8 лютого. Пам’ятні дати

8 лютого. Пам’ятні дати

1650
Ukrinform
У ніч на 8 лютого 1918 року більшовики захопили центральну частину Києва.

Більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова ввійшла до міста з боку Печерська й Липок – це були найбагатші квартали Києва, там мешкало чимало високопосадовців – як військових, так і цивільних та й просто заможних містян. Почався кількаденний кривавий грабунок міста, яке до того піддалося нищівній артилерійській атаці. Київ обороняли приблизно дві тисячі вояків, які залишилися вірні УНР, – залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків, – які не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам більшовиків. Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе – у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським (його будинок був ущент розбомблений). Червоноармійці влаштували в Києві справжнісіньку криваву баню: вдиралися до помешкань, витягали генералів, офіцерів і просто дорослих чоловіків і вбивали їх без суду і слідства. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. Навіть розмовляти українською мовою на вулиці стало небезпечно. «У Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди червоногвардійці звозили арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали… Число жертв більшовицького терору ніколи не було усталене, але воно сягало на підставі наших обрахунків щонайменше п’яти-шести тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками», - згадував член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР Микола Ковалевський. Він не зміг евакуюватися і залишився в місті – обзавівся фальшивими документами і працював продавцем на молочарні на Малій Васильківській. П’яні червоноармійці й матроси, обвішані кулеметними стрічками і гранатами на всю горлянку співали: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине… конец – дело ясное…» Варто зауважити, що безчинства головорізів Муравйова занепокоїли навіть членів маріонеткового радянського уряду України. Нагору пішли сигнали про надмірну жорстокість, пияцтво і мародерство «рабоче-крестьянской армии». У березні 1918 року в Москві на прийомі в голови ВЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Була утворена спеціальна комісія, опитано чимало свідків у цій справі. Муравйова навіть арештували, але незабаром випустили – за нього заступилися впливові покровителі. 

Ювілеї дня:

465 років від дня народження Теодора Агріппа Д’Обіньє (1552–1630), французького поета, історика, мемуариста. Автор віршів, памфлетів, роману «Пригоди барона Фенеста» та «Всесвітньої історії», де викладено історичні події, що відбувалися у Франції в 1553–1602 роках. Один із найбільших поетів французького Ренесансу. Народився поблизу Понса в Сентонжі 1552, а помер 1630 у Женеві. Походив зі збіднілого дворянського роду. Письменник-опозиціонер. Вірив і жив ідеалами, був безкомпромісно чесним і бездоганно вірним. Він завжди був поряд із тими, хто був в опозиції, хто зазнавав гонінь, хто був приречений до поразки (зрештою, такою приреченою справою стала для нього Реформація). Легкий, товариський, веселий, хоробрий солдат, відважний офіцер, шукач пригод – таким був Агріппа д’Обіньї. Любив жінок – за своєю першою дружиною, коли та померла, плакав аж до крововиливу, а зі своєю останньою (четвертою), взяв шлюб у віці 70 років, заочно засуджений до смертної кари. Він брав активну участь у Релігійних війнах, але ніколи не належав до влади чи до провладного оточення. Йому подобалося воювати, оскільки за непевних часів відкривався безмежний простір для пригод. Багато років поспіль він був вірним супутником Генріха Наваррського, але не вибачив йому зречення і переходу в католицизм. Він прожив довге, насичене життя. Став свідком утвердження Контрреформації за Людовіка ХІІІ. Доживати віку змушений був у Швейцарії, де полум’яний євангелізм його юності давно і остаточно відстоявся і прийняв форму державного протестантизму. В Женеві його сприймали за дивака. Він був досить неспокійним громадянином і завдавав клопоту владі постійним втручанням у справи Франції. Найкращим твором Агріппи д’Обіньї є «Трагічні поеми», які входять до більшості французьких шкільних хрестоматій. Поета терзала проблема жорстокості людини до людини. Сучасні люди надто часто виправдовують злочини далекого минулого, знаходячи досить банальне пояснення: мовляв, вся справа у варварських звичаях тієї доби, а тому, подібні злодіяння не були чимось неприпустимим. Погляд Агріппи д’Обіньї на події Варфоломіївської ночі спростовує цю упереджену точку зору: опис різанини – зі звичайними епізодами особистої помсти, замаскованої офіційним фанатизмом, лінчування безвинних, обмін непристойностями між придворними дамами з приводу кинутих голих трупів – говорить про те, що поет обурений не менше, аніж деякі з наших сучасників, кому довелося стати свідком нинішніх кривавих злочинів. Попри бажання, Агріппа д’Обіньї так і не став істориком, спроможним підбити підсумки Реформації – для цього йому бракувало холодного, відстороненого погляду на події; у ньому кипіли пристрасті. Але, ставши поетом, він стримав дану колись батькові дитячу обіцянку: він запам’ятав повішених в Амбуазі гугенотів (і не лише їх, але й усіх інших жертв Релігійних воєн) і  блискуче виконав роль свідка свого часу.

195 років від дня народження Опанаса Васильовича Марковича (Маркевич) (1822–1867), українського фольклориста, етнографа, громадського діяча. Був одружений з Марією Вілінською (письменниця Марко Вовчок). Біограф Шевченка, Михайло Чалий, пише про київський період життя подружжя Марковичів: «Жили на Куренівці у найбіднішій халупі, навіть без дверей…» Потім переїхали до Немирова (Маркович там учителював), звідти – у Петербург, де зустрічалися з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Іваном Тургенєвим. У квітні 1859 Марковичі виїхали у Німеччину. Проте сімейне життя не заладилося, дружина з сином Богданом залишилися за кордоном, а Маркович повернувся до Петербургу. Останні роки прожив у Чернігові, служив мировим посередником, працював у «Черниговских губернских ведомостях». Друкував етнографічні нариси про русалок, купальські пісні. Зібрав майже 5000 українських приказок і прислів’їв.

80 років від дня народження Павла Васильовича Білошицького (1937), українського патофізіолога, математика, альпініста, доктора медичних наук. З 1993 року працював заступником директора Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних досліджень НАН України; до того – в Інституті фізіології НАН України (з 1973 – зав. Ельбруською медико-біологічною станцією). Автор досліджень у галузі авіакосмічної, екстремальної, гірської та спортивної медицини, математичної біології, біоінформатики. Чемпіон України з альпінізму у висотно-віковому класі, брав участь у першосходженнях на найвищі вершини Європи, Африки, Америки з державним прапором України. Лауреат Державної премії України (2000). Він був першим у Радянському Союзі фахівцем з «космічної фізіології», займався вивченням проблем гіпоксії й використання адаптації до гірського клімату з метою підвищення працездатності, стійкості до екстремальних факторів, реабілітації, лікування тощо. Вчений брав участь в експерименті з моделювання умов життя на Місяці в кратері вершини Ельбрусу, проходив підготовку в загоні космонавтів. Автор численних наукових публікацій, а також декількох книжок автобіографічного характеру.

85 років від дня народження Джона Вільямса (1932),  відомого американського композитора і диригента, одного з найуспішніших кінокомпозиторів останнього часу. За свою кар’єру Вільямс написав музику до таких відомих картин, як «Челюсті», «Супермен», «Інопланетянин», «Індіана Джонс: В пошуках утраченого ковчега», «Список Шиндлера», «Парк Юрського періоду», кіноепопеї «Зоряні війни», «Гаррі Поттер» та багатьом іншим. Також Вільямс створив музику до чотирьох Олімпійських ігор, величезній кількості телесеріалів і концертних номерів. Вільямс – п’ятиразовий лауреат премії «Оскар» (за музику до фільмів «Скрипаль на даху», «Челюсті», «Зоряні війни. Епізод IV: Нова надія», «Інопланетянин», «Список Шиндлера»). Також він 50-разовий номінант, що робить його другим за кількістю номінацій на цю нагороду (більше тільки у Волта Діснея – 59). Лауреат Національної медалі за внесок у мистецтво (США). 4 рази був удостоєний премії «Золотой глобус», 7 разів – премії BAFTA, три рази – премії «Эммі», а також 21 премії «Греммі». Вільямс відомий своїм багаторічним співробітництвом з такими провідними американськими кінорежисерами, як Стівен Спілберг і Джордж Лукас.

Роковини смерті:

60 років з дня смерті Вальтера Боте (1891-1957), німецького фізика, лауреата Нобелівської премії з фізики (1954). Учень Макса Планка. Премію Боте отримав (спільно з Максом Борном, який був нагороджений за внесок у розвиток квантової механіки) «за метод співпадання для виявлення космічного проміння і зроблені у зв’язку з цим відкриття». Боте досліджував проблеми розсіяння електронів і фізику космічного проміння. Він також зробив внесок у теоретичне розуміння бета-розпаду і гамма-випромінення ядер. Під час Другої світової війни вчений був одним із провідних учасників проекту по ядерній енергії, очолюваного Вернером Гейзенбергом. Останні роки життя Боте важко хворів і був прикутий до ліжка. Він страждав як фізично, так і морально – хвороба позбавляла можливості займатися наукою, яка була сенсом усього його життя. Серед хобі вченого були живопис і музика. Він був пристрасним піаністом: любив грати твори Баха і Бетховена.

30 років з дня смерті Броніслави Вайс, відомої під циганським ім’ям Папуша (1908 –1987), ромської класичної поэтеси. Очолювала табір, що осів після 1949 року в Польщі. Авторка поетичної збірки «Пісні Папуші» (1956). Збірка 25 разів видавалася в Польщі; там же, в місті Ґожув-Велькопольский, їй встановлено пам’ятник. Вірші перекладалися англійською, французькою, німецькою, італійською, іспанською, шведською мовами. Саме про долю Папуші йдеться в міні-поемі Ліни Костенко «Циганська муза». Згодом театром «Ромен» був поставлений і однойменний спектакль. Її ім’ям названа одна з премій ромської літератури. Ця жінка прожила надзвичайно важке життя. Рукопис своїх віршів Папуша надіслала відомому польському письменнику і критику Єжі Фіцовському. Незвичним було для ромської жінки писання віршів, але ще більш неприйнятним було листування з чоловіком – Папушу одразу ж звинуватили в «сумнівній поведінці». До того ж, Фіцовський без дозволу надрукував вірші в журналі «Problemy», супроводжуючи їх текстом, що агітував за заборону циганського кочового життя. Папушу піддали нищівній критиці й навіть виключили з ромської громади. Для жінки це було величезним ударом. Вона не змогла перенести душевний біль і потрапила до психіатричної клініки, де й померла в 1987 році. В 2013 році на фестивалі в Карлових Варах був представлений фільм Іоанни Кос-Краузе і Кшиштофа Краузе «Папуша» за мотивами біографії поетеси.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-