16 лютого. Пам’ятні дати

16 лютого 1918 р. у Вільнюсі на засіданні Держради під керівництвом Йонаса Басанавічюса було одноголосно проголошено про відновлення незалежності Литви як самостійної демократичної держави. Вона була визнана 23 березня 1918 року кайзером Вільгельмом, однак лише у листопаді, після поразки Німеччини у Першій Світовій війні, був сформований перший литовський уряд. Зародження Литовської держави відбулося ще на початку ХІІІ століття, а перші згадки про назву «Литва», сягають 1009 року. Впродовж віків не надто численний литовський народ змушений був боронити власну незалежність від зазіхань більш великих і агресивних сусідів. Так, майже століття, литовці стримували навалу Тевтонського ордену, згодом почалося довге й виснажливе протистояння з Росією. Територію держави кроїли безліч разів, але литовці не полишали надії на поновленні власної незалежності. Боротьба за незалежність по суті тривала з 1558 року (початок Лівонської війни) по січень 1991 року, коли за наказом Горбачова у Вільнюс було введено радянські війська, адже Литва першою з радянських республік проголосила незалежність (11 березня 1990 р.), що надзвичайно обурило московських бонз. Тоді на захист своєї держави вийшли тисячі громадян Литви. Як відомо, 13 із них було вбито, а сотні – поранено. Литовці брали активну участь у польських повстаннях; у 1944 році близько 230 тисяч осіб було депортовано до Сибіру і Середньої Азії, а рух «лісових братів» тривав до 50-х років ХХ століття. У сталінських тюрмах і таборах разом із українськими борцями за свободу і незалежність сиділи і їхні литовські побратими. Нині Литва всіляко підтримує Україну, яка знову зійшлася в смертельному герці з Росією.

Ювілеї дня:

225 років від дня народження Григорія Яхимовича (1792–1863), українського церковного та громадсько-політичного діяча, теолога. Галицький греко-католицький митрополит; доктор богослов’я, філософії та вільних мистецтв, професор теології та педагогіки Львівського університету, директор Львівської духовної семінарії. В 1860 – Львівський митрополит, член Палати панів австрійського парламенту та радник імператора; відстоював права українського населення Галичини, виступав на захист української мови та за збереження православного церковного обряду.

195 років від дня народження Френсіса Гальтона (1822-1911), англійського біолога, психолога і антрополога, основоположника євгеніки і одного з творців біометрії. Автор праць з антропології та спадковості. Великий матеріал щодо успадкування психічних особливостей людини узагальнив у книзі «Спадковість таланту, її закони і наслідки». Розробив наукові методи дактилоскопії. Відкрив і дав теоретичні пояснення антициклонам. Був двоюрідним братом Чарльза Дарвіна.

150 років від дня народження Єфросинії Пилипівни Зарницької (справж. прізв. Азгуріді; 1867-1936), української театральної актриси, співачки (мецо-сопрано). Народилася в м. Одесі в родині негоціанта. Дитячі та юнацькі роки  проводила у родинному маєтку в селі Катеринівці тодішньої Херсонської губернії (тепер це Первомайський район Миколаївської області). Майбутня актриса співала в хорі, з великим успіхом виступала в аматорських виставах. Під час однієї з таких вистав аматорського гуртка Новоукраїнки влітку 1888 року, Єфросинію побачив Марко Кропивницький, який шукав талановиту молодь для своєї нової трупи. Дівчина вразила прославленого актора і режисера своїм голосом, грою, вмінням триматися на сцені. Він запропонував їй роботу у своїй трупі, пророкуючи в найближчому майбутньому стати зіркою української сцени. Саме в трупі Кропивницького, в Катеринославі й розпочала свій професійний сценічний шлях актриса. Тоді ж, у 1889 році взяла й псевдонім – Зарницька.  Гастролі трупи М. Кропивницького у Катеринославі, Єлисаветграді, Харкові, Петербурзі, Тифлісі, Москві, Варшаві та багатьох інших містах супроводжувалися схвальними відгуками на гру актриси у пресі. З вересня 1893 по вересень 1894 рр. Зарницька – провідна актриса трупи Г. Деркача. Своєю грою Зарницька підкорила парижан під час гастролей трупи наприкінці 1893 – на початку 1894 рр. у Франції. Знаменитий французький критик Ф. Сарсе назвав голос актриси чистим, як кришталь. З 1894 по 1914 роки грає у трупах О. Суслова і О. Суходольського та інших театральних колективах. Упродовж десяти років (1914–1924) Зарницька мешкала у Петрограді, де виступала в українських виставах і була причетна до організації та відкриття у 1919 році Українського театру ім. Т. Г. Шевченка. Актриса входила до складу розпорядчої ради театру, пробувала себе у режисурі, активно працювала у напрямку подальшого розширення свого репертуару в ролях літніх жінок. У 1924 році Зарницька повертається в Україну. Разом із своїм братом, актором М. Клодницьким вона організовує у с. Катеринівці Первомайського району Миколаївської області самодіяльний театр, якому судилося відіграти важливу роль у піднятті культури району. З 1926 року – актриса Українського Народного театру у Харкові. З 1931 року мешкала в м. Первомайську. Зіграла визначну роль у становленні Первомайського народного театру. Померла в 1936 році в м. Первомайську. Похована на старому Голтянському кладовищі (могила не збереглась).

70 років від дня народження Франца Веста (1947-2012), відомого австрійського художника, володаря почесного «Золотого лева» 54-ї арт-бієнале у Венеції за внесок у мистецтво. Випускник Віденської академії красних мистецтв. Перші його роботи з’явилися в 60-их роках, в період розквіту віденського акціонізму. В 70-их митець почав створювати перші гіпсові скульптури, які отримали назву «Adaptives». Вони вважалися завершеними лише тоді, коли глядачі самі здійснювали стосовно них певні маніпуляції. Художник також працював з меблями, створюючи з них певні інсталяції, які мали трансформувати виставковий простір, який займали. Франц Вест неодноразово брав участь у престижній Венеційській бієнале, його роботи виставлялися в провідних музеях світу, зокрема в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, Музеї мистецтва королеви Софії в Мадриді, музеях Відня, Берліна, Парижа, Лондона.

63 роки від дня народження Ієна Бенкса (1954-2013), шотландського письменника. Автор романів «Осина фабрика», «Кроки по склу», «Вороняча дорога», «Мертвий ефір», а також циклу науково-фантастичних творів, де описується утопічний світ під назвою «Культура». Газета The Times у 2008 році внесла його до списку 50 кращих письменників Британії з 1945 р., «Гардіан» назвала Бенкса «стандартом, за яким треба порівнювати іншу фантастику». Сам письменник досить прохолодно ставився до всіляких рейтингів та звань. «Я з дитинства мріяв стати письменником. І я ним став. Я пишу книжки, вигадую різні історії – ось і все, це моя робота. В іншому ж нехай розбираються читачі», - зауважив письменник в одному з інтерв’ю. Народився й жив Ієн Бенкс у Шотландії. Вивчав філософію й психологію в університеті. Дебютував у 30 років романом «Осина фабрика», який і на сьогодні залишається одним із кращих його творів. Дотримувався лівих поглядів, виступав за вихід Шотландії зі складу Об’єднаного Королівства; на знак протесту проти вторгнення британських військ до Іраку в 2003 р. порвав свій британський паспорт і надіслав клаптики тодішньому прем’єр-міністрові Тоні Блеру. Через декілька днів після смерті Ієна Бенкса побачив світ його новий, останній роман «Каменярня». Книжка одразу ж стала бестселером.

Роковини смерті:

25 років з дня смерті Олександра Петровича Оглоблина (1899-1992), визначного українського історика, історіографа і археографа, члена НТШ. Народився у Києві в родині нащадків відомих українських козацьких родів. Після закінчення Третьої київської чоловічої гімназії навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. 1926 року здобув науковий ступінь доктора історії української культури (Одеса), а в 1941 – доктора історичних наук (Москва). Був професором Київського університету, Археологічного інституту, Інституту народного господарства в Києві, Одеського університету. За «український націоналізм» його переслідували органи ДПУ. Під час німецької окупації був головою Київсьої міської управи і членом Української національної ради (вересень-жовтень 1941), згодом директором Музею-архіву в Києві (1942). 1943 року переїхав до Львова. За пропозицією митрополита Андрія Шептицького працював над оформленням і статутом Церковно-археографічної комісії. У 1944 році емігрував до Західної Європи, а в 1951 – до США. О. Оглоблин був співзасновником головою Українського історичного товариства (1965-1980), президентом УВАН у США (1970-1979, а з 1988 – почесним президентом академії), професором Гарвардського університету, почесним членом НТШ у Європі, почесним головою Українського історичного товариства (1981), членом редакційної колегії часопису «Український історик». О.П. Оглоблин є автором понад 700 публікацій з історії України, історіографії, джерелознавства та інших галузей науки. Учаний обґрунтував положення про те, що ідея української козацької держави після ліквідації Гетьманщини не вмерла. Одним із перших розшифрував анонім старшинсько-козацького товариства «Літопис Самовидця». Одним із учнів Олександра Оглоблина був відомий канадський історик Орест Субтельний. Похований у м. Спрінгфілді (США).