1 вересня в "сірій зоні". Шкільний дзвінок під обстрілами

1 вересня в "сірій зоні". Шкільний дзвінок під обстрілами

1294
Ukrinform
Ті старшокласники, у яких є Інтернет, можуть дивитися українське ТБ, інші - ні

З 11 підлітками з міст "сірої зони" Мар'їнки, Красногорівки та Курахового я зустрілася за тиждень до початку навчального року. Хлопці приїхали на дводенний тренінг з журналістики на базу відпочинку "Золоте руно" до Курахового Донецької області - це 50 км від Донецька.

Один із організаторів поїздки, керівник Міжнародного центру допомоги Сергій Косяк розповів, що ці діти у травні пройшли конкурсний відбір серед 30 бажаючих бути журналістами і тепер змогли на кілька днів виїхати з близьких до війни міст.

Після тренінгу вони повернулися додому і пішли до школи, як і всі діти в Україні. Але чи все у них так, як у всіх? Як це - вчитися поряд з війною?

Поговорити про це запрошую дітей після обіду на розташоване на території бази Курахівське водосховище. Безпосередньо розпитувати у них про війну не наважуюся - Мар'їнка та Курахове обстрілюються, а діти все-таки на відпочинок приїхали. Поки вони, сміючись, бігають берегом водосховища, а потім заходять у воду, думаю, з чого б почати розмову.

Першою вдається поговорити з Настею Трофимчук, ученицею 7-го класу Красногорівської загальноосвітньої школи №2. Дівчинка розповідає, що до 1 вересня була готова ще за тиждень, навіть зібрала портфель, щоправда, не встигла прочитати всі 24 книги, які задавали на літо. У цьому році навчальний процес у їхній школі не переривався, тільки взимку у ній дуже холодно, і всі переходять до школи №5. Взимку там у дві зміни навчаються школярі з усіх п'яти красногорівських шкіл.

Щодо побажань до 1 вересня дітям в інших областях України Настя довго не роздумує.

- Я хочу побажати їм удачі і щоб вони цінували те, що у них є, і школу теж, - каже дівчинка. - Я розумію, що не всі люблять ходити до школи, точніше, ніхто не любить, але нехай вони цінують те, що можуть це робити.

Цьогорічна семикласниця розповідає, що відразу після початку бойових дій практично всі школи в Красногорівці відчули їх на собі.

- Школа №1 згоріла під час першого обстрілу, - згадує вона початок історії «русского мира» на Донбасі. - У нашу школу снаряди потрапляли два рази, місцями повилітали вікна, але у кількох класах їх відновили.

У третю школу багато разів потрапляли, директор намагався її відновити, навіть вікна нові поставив, але її знову понищили. У п'яту школу теж попадали, її відремонтували, щоб у ній вчилися взимку, але вона є найменшою школою нашого міста, і взимку там нереально вчитися - затісно.

Внаслідок постійних обстрілів Красногорівки Насті довелося пропустити п'ятий клас - міськрада тоді заборонила школам проводити заняття, тому діти навчалися тільки останні три тижні навчального року.

- Раніше я була відмінницею, але в шостому класі через те, що у мене не було бази п'ятого, почала отримувати «дев'ятки», а до того вчилася на 10 та 11 балів, - ділиться проблемами дівчинка.

Коли Настя починає озиратися на друзів на березі, я прощаюся з нею і підходжу до п'ятнадцятирічної Мирослави Трофимчук. Вона спочатку привітно посміхається, але коли я дістаю диктофон, у неї змінюється вираз обличчя, а потім вона цікавиться, що і де я буду публікувати.

Для цього у Мирослави є причини - вона якось постраждала від відвертості з журналістами, і тепер їм не довіряє.

За словами дівчинки, у неї брали інтерв'ю журналісти дніпропетровського телеканалу "34", це були милі люди, вона відповіла на всі їхні питання - про ставлення до "ДНР", про політику, родичів, які залишилися у Донецьку. Її коментар увійшов до документального фільму "Всупереч: вкрадений сміх", де розповідалося про дітей, які навчаються у так званій "сірій зоні".

- Я просила їх вирізати те місце, де я розповідаю про Україну, але вони все одно залишили, - ображається Мирослава.

Причин свого прохання вона не пояснює, а я і не наполягаю, та змінюю тему - запитую її про підготовку до навчального року. Мирослава вихваляється, що вже придбала усе канцелярське приладдя. Дівчинка розповідає, що у перші два роки від початку АТО їй довелося вчитися дистанційно, було складно і багато хто відстав - матеріал не засвоювався, потім треба було наздоганяти, але все ж іспити склали добре.

Мирослава теж навчається у другу зміну, а щоб діти не поверталися додому надто пізно, уроки намагаються скоротити та закінчити о 5 годині вечора.

- Я ще додатково займаюся музикою, тому іноді доводиться вчити уроки до першої години ночі, - чи то хвалиться, чи то скаржиться моя співрозмовниця.

До нас підходять інші діти - їм цікаво, що я питаю, що відповідає Мирослава. Користуючись нагодою, дізнаюся у дітей, чи дивляться вони українські телеканали. Вони спочатку мовчали, а потім пояснюють, що ті, у кого є Інтернет, можуть дивитися українське ТБ, інші - ні. Одна з дівчаток зізнається, що дуже не любить російський телеканал "Зірка", так як там постійно показують фільми про війну.

Детальніше про те, які телеканали можуть дивитися діти та їхні батьки у прифронтових містах, мені розповідає їхній куратор Сергій Косяк.

- З 23 телеканалів, які показують у Кураховому, українських усього чотири - "5 канал", "1+1", ТРК "Україна" та місцевий "До ТБ" з головним офісом у місті Краматорську, але якість не завжди хороша, - констатує він. - В основному мовлення йде з Донецька, тому більшість телеканалів або «ДНР-івські», або російські, а це означає, що інформаційну війну в цьому регіоні на даному етапі Україна програє. Тому й виникла ідея навчити дітей основам журналістики.

Що ж, ідея хороша - кому, як не місцевим дітям знати, як і про що розмовляти з земляками. Хотілося б сподіватися, що в їхніх майбутніх репортажах до 1 вересня не буде слова «війна».

Катерина Завада, Київ-Курахове.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-