21 грудня. Пам’ятні дати

21 грудня. Пам’ятні дати

5417
Ukrinform
Сьогодні День зимового сонцестояння – найкоротший день і найдовша ніч року

У сиву давнину, ще до запровадження християнства, наші пращури святкували в цей день «родини сонця», або «народження Коляди» – язичницького сонячного божества. Відсьогодні починали співати колядки – величальні пісні українських хліборобів. А ще казали: «Сонце повертає на літо, а зима на мороз». Щодо астрономії, то це явище пояснюється наступним чином: під час зимового сонцестояння в північній півкулі Землі Сонце найменший час залишається над горизонтом, займаючи найнижчу позицію над обрієм. У моменти сонцестоянь Сонце у своєму видимому русі по екліптиці найбільше віддаляється від небесного екватора і досягає найбільшого схилення, північного або південного. 21 і 22 грудня – найкоротші дні в році, а ніч з 21 на 22 – найдовша. У такому положенні сонячний диск затримається впродовж трьох днів (звідки й походить власне назва «сонцестояння») – і вже, починаючи з неділі, почне поступово підніматися над горизонтом, - його «небесний шлях» збільшуватиметься, а світовий день почне прибувати. Цей період вважається початком астрономічної зими і зміною зодіакального сузір’я – Сонце вступає до знаку Козерога і повертає на весну.

Ювілеї дня:

Цього дня 1722 року народився Петро Іванович Величковський (1722-1794; чернече ім’я Платон, схимницьке Паїсій), український релігійний мислитель, перекладач духовної літератури, чернець-аскет, святий. Саме Паїсій Величковський відродив у ХVІІІ столітті чернече подвижницьке життя і традиції ісихазму на теренах України і всієї Східної Європи. Народився він у Полтаві в родині священика. 1734 року вступив до Києво-Могилянської академії. Дедалі більше відчуваючи потяг до чернечого життя, зростанню якого особливо сприяло спілкування з ченцем Пахомієм, що став для Величковського першим духовним наставником, близько 1740 року залишає академію й стає послушником Любецького монастиря. Трохи згодом приймає постриг (з іменем Платона) у Медведовському монастирі, після його закриття оселяється в Києво-Печерській лаврі. Прагнучи тиші й усамітнення (ченцеві на ту пору був лише 21 рік), вирушає у мандри, знайшовши на кілька років притулок і духовне керівництво в монастирях і скитах Молдови. Влітку 1746 року оселяється на Афоні. Варто зауважити, що там молодий монах не знайшов того, чого шукав: духовних світочів, справжніх наставників на ту пору на Афоні не було, чернече життя ледве животіло. Це був найважчий період у житті Платона – час духовних випробувань, спокус, найважчою з яких була зневіра. Але він виявився справжнім духовним воїном і залишився до кінця відданим Богові. Після чотирьох років цілковитого усамітнення й аскези Платон приймає постриг з іменем Паїсія; 1758 рукопокладений у священики. Наступні роки веде життя старця у заснованому ним афонському Іллінському скиту й монастирях Молдавії – Драгомирнському, Сегульському, Нямецькому. У Нямецькому монастирі під керівництвом Паїсія перебували ченці 10 національностей, їхня кількість сягала декількох тисяч. То була одна з найбільших обителей Східної православної церкви. Учнями святого Паїсія було засновано близько 100 монастирів по всьому світі. Відійшов до Бога святий Паїсій у сані архімандрита, похований у головній церкві Нямецького монастиря (нині територія Румунії). Канонізований у 1988 році. Сучасник і ровесник Григорія Сковороди. Обоє народилися в грудні 1722-го, обоє відійшли у світлу вічність у листопаді 1794, проживши 72 роки. Разом навчалися в Києво-Могилянської академії. Обоє були людьми, котрі все своє життя прожили за найвищими морально-етичними стандартами, відданими до останнього подиху Богові та людям.

215 років від дня народження Тимка Падури (1801–1871), українського і польського поета, композитора, торбаніста, автора відомої польсько-української пісні «Гей, соколи!» (вона лунає у фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем»). Нащадок дрібношляхетської родини. Народився в Іллінцях на Київщині. Закінчив Кременецький ліцей. Літературну творчість розпочав у 22 роки. Українські твори писав латинськими літерами. Як польський патріот наполягав на необхідності спільної боротьби поляків та українців за незалежність. Був співцем козаччини, популяризував український фольклор та музику. Серед відомих пісень – «Січовик», «Гей, я козак з України», «Гей, козаче, в добрий час», «За Сибіром сонце сходить» (про Устима Кармалюка). Окремі вірші сам поклав на музику, деякі поширювались із музикою Гжегожа Відорта та Кароля Ліпінського. Товаришував з декабристами – Сергієм Муравйовим-Апостолом (нащадок гетьмана Данила Апостола) та Кіндратом Рилєєвим. Познайомився з ними у Житомирі завдяки старшому брату Юзефу. На прохання Муравйова-Апостола написав бойову козацьку пісню «Рухавка», яку переклав Рилєєв. За це обох братів Падур було піддано домашньому арешту. Брав участь у польському Листопадовому повстанні 1830-1831 роках, бився в загоні Вацлава Жевуського, свого приятеля, якому присвятив свою поезію «Золота борода». У 1830-1832 роках був ув’язнений царською владою. Після поразки повстання мешкав у своєму маєтку Махнівці біля Бердичева. Брав участь у панславістичному з’їзді в Празі (1848) як делегат від Польщі. Помер у Козятині, похований у Махнівці (нині селище Козятинського району Вінницької області).

155 років від дня народження Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861–1929), українського громадсько-культурного діяча, політолога, журналіста, мецената. Чикаленко вкладав кошти у видання перших українських газет, журналів - «Громадська думка», «Селянин», «Рада», «Нова громада»; фінансував діяльність заснованого наприкінці ХІХ ст. у Львові Наукового товариства ім. Т. Шевченка; підтримував матеріально Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського; збудував у Львові Академічний дім для студентів – вихідців із Наддніпрянської України. Це йому належить афоризм: «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Він не залишив дослідникам томів поезії та прози, але зоставив нащадкам свої спогади й щоденники, в яких його патріотичне слово, висока національна ідея зафіксували незнищенну в часі епоху культурно-духовного творення та будівництва в Україні. Ці матеріали стали своєрідним літописом тогочасної доби, в якому видавець, меценат і громадський діяч не лише осмислює власне життя, а й висвітлює діяльність тих угрупувань, товариств та видань, до яких був причетний. Цінним надбанням української культури, одним із важливих джерел до пізнання нашого народу початку ХХ століття є «Щоденники», опубліковані вже після смерті Чикаленка у 1931 році. На початку ХХІ ст. Ліга українських меценатів заснувала низку престижних премій, серед яких – Премія імені Євгена Чикаленка (2001).

Роковини смерті:

65 років з дня смерті Романа Миколайовича Кравчука (1910-1951), одного з керівників українського визвольного руху, заступника голови Проводу Організації Українських Націоналістів і крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях, Голови Президіяльної Колегії УГВР.

24 роки з дня смерті Натана Мироновича Мільштейна (1903-1992), видатного скрипаля ХХ століття. Виступав у тріо з Володимиром Горовицем і Григорієм П’ятигорським. Народився в Одесі, навчався в Петербурзькій консерваторії. В 1925 році він назавжди залишив батьківщину і виїхав на Захід. Багато сучасних музикантів вважають Натана Мільштейна кращим скрипалем минулого століття. За віртуозне виконання Баха його називали майстром інвенцій. Любов до скрипки приходила до нього поступово. Перше і найсильніше враження – дитяче. Мати повела хлопчика на концерт, де виступав інший знаменитий одеський вундеркінд Яша Хейфіц (старший від Мільштейна на 2 роки). Гра юного віртуоза вразила Натана до глибини душі. Але коли він почав серйозно займатися музикою у скрипаля Петра Столярського (у нього в учнях ходили і Яша Хейфіц, і Давид Ойстрах, і Леонід Коган), був дещо розчарований – до того йому здавалося, що музика – така чарівна і прекрасна, не потребує жодних зусиль, а тим більше такої титанічної праці. Але, попри все, вже в 1915 році 12-річний Натан виступив солістом на концерті в Одесі, присвяченому 50-річчю композитора Олександра Глазунова. Через рік він вже брав уроки у знаменитого музичного педагога  тих часів Леопольда Ауера. Через Ауера пройшли такі чудові скрипалі як Єфрем Цимбаліст, Міша Ельман, і все той же Яша Хейфіц. «Ви повинні працювати над музикою головою, а не пальцями», - любив повторювати Ауер своїм учням. Через багато років, вже досвідчений музикант, Натан Мільштейн, наче перефразовуючи свого вчителя, зауважить, що «…гарному музикантові необхідні, передусім, темперамент, яскрава особистість і твердий характер», - і жодного слова про техніку. Проте сучасники Мільштейна згадують, що техніка у нього була унікальна: складалось враження, що гра дається йому на диво легко, і звуки лунають самі по собі, без жодних зусиль. У 1921 році Натан Мільштейн знайомиться з піаністом Володимиром Горовіцем, який невдовзі стане його близьким другом. Саме з Горовіцем Натан через чотири роки їде до Берліна на гастролі і там обидва музиканти вирішують не повертатися на батьківщину з її непевним майбутнім. У Берліні Мільштейн домігся аудієнції у славетного бельгійського скрипаля і педагога, професора Брюссельської консерваторії Ежена Ізаї – молодий скрипаль шукав собі гарного вчителя. Той неохоче погодився на зустріч, але після того, як почув «Каприччо» Паганіні у виконанні 22-річного одесита замислився, а потім відповів, що, на його думку, Натан не має потреби в жодних учителях. Благословення Ізаї мало величезне значення для Мільштейна і, за його ж словами, відіграло вирішальну роль в його самовідчутті як музиканта. З 1929 року скрипаль жив у США, після закінчення Другої світової війни перебрався в Європу і до кінця свого 89-річного життя мешкав у Лондоні. Виступати з концертами музикант перестав лише за три роки до смерті – на заваді став перелом руки. Григорій П’ятигорський, блискучий віолончеліст, ровесник і друг Мільштейна писав про нього: «Його скрипка зливалась не тільки з його руками, але й з усім його тілом. Натан міг бути лише тим, ким він був – надзвичайним скрипалем».


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-