Чи варто нам переписувати «Історію ВКП(б)»?

Чи варто нам переписувати «Історію ВКП(б)»?

Укрінформ
Ми шануємо Корольова, а він - батько балістичних ракет, якими Хрущов збирався стріляти з Куби по Америці

...Не можна переписивати історію! Не чіпайте! – лунають голоси з-за поребрика і ближче, коли, зігнувшись і схиливши голови, відходять від нас у небуття ДніпроПетровський з ДніпроДзержинським, численні комсомольськи й коммунарськи, нескінченні вервечки леніних та чапаєвих.

Порожні п'єдестали вселяють жах. Відсутність серпів і молотів – почуття беззахисності. «Не можна переписувати історію!»

І ми згодні. Історію не можна переписати. Це безглуздо. Особливо, якщо це історія КПРС, а тим більше, її «Короткий курс».

Нинішнє покоління вже насилу розуміє, про що йдеться, а ми, вирощені в СРСР, знаємо. Тому що кожен студіював (не міг не студіювати) цю біблію більшовизму – «Короткий курс історії ВКП(б)». Якщо хто не в темі: абревіатура означає «Всесоюзна комуністична партія (більшовиків)». Написали її під диктовку Сталіна, коли у більшовицькій Росії розвелося безліч комуністичних біблій-апокрифів, що «неправильно» висвітлювали роль Батька Народів. Видавали брошуру накладами в десятки мільйонів екземплярів, її вивчали у вишах і військових академіях, на рабфаках і численних університетах марксизму-ленінізму», всі хто вмів і не вмів читати. І, оцінюючи історію, ніхто не міг відступити від написаного навіть на одну букву, на один пробіл та кому.

Короткий курс історії ВКП(б) був каноном і догмою. Всі інші історії – Київської Русі, РРФСР та Радянської України, а потім і світова історія писалися за калькою «Короткого курсу». Чому короткого? Тому, що повний курс не дано було знати нікому. У різних варіаціях історія ВКП(б) дійшла до середини 80-х, коли почалася горбачовська Перебудова.

І ось, одного разу, нечисленні відвідувачі Українського історичного музею (що поряд з Пейзажною алеєю) були шоковані. В одному із залів якийсь сміливець поряд з обов'язковими Леніним, Свердловим, Дзержинським, приклеїв вирізаний з старої газети портрет забороненого Троцького.

І керівництво музею його не зняло. Воно, звичайно, злякалося, тому що по-перше, за таку диверсію можна було сісти у в'язницю. Але і сумнівалося: а раптом це директива з Москви?

А для нас, молоді - це був прорив свідомості в інший всесвіт, Великий Виклик «Короткому курсу», де революціонер Лев Троцький огульно звинувачувався в ревізіонізмі та шпигунстві. І тоді здавалося, що ось вона - довгоочікувана історична правда. Ми раділи! І якими були дурнями, прийнявши незначну поправку в «Короткому курсі» за зміну самого курсу.

З кожним роком в історію вносилося дедалі більше виправлень, героями і жертвами побували Бухарін з Тухачевським, Хрущов з Жуковим, Якіри-Косіори, Скрипник з його українським комуністичним відродженням. І тільки через роки ми зрозуміли, що це просто кати вбивали катів і самі вмирали від рук таких самих.

І коли нам здавалося, що ось вона – остаточна істина, це був лише черговий шар шкірки на нескінченній цибулині. Ми лущили її, намагаючись дістатися до золотої серцевини. А серцевини-то і не було, а лише одна гнилота. І все, що залишалось – це переписувати, спочатку в часи перебудови, а потім і в роки незалежності,ту саму, сталінську історію ВКП(б).

Тому й трималися так довго ідоли на п'єдесталах та імена катів у назвах українських міст, тому так завзято славилися герої чужих міфів та здобутки чужої культури. Всі ці двадцять п'ять років української незалежності ми самі не розуміли, що творимо! Ми мордували себе в безплідних спробах прив'язати українську історію до тієї, яку винайшов Сталін.

Ми й зараз не до кінця визначились з Бандерою, і не знаємо, що робити з Ватутіним та Рокоссовським. І мільйон прихожан Московського патріархату продовжують вірити в петровську анафему Мазепі. І дивуємося, як ліберальний публіцист Дмитро Биков міг назвати перейменування Московського проспекту на проспект Бандери «поганою річчю». А він міг. Тому що весь російський «лібералізм» - це лише ремарки на полях того самого «Короткого курсу».

І у наших сусідів з заходу теж своя історія. І якщо нас раніше не звинувачували, то тільки тому, що ми були, з образливої оцінки Обами - «клієнтами Росії», і що з нас взяти. І напевно, поляки сподівалися, що наша власна історія буде схожою на польську. А вона виявилася – українською. І це їх обурило...

Історію не можна переписувати. Її треба писати заново, з чистого аркуша, відокремлюючи зерна від плевел, своє від чужого, дивлячись на світ, на минуле власними, а не чужими очима. І навіть якщо дуже-дуже хочеться привласнити собі перемоги поваленої імперії, все одно цього робити не можна, тому, що це дірка, крізь яку імперія до нас обов'язково повернеться.

...Можливо, старозавітні євреї теж будували єгипетські піраміди – одне з Семи чудес світу. Будували в якості рабів, поневоленого народу. Але свою історію вони побудували на іншому – на довгих 40 роках ходіння по пустелі...

А ми?

Недавно у Києві невідомі знесли бюст Сидору Ковпаку. Біль і розчарування його нащадків і шанувальників можна зрозуміти. Карпатський рейд, методи диверсійної боротьби, використані кіборгами в АД... Але рано чи пізно повинно було постати запитання, а ким він був, «партизанський генерал», до свого легендарного рейду, і ким він став після?

А був він, як кажуть відкриті джерела, не безпартійним селянським ватажком-самородком, а більшовиком з 1919 року і воював проти Української держави Скоропадського, командуючи групою диверсантів. За що в 1930-му його відправили вчитися підривати поїзди в спецшколу ОГПУ. Куди збиралися його відправляти «партизанити» в 30-ті роки - невідомо, але можна здогадатися. А ще на Лугандонських сайтах люблять цитувати рядки з військового щоденника Ковпака про те, що селяни в Карпатах зустрічали радянських солдатів квітами, а їхні села палили бандерівці, і що в лісах тих «кинь камінь в собаку і потрапиш в націоналіста», і у боротьбі з ними «нам трохи допомагають німці своїм прочищенням лісу». А після війни герой-генерал працював суддею сталінського Верховного суду і, очевидно, судив воїнів УПА, і чи врятував від смерті хоч когось з них?

Ми не бажаємо замислюватися, що наші «знамениті українці» - кібернетик Віктор Глушков і літакобудівник Олег Антонов розробляли системи наведення для ракет і транспортні літаки для радянської армії, яка лякала весь світ війною. І наша чудова «Мрія» - це лише деталь масштабної системи космічного озброєння, за допомогою якої Брежнєв і його послідовники збиралися звести рахунки з Рейганом. А великий українець Корольов запустив людину в космос лише як хобі, зарплату ж отримував за створення балістичних ракет, тих самих, які Хрущов завіз на Кубу, і це ледь не призвело до світової катастрофи.

І ще, для справедливості: водневі боєголовки для корольовських ракет збиралися в Челябінську-40. І батьки одного з авторів цих рядків отримали за розробку цих боєголовок ордена. І це завжди було гордістю родини. А навесні 2014-го Путін водневою бомбою погрожував нам, якщо не підемо з Криму... І як тепер з цим бути?

Від великих імен важко відмовитися. Але, залишивши їх в нашій історію, ми і провину на себе повинні взяти: за Карибську кризу, за корейську війну і за холодну, за Брежнєва і Афганістан. Або вчинити як стародавні євреї. По-іншому не вийде.

От він як нас тримає, цей неспалимий, мерзенний сталінський посібник. І нам напрочуд багато треба переосмислити, щоб викинути його зі своєї голови. І багато хто з нас до цього ще не готовий. Але часу немає. До кінця ходіння по пустелі залишилося зовсім небагато. І є надія, що рука нинішнього покоління вже не здригнеться...

А проспект Бандери – він теж не вічний. Тому що і демонічний вигляд самого Степана Андрійовича – продукт того ж «Короткого курсу». Ми просто перелицювали його і використовуємо як зброю проти Росії, оце й усе. Щоб довести: ми – не ви! Щоб відчепилися. І, можливо, років через 20, коли гострота історичного дискурсу згладиться, проспект Бандери буде перейменовано вдруге.

І це буде нова історія. Але вже наша, українська.

Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-