Олександр Демидов, колишній житель Прип'яті
У перший день після аварії на ЧАЕС Прип'ять гуляла весілля
22.04.2016 09:08 3046

- Тоді якраз був період боротьби з пияцтвом і вводилася мода на безалкогольні весілля. Я жартував, що, мабуть, і аварія на ЧАЕС сталася через нього - щоб відмінили. Я був тамадою на тому весіллі і скажу, що вести його було дуже складно. На звичайному півтори години попрацюєш, а далі - все, гості вже самі веселяться, можна їм лише слово надавати. А коли всі тверезі, то сидять такі смутні, говорити не хочуть. Ну й, звісно, на настрій того весілля вплинули чутки про якусь надзвичайну подію на станції, про те, що когось із очікуваних гостей повезли в лікарню. Найсумніше, що ми тоді реально були за "залізною завісою". У ніч з 26 на 27 квітня відключили телефонний зв'язок. Мобілок тоді не було, а міжміських переговорів ніхто не міг замовити. Чутки країною ширились, люди з інших міст намагалися додзвонитися, а телефони Прип'яті були постійно ніби зайняті.

Оця невизначеність, розгубленість була властива всім мешканцям міста. Хоча весілля ми, слава Богу, відгуляли. З тією парою ми зустрілись у Прип'яті через 10 років. І навіть відзняли репортаж. Пройшлися місцями, де викрадали наречену, зазирнули в кафе, в якому гуляли, згадали про те, як проходило весілля і так далі. Молодятам тоді, пам'ятаю, за безалкогольне весілля обіцяли комсомольські путівки. А гості втішали себе тим, що наступного дня у батька нареченого буде день народження - ювілей, і там вони "відірвуться на повну".

- Однак у неділю жителів Прип'яті завантажили в автобуси і повезли в невідомість довгою-довгою колоною...

- Так, о 12-й годині по радіо оголосили про несприятливу радіаційну обстановку, запропонували взяти з собою гроші, документи, фотографії і підкотили автобуси.

- І куди вивезли, зокрема, вашу сім'ю?

- В село Поліське Київської області (через півроку воно, до речі, теж було виселене). Нам пощастило, бо нас підселили до людей, які виділили для нас кімнату. А от у селі, здається, Вовчків евакуйованих поселили в сараї й поставились до них не дуже добре.

У селі ми, жителі 50-тисячного міста почувалися зайвими. Тому що місцеві поглядали на нас скоса. Потім з'явилося слово "радіація" і нас, боячись "заразитися", стали побоюватись. Отож, поживши в селі 2 дні, я з родиною виїхав до мами у Полтаву.

- І як вас прийняла Полтава, адже жителі віддалених від Чорнобиля міст і сіл тоді, пам'ятаю, страшенно боялися занесення до них радіації?

Чим далі від Прип'яті, тим більше було фобії, різних чуток про радіацію

- Коли ми приїхали туди, то пішли в поліклініку поговорити, розпитати про можливий вплив опромінення на організм. Пам'ятаю, лікарка пересадила мене на стілець, який стояв подалі від неї. Думаю, що потім той стілець взагалі викинули. Тому що чим далі від Прип'яті, тим більше було фобії, різних чуток про радіацію, розмов про те, що з людьми, які приїхали з зони лиха, не можна спілкуватися, і що всі вони - смертники. Чути таке було неприємно і ми, залишивши дитину в бабусі, повернулися з дружиною в Поліське.

- Навіщо? Адже могли, мабуть, залишитись і починати нове життя в Полтаві.

- Ми повернулися з'ясувати: а що далі? У Поліському був штаб Чорнобильської АЕС, тож я пішов туди в профком і сказав, що готовий стати до роботи й організувати культурну програму для працівників станції. Мені сказали: Демидов, ти що, з глузду з'їхав, яка зараз дискотека? А потім подумали і дали добро. Є такий чудовий фільм "В бой идут одни старики". Там, здається, головний герой говорить, що війна - це минуще, а музика - вічна. Абсолютно згоден.

І от 6 травня ми (а нас із дискотечного колективу з 15-ти чоловік залишилось троє) вперше після аварії поїхали в Прип'ять - по апаратуру. То було сумне видовище: під'їзди - опломбовані, магазини - закриті, всюди міліція, облізлі коти й собаки, гуляє вітер. Все завмерло. Відчуття - ніби почалася війна.

У Прип'яті на той час залишалось 300-400 чоловік змінного персоналу атомників. З різних будинків вони сходилися в центр, звідки автобус відвозив їх на атомну станцію (неушкоджені енергоблоки тоді ще працювали). Спочатку атомники жили безпосередньо у своїх будинках. Та місто все одно виглядало пусткою.

- Чи відвідали ви свої домівки, потрапивши знову у Прип'ять?

Заборонялося вивозити меблі й дитячі речі. Все інше брати дозволялося

- Звісно, ми скористалися моментом, заїхали у свої квартири і забрали звідти деякі речі (нам для вивезення апаратури дали автобус). Ясно, що за один раз взяти все не змогли.

- Які речі дозволялося вивозити, а які ні?

- Заборонялося вивозити меблі і дитячі речі. Все інше брати дозволялося, але ретельно перевірялося дозиметром.

- І що, вони були чисті?

- Це залежало від того, в якому мікрорайоні люди жили і чи залишали вони відкритою кватирку. Радіація була вищою в 1-му мікрорайоні, розташованому найближче до станції. Відстань там була 1,2 км, зовсім поряд. Запізнюючись на роботу, люди іноді навіть пробігали цю відстань. Під час перебування у 1-му мікрорайоні, у роті виникав присмак заліза. Це означало (як я потім з'ясував у дозиметристів), що фон там - 1 рентген на годину. Це дуже високий рівень радіації для мирного міста. Така доза завелика навіть для працівників станції. Отже, у мешканців того крайнього кварталу речі перевіряли особливо ретельно.

- Я завжди вважала, що жителям Прип'яті довелося залишили майже все. Аж, виявляється, речі вивозити дозволялося. Тож коли відбулася масова евакуація домашнього краму?

- У серпні. Виділявся один автобус на один під'їзд. На завантаження давали дві години і целофанові мішки. Наповнивши їх, люди підходили до дозиметриста. Більшість викинутих речей (особливо килими) були з 1-го мікрорайону. Тому що навіть у випадку зачиненої квартирки пил всередину все одно проникав. Я з родиною жив у найвіддаленішому від ЧАЕС районі, на вулиці Спортивній.

- Отже, ви привезли в Поліське апаратуру, що було далі?

- Першу дискотеку в Поліському ми провели 9 травня - у День Перемоги. Молоді на неї прийшло дуже багато - і працівники Чорнобильської АЕС, і так звана "кухня" - обслуговуючий персонал, який займався пранням, приготуванням їжі. У Поліському була велика база, чисельність його населення тоді зросла щонайменше втричі. Молодим людям вечорами, звісно, не було чого робити, і наші щотижневі дискотеки були дуже доречними.

Вплив малих доз радіації - це настільки недосліджена тема, що деякі лікарі вважають їх навіть корисними

- Особисто у мене були деякі проблеми. Хоча вплив малих доз радіації - це настільки недосліджена тема, що деякі лікарі вважають їх навіть корисними. Мовляв, організм від них збадьорюється, починає боротися з хворобами і т. д. Великих доз радіації жителі Прип'яті не отримали, окрім, хіба що, мешканців 1-го кварталу. 

Попри це, є люди, які всі проблеми зі здоров'ям звалюють на Чорнобиль. У той же час сказати точно - від радіації вони чи ні, ніхто не може. Адже багато чого залежить від самої людини. Був у нас у Прип'яті чудовий чоловік - начальник гаража. Під час ліквідації наслідків аварії він скрізь їздив, керував, організовував і офіційно набрав 25 рентгенів. Люди позирали на нього й казали: ну, рік-два протягне і все. Відтоді він встиг двічі одружитися і стати батьком 4-х дітей. І зараз, здається, вчергове розлучився, переїхав жити в Бровари і прекрасно себе почуває.

- Отже, не в радіації наші біди, виходить.

- Ліквідатори-пожежники, які безпосередньо гасили реактор, ті, звісно, дуже постраждали. Хоча теж - у всіх по-різному. Пам'ятаю двох братів-пожежників, історія яких - як легенда. Вони гасили в одних і тих самих точках. Але один перед роботою випив і тому, мабуть, досі живий. А його брат помер.

- Не даремно, значить, тоді говорили про користь алкоголю.

- Горілка рятувала при прямому опроміненні високими дозами радіації. При нижчих рівнях треба було пити "Каберне" особливого сорту, яке давали підводникам. Це вино відновлює частинки крові. У Києві тоді "Каберне" швидко "розмітали" з полиць.

- Чи є у Славутичі якась прип'ятська спільнота?

- Таке товариство збирається в Києві. Здається, на Троєщині. Я туди навіть приїжджав кілька разів. А постійно бувати там мені нецікаво. Для мене 26 квітня - дата смерті Прип'яті, коли ми з друзями збираємось і згадуємо це місто. Але сумувати за ним, скаржитись на долю - такого в нас немає. Життя іде вперед, змушує багато працювати й думати про сьогодення.

Також уночі 26 квітня, о першій годині 25 хвилин, славутичани вшановують пам'ять загиблих ліквідаторів Чорнобильської катастрофи. Приходять до пам'ятника в центрі міста, кладуть квіти, ставлять свічки. Мовчки, без зайвих слів. У радянські часи це було незвично - як так, без мікрофона і промови партійного секретаря. Але нам це не потрібно. Ти прийшов - і вже цим віддав шану.

Наталія Потапчук, Чернігів

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-