20 серпня. Пам’ятні дати

День встановлений за пропозицією Міжнародного товариства прав тварин (ISAR) США. Вперше відзначався в 1992 році, але невдовзі був широко підтриманий світовими зоозахисними організаціями й набув міжнародного масштабу. Цей день покликаний привернути увагу до проблем чотирилапих «братів наших менших» переважно собак та котів, яких людина спочатку приручає, а потім кидає напризволяще, прирікаючи на голод, холод, хвороби та мученицьку смерть, адже опинившись у невластивому для них середовищі, тварини невдовзі гинуть. Щоправда, останнім часом безпритульними все частіше стають також дикі та екзотичні тварини і птахи, яких люди, придбавши за чималі кошти з невідомо яких міркувань, згодом теж викидають на вулицю. Цього дня в усьому світі проводяться благочинні та просвітницькі заходи – різноманітні аукціони, виставки, концерти на яких волонтерами збираються кошти для допомоги безпритульним кішкам і собакам. Також чимало ветеринарних клінік цього дня проводять безкоштовну стерилізацію та вакцинацію тварин. А ще цей день – гарна нагода для чотирилапого знайти нового господаря. Великий гуманіст, палкий прибічник ідеї ненасилля Махатма Ганді зауважував: «Моральний прогрес нації можна виміряти тим, як ця нація ставиться до тварин». В Україні це болюча і не надто популярна тема – в країні, де існує проблема дотримання прав людини, про тварин згадують в останню чергу, здебільшого перед якимись подіями чи заходами, до яких буде неминуче прикута увага європейських інституцій. Так було перед Євробаченням-2005, що проходило в Києві, так було перед чемпіонатом Європи з футболу Євро-2012, так буде і в наступному, 2017 році, адже в Україні знову відбудеться популярний європейський пісенний конкурс. Отже, можна вважати, що українським безпритульним собакам та кішкам трішечки поталанило – у когось з них з’явиться домівка, вони отримуватимуть удосталь їжі та можливо, уникнуть знущань сумнозвісних догхантерів. До речі, перший притулок для собак з’явився ще в 1695 році в Токіо. У США, так само як і у Великобританії, перші притулки для тварин виникли наприкінці ХІХ століття. Перші закони щодо захисту тварин були прийняті також у Великобританії  (1822). Одне з найгуманніших у світі законодавств щодо прав тварин – австрійське. У Києві чотирилапими опікується Київське товариство захисту тварин. Воно було засноване 1960 року й одним із його фундаторів був поет Максим Рильський. А перший притулок для тварин в Україні з’явився лише в 1992 році і це був притулок «Милосердя» (функціонує й нині) поблизу Львова, він був заснований на кошти Міжнародного фонду захисту прав тварин. Першими спонсорами українських притулків для тварин були французька кіноактриса Бріжіт Бардо, Британське Королівське товариство та августійші особи Європи.

Події дня:

1380 років тому (636) відбулась битва при Ярмуці – найбільше військове протистояння між Візантією та арабами (Рашидунським халіфатом), яка й по сьогодні вважається однією з найважливіших подій у світовій історії. Це було величезне бойовисько, яке проходило в долині річки Ярмук (сучасні кордони між Сирією та Йорданією та Сирією та Ізраїлем). З боку Візантії була 140-тисячна армія, а з боку арабів – 40-тисячне військо. В результаті шестиденного протистояння араби здобули переконливу перемогу, поклавши, таким чином, кінець візантійському пануванню в Сирії та Палестині. Вже наступного року араби завоюють Єрусалим. Софроній Єрусалимський, доведений до відчаю, сам здасть Святе місто халіфу Омару. Щоправда, мусульманин проявить великодушність – містяни отримають право сповідувати свою релігію, жоден християнський храм не піддасться ані спустошенню, ані закриттю. Іншим важливим (геополітичним) наслідком перемоги арабів при Ярмуці, став початок першої потужної хвилі ісламських завоювань та просування ісламу на християнське Середземномор’я. На карті світу з’являється молода, потужна держава, а іслам виходить за рамки Аравійського півострова і стає світовою релігією. Невдовзі середньовічна Європа вступить у безпосередній контакт з мусульманським Сходом.

120 років тому (1896) в Києві відбулось освячення собору Св. Володимира – нині головного храму Української православної церкви – Київського патріархату, однієї з архітектурних перлин Києва, а також одного з центрів духовного оновлення сучасної України. Будівництво храму розпочалось у 1862 році, а завершилося через 20 років, у 1882. Після того понад десятиліття велися оздоблювальні роботи. Його розписували провідні художники тогочасної імперії: російські (Васнецов, Нестеров), українські (Врубель, Пимоненко, Замирайло, Костенко), польські (Сведомський, Котарбінський). Керував роботами професор Прахов. Собор побудовано у руському неовізантійському стилі, початковий проект розробили архітектори Іван Штром і Павло Спарро; згодом його переробив архітектор Олександр Беретті. Храм будувався на громадські пожертви. У радянські часи собор залишався діючим храмом, виконуючи функції кафедрального собору Києво-Галицької митрополії Російської Православної Церкви. Хоча спроби закрити були: у серпні 1929 року більшовики хотіли влаштувати там черговий музей антицерковної пропаганди. Під час окупації гітлерівцями споруду реставрували, а після визволення Києва від німців собор став кафедральним собором Російської православної церкви і у такій якості функціонував надалі. Лише у 1992 році, після утворення Української Православної церкви – Київського Патріархату храм став Патріаршим кафедральним собором цієї конфесії. У Володимирському соборі нині знаходяться мощі Великомучениці Варвари, а також мощі Святителя Макарія. 

Ювілеї дня:

115 років від дня народження Сальваторе Квазімодо (1901–1968), італійського поета, перекладача, лауреата Нобелівської премії з літератури (1959). Учасник руху Опору. Автор поетичних збірок «Ерато і Аполліон», «Життя – не сон», «Незрівнянна земля», а також ряду досліджень («Петрарка і почуття самотності», «Поет і політика», «Нотатки про театр» та ін.). Переклав деякі твори Гомера, Есхіла, Софокла, Овідія, Неруди. Вірші Квазімодо переклали Микола Бажан, Леонід Первомайський, Оксана Пахльовська. 

95 років від дня народження Миколи Яковича Зарудного (1921–1991), українського драматурга, сценариста, письменника, лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1978). Працював у редакціях обласних газет, був головним редактором Київської кіностудії художніх фільмів ім. О.П. Довженка (1961-1963). Друкувався з 1944 року. За його п’єсами створені кінокартини «Стежки-доріжки», «Тут нам жити», телефільми «Чужий дім», «Пора жовтого листя», «Вірність» та ін. 

Роковини смерті:

15 років з дня смерті Сергія Володимировича Данченка (1937–2001), українського режисера, педагога. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1978). Серед кращих вистав: «Маклена Граса» Куліша (1967), «Річард ІІІ» Шекспіра (1974), «Украдене щастя» Франка (1976, 1979), «Дядя Ваня» Чехова (1980), «Візит старої дами» Дюрренмата (1983), «Енеїда» Котляревського (фолк-опера; 1986), «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1989), «Пігмаліон» Бернарда Шоу (2000). Працював головним режисером Львівського ТЮГу, головним режисером Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької (1970–1978), де під його керівництвом зібралася чудова акторська команда: Федір Стригун, Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Віталій Розстальний, Богдан Козак, Таїсія Литвиненко. На прем’єри заньківчан приїжджали глядачі не тільки з області, але й з багатьох міст України. Коли у 1978 році Данченку запропонували переїхати до Києва й очолити театр ім. І. Франка, то режисер не дуже зрадів. За ним хотіла піти велика частина трупи львів’ян. Але тоді довелося б оголювати театр. Тому він узяв тільки двох: Ступку і Розстального, а з Харкова запросив Валерія Івченка. «Він осиротив Львів. – згадував львівський прозаїк, головний редактор журналу «Дзвін» Роман Федорів. – Це ж які роки були! Сімдесяті! Маланчуківщина! Все національне утискувалось, а він сміливо наповнив гру акторів Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької національним змістом. Я любив його і залюбки відвідував театральні спектаклі. Гадаю, що Сергій Данченко міг би з повним правом сказати, як Іван Франко: «Я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям». За київський період театральної творчості (а це 23 роки) режисер поставив низку яскравих вистав, які швидко й невпізнанно змінили обличчя театру ім. І. Франка та, зрештою, відновили колишню гучну славу франківців.