8 липня. Пам’ятні дати
Свято було засноване з ініціативи православної церкви, яка 8 липня вшановує пам’ять святих князя Петра і княгині Февронії Муромських, яких вважають взірцем подружньої любові та вірності, а також покровителями шлюбу. «Житіє святих Петра і Февронії» було написане у ХVІ столітті й ідеться там, звісно, про життя цих двох, тоді ще не святих, людей. Головною героїнею «Житія» сміливо можна назвати Февронію – жінку надзвичайно мудру і розважливу. Жив і княжив у Муромі князь Павло, а в нього був молодший брат Петро. Якось до дружини князя внадився лукавий змій, який спокушав її весь час на перелюб. Жінка була як жінка, але коли прилітав змій, то шаленіла й робилася сама не своя. Довго журилася з того горя вся княжа родина, аж поки молодший брат Петро, зрештою не вбив клятого змія. І все було б добре, якби не краплина крові гада, що пропекла шкіру княжича. Від тієї краплі пішла по його тілу страшна болячка – рани, що весь час гноїлися й кривавили. Звісно, рідні кинулися по лікарях і знахарях, але марно – ніхто не міг вилікувати від гаспидської хвороби молодого князя. І ось, майже зневірившись у порятунку, в лісовій глушині, на кордоні з іншим князівством, Петро зі слугами натрапляє на хижу, в якій мешкає Февронія, донька бортника. Дівчина погодилася вилікувати знаного гостя за однієї простої умови: він мусить взяти її за дружину. Князь був у безвиході й одразу ж сказав «так», хоча, насправді й гадки не мав брати шлюб з простолюдинкою. Але й дівчина була не з лика шита: вона приготувала мазь, наказала віднести князя в баню, добряче його викупати, а потім змастити все його тіло маззю, залишивши на нозі одну невеличку ранку. Слуги так і вчинили, і скоро від болячки й сліду не залишилося. Петро скочив на коня, та й подався додому. Але, як виявилось, радість князя була скороминущою – не встиг він під’їхати до стін рідного міста, як побачив, що хвороба повертається. І стало йому так зле, що мусив він, бідолашний, повертатися до Февронії, й умовляти її, аби та зцілила його. Зрештою дівчина його вилікувала й вони побралися. На цьому б можна було б поставити крапку, але історія Петра і Февронії має продовження. Князь Павло помер і замість нього почав правити Петро. Місцеві бояри люто зненавиділи Февронію (звісно, на місці доньки бортника, яка стала княгинею, могла б бути котрась із їхніх дочок, або сестер) – тут почалися лихі намовляння й заміри, але Петро ні на що не реагував, адже любив дружину. Бояри висунули вимогу: «Дай їй усілякого добра, посади на корабель, й відправ подалі з міста, бо ми далі її не терпітимемо». «Запитаймо мою дружину», - сказав на те Петро. Покликали Февронію, й на запитання, чи погоджується вона добровільно залишити місто, вона відповіла згодою, але за умови, що бояри віддадуть їй те, що вона в них попросить. Ті радо погодилися, а Февронія попросила у них власного чоловіка. «Це все, що я хочу забрати», - резюмувала мудра жінка. Шкода боярам було відпускати князя, який був добрим правителем, та робить було нічого – відпустили. І ось попливли вигнанці рікою все далі й далі від рідного краю. На кораблі разом із княжою родиною був почет, і один із чоловіків почав задивлятися на Февронію. Та одразу ж зрозуміла його наміри, підізвала до себе й попросила зачерпнути води по правий бік корабля, потім по лівий і попити. Той так і зробив. «А що, чи є різниця?», - запитала княгиня. «Ні, вода та й годі», - знизавши плечима, відповів чоловік. Февронія ж сказала наступне: «Отак і природа наша жіноча, всюди однакова. Чому ж, маючи дружину, задивляєшся на інших?». Плили вони собі плили, але у князя розпочалася страшна депресія. Але й тут Февронія не розгубилася й діяла як дипломований психотерапевт: «Бач, понівечене дерево знову зеленіє, так і людина, з Божою поміччю не втрачає надії й живе на світі». Невдовзі їх наздогнали бояри й попросили повернутися й знову посісти престол, бо в місті почалася ворожнеча й кривава боротьба за владу. Петро і Февронія, як і належить ревним християнам, пробачили кривдників і повернулися до Мурома. Правили вони ще довго й щасливо, у любові та злагоді. Перед смертю прийняли чернецтво й померли в один день. Ось такий зразок для наслідування подружнього життя і став підставою для заснування свята. На міжнародному рівні День сім’ї засновано Генеральною Асамблеєю ООН ще в 1993 році й відзначається він щорічно 15 травня.
Події дня:
357 років тому (8–9 липня, за ст. ст. – 28–29 червня 1659) відбулась Конотопська битва – переможна битва української армії, очолюваної гетьманом Іваном Виговським, з московськими військами на переправі через річку Соснівку неподалік Конотопа (тепер Сумська обл.); один із ключових епізодів російсько-української війни 1658–1659 рр. 100-тисячна московська армія ще ранньої весни вдерлася на Лівобережну Україну. Ніжинський і Чернігівський полки не могли її стримати. В кінці березня московське військо почало облогу Конотопа. Усі штурми упродовж двох місяців вдавалося відбити 5-тисячному загону на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким. Тим часом Виговський зібрав військо і підготувався до вирішального бою. На підмогу гетьман залучив татарські загони й навіть поляків. (Власне, активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, і викликала занепокоєння московського уряду, який за допомогою своїх агентів заходився активно формувати антигетьманську опозицію). В Лівобережній Україні армія князя Трубецького на своєму шляху все руйнувала і грабувала, психологічно «готуючи» українське військо до рішучого опору. Виговський розробив мудру тактику битви. Московське військо по суті саме вскочило в підготовлену пастку й опинилося в трясовині, де й втратило кінноту, артилерію і близько 30 тис. загиблими та п’ять тисяч полоненими. Блискуча перемога українців під Конотопом відкривала перспективи зміцнення української незалежності. Та, на жаль, далі все пішло за іншим сценарієм. Московському царю вдалося зміцнити «п’яту колону» – старшинську опозицію. Промосковськи налаштовані й до того ж матеріально зацікавлені в цьому деякі полковники виступили проти гетьмана, і в жовтні 1659 р., через чотири місяці після блискучої перемоги, Виговський змушений був зректися булави (Московії потрібен був такий гетьман, котрого, за метким висловленням того ж таки Виговського, можна було «взяв за хохол, за собой водить»). Так, Конотопська битва стала лише виграною битвою – не більше, а війну, як і своє незалежне майбутнє, українці програли. У радянській історіографії про Конотопську битву воліли мовчати (вона була ледве не забороненою темою), адже ця подія, що відбулася через п’ять років після Переяславської ради, зовсім не вписувалася в міф про «споконвічне прагнення українського народу до возз’єднання з російськими браттями».
Ювілеї дня:
205 років від дня народження Володимира Опанасовича Караваєва (1811–1892), російського і українського хірурга, одного з основоположника вітчизняної офтальмології. Працював у Петербурзі, потім у Дерпті (Тарту) під керівництвом Миколи Івановича Пирогова. З 1841 – професор Київського університету (організатор та перший декан медичного факультету). Організатор першої в Росії клініки очних хвороб (Київ, 1844). Автор праць з питань травматичного флебіту, техніки ампутацій, хірургічного лікування косоокості й катаракти тощо. Одним з перших (поряд з М.І. Пироговим) почав впроваджувати в хірургічну практику засоби знеболювання. В 1873 році видано його посібник з оперативної хірургії, атлас з хірургічної анатомії (1886).
180 років від дня народження Джозефа Чемберлена (1836-1914), міністра колоній Великобританії в 1895-1903 рр., одного з ідеологів і практиків британського колоніалізму.
165 років від дня народження Артура Джона Еванса (1851–1941), англійського археолога. З 1909 р. професор Оксфордського університету. В 1893-1930 рр. (з перервами) вів розкопки на о. Кріт, відкрив мінойську культуру. Відомий польський поет, есеїст і драматург Збіґнєв Герберт у чудовій збірці нарисів «Лабіринт біля моря», присвяченій темі європейської античності пише про Еванса наступне: «Еванс був низького зросту, навіть карликуватого, не надто привабливої зовнішності, а вибуховий темперамент забезпечив йому більше ворогів, аніж друзів, але ці природні недоліки й вади характеру компенсували незламна воля, солідна освіта та величезні запаси енергії. Фортуна обдарувала його довгим життям і особистим маєтком, який дозволив йому провести 40-річні розкопки, а також втілити свої вигадливі реконструкції… Йому було 49 років, майже стільки ж, як Шліманові, коли той почав розкопки Трої. Він не відкрив золотих масок, скарбниці, коштовного каміння – як це трапилось у Мікенах, – але опинився візаві з дозрілим і вишуканим мистецтвом, сповненим чарівності й витонченості архітектурою і солодким, хотілося б сказати, декадентським стилем життя, яке випромінювали розкопані руїни. Лабіринт сходів, покоїв, коридорів, терас і дворів здавався безконечним, і Еванс із клубком Аріадни в руках терпляче просувався крок за кроком уперед…»
110 років від дня народження Філіпа Джонсона (1906-2005), легендарного американського архітектора, одного з найвідоміших архітекторів ХХ століття, першого лауреата головної архітектурної премії світу – Прітцкерівської премії (1979). Автор проектів Центру Думбартон-Окс (Вашингтон), хмарочоса Сігрем (Нью-Йорк), «Саду скульптур» для Музею сучасного мистецтва (Нью-Йорк), Театрального комплексу штату Нью-Йорк у Центрі мистецтв ім. Аврама Лінкольна, Кришталевого собору (Гарден-Гроув, штат Каліфорнія), Меморіалу Джона Кеннеді в Далласі, Вільямс-Тауера в Х’юстоні, будівлі корпорації «Соні» в Нью-Йорку, «Губної помада» на Мангеттені, Воріт Європи в Мадриді. Джонсон прожив без року 100, майже половину життя професійно займався архітектурою і впродовж усього цього часу йому вдавалося бути найвпливовішим і наймоднішим архітектором Америки. Джонсон вивчав історію і філософію в Гарварді, але в 1928 році, подорожуючи по Європі, в Берліні зустрівся з німецьким архітектором-модерністом Людвігом Місом ван дер Рое і ця зустріч змінила все його подальше життя. Джонсон першим ознайомив американців з теоретичними розробками Міса, Гропіуса і Ле Корбюзьє і всіляко пропагував у США модернізм. Він також створив каталог Музею сучасного мистецтва, ввівши в 1932 році термін «інтернаціональний стиль», яскравими представниками якого були Рое, Корбюзьє, Гропіус, Якобус Ауд, а згодом і він сам. До речі, Корбюзьє він не любив і висловлювався про француза з граничною відвертістю: «Корбюзьє – гидка людина, хоча і геній. Але ж, хіба можемо ми любити людину тільки за те, що вона геній?» З 1949 року Філіп Джонсон почав працювати як архітектор-практик, створивши разом з Місом такий яскравий зразок «інтернаціонального стилю», як хмарочос Сігрем-білдінг у Нью-Йорку (1956). Після того, як популярність «інтернаціонального стилю» почала падати, Джонсон досить швидко адаптувався до нових віянь. В його проектах з’явилися зігнуті лінії та алюзії до історичних архітектурних стилів, властивих постмодерну. Згодом він ще декілька разів змінював власний стиль – ніколи не чіпляючись за колишні здобутки і напрацювання. Він умів відчувати час і «ловити хвилю». Учнями Джонсона можна сміливо назвати таких зірок архітектури як Заха Хадід (на жаль вже покійна), Бернар Чумі, Даніель Лібескінд. А «Скляний будинок» Філіпа Джонсона в Нью-Канаані, збудований далекого 1949 року, залишається найзнаменитішим приватним будинком архітектора в новітній історії і є на сьогодні музеєм.
