсім не відома письменниця-початківець, завдячувала тим, що почала писати українською мовою. «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок», – згадує Ольга Кобилянська в автобіографії. Софія Окуневська і для Ольги Кобилянської, і для інших українських дівчат і жінок стала зразком того, що, попри заборони, закони чи осуд, жінка може досягти омріяної, вищої мети. За свій 61 рік Софія Окуневська встигла зробити чимало, але її особисте життя не можна назвати надто вдалим. Начебто щасливий на початку шлюб розпався у 1918 році. У 1919 сталося ще одне горе – якраз на Різдво наклала на себе руки єдина донька Єва – надзвичайно обдарована дівчина, студентка факультету архітектури в Цюріху. Син Юрій теж помер молодим – у 35 років. Але Софія Окуневська померла раніше – у лютому 1926 року від перитоніту. Після того, як лопнув апендикс, вона потрапила до лікарні аж через два дні, поруч з нею нікого не було. Медичне втручання не допомогло. Почувши сумну звістку, Ольга Кобилянська в статті-спогаді «Д-р Софія Окуневська-Морачевська» наголошувала: «Найкраще і найбільш людське, те, що зробило з неї укінчену жінку, – се була не якась доктрина або якесь «розпочинання» чи «закінчування» якогось діла, чи що, ні – се була величність і сила одинокої душі, що постановила собі за дівочих літ не збуватися своєї жіночності й її гідності, й остала собі в тім вірна до кінця життя».
