"Доходний дім" на Богдана Хмельницького: ризикувати, сміятися, рятувати
Ця надзвичайна подія, яка забрала життя двох людей, перебуває на стику історій про жадібність, безпечність та безвихідь. Напевно, вона буде проаналізована всіма інстанціями. Напевно, у сотнях відселених будинків відбудуться перевірки. Напевно, чиновники будуть не так сильно битися, щоб виводити з-під заборон ось такі старовинні споруди, і там стане складніше робити бізнес. Можливо, цей "прибутковий будинок" - двісті років тому це словосполучення не перекладалося і звучало як "Доходний дім" (місце, де столичні жителі винаймали апартаменти) - своїм гучним завалом навчить орендарів розуміти, що "дохід" в житті - не головне, а чиновників - боятися покласти під підвідомчий їм будинок живих людей: будівельників, орендаторів, відвідувачів кафе, магазинів, ресторанів.
Але ця історія також і про інше. Про чоловічу дружбу. Про мужність. Про якісні відносини. Бо, спілкуючись із рятувальниками та врятованим, я бачила і те, і друге, і третє.
Ми зустрічаємося із рятувальниками Київського управління Державної служби з надзвичайних ситуацій Миколою Войтовичем та Андрієм Колодієм на території 17-ї лікарні. Вони, за їхніми словами, "йдуть провідувати Вову" - Володимира Леонова, останнього з будівельників, відкопаного з-під завалів будинку.
Біля відділення політравми ми дзвонимо на мобільний телефон потеріплому та чуємо: "Мене викликали до слідчого у Нацполіцію. Це у Главку на Володимирській, 15. Але після цього я можу до вас зайти, до рятувальної служби".
- Ти що сам, пішки пішов? - дивуються рятувальники.
- Ні, на метро, - каже він.
Рятувальники переглядаються між собою.
- Ми ж його годин шість відкопували. Він сам вже був відкопаний. Але ногу затиснуло, там же балки, перекриття. Копаємо його, копаємо. Він такий скромний, чекає трепляче. Каже мені: "А коли мене відкопають, то можна я десь на завалах переночую, бо вже не встигаю у Білу Церкву на електричку?". Я йому кажу: "Вовка, ти що? Хто тобі тут дасть ночувати? Та тебе в лікарні вже чекає накрохмалене простирадло та гарна медсестра. Краще допоможи ногу відкопати. Бо дуже втомилися, легше тобі її відтяти, ніж відкопати. І він тоді почав руками нам допомагати, - жартує Андрій Колодій.
Я помічаю, що хлопці весь час жартують. Це, напевне, професійне. Треба вміти жартувати із тим, кого рятуєш. Це виведення його зі стресу. Хоча, може, це виведення і себе зі стресу.
Будинок на вулиці Б.Хмельницького, в якому вдень 25 лютого обрушилися перекриття всіх п'яти поверхів, розташований через один до будинку Укрінформу. Я зайшла у внутрішнє подвір'я відселеного будинку, де вже роїлися журналісти та рятувальники. Я бувала у цьому внутрішньому дворі і раніше. Але зараз його порожні вікна були, як роззявлені пащі. У дворику стояли волонтери. Хтось привіз кавову машину. Але головне - під завалами були люди.
Сідаю в машину з рятувальниками, їду з ними в їхню частину. Вони - нерядові співробітники. Очолюють відділи, у них кабінети, підлеглі. Але ця служба зберегла специфіку, закладену ще у часи її створення, - на надзвичайні пригоди виїжджають всі і працюють всі.
- Ви звідки? - запитую у хлопців.
- Зі Львова, але вже 15 років живу у Києві.
- Як ви вибрали професію?
- Я не знаю. Я її вибрав у 18 років, і вже не пам'ятаю. Але в п'ятницю, коли ми вигрібли цих двох людей, я зрозумів, яке задоволення отримує акушер, що прийняв важкі пологи. Випадково чи ні, але у переддень завалів ми проводили навчання - відпрацьовували дії рятувальників у заваленому будинку. Містика якась, нам ніби спеціально все нагадали.
- А дружина як сприймає вашу професію?
- Ну як, - сміється, - знає, що чоловік пожежник і крапка. Каже: "Та ти у мене такий гарний, як пожежна машина", - знову сміється.
- Всі жінки та діти люблять водолазів та пожежників, - жартую я.
- Люблять ще й водолазів, бо "водолази ищут клади", - жартує Микола Войтович.
- А ваша дружина як сприймає професію? - запитую Миколу.
- Цього дня я подзвонив їй і казав, що бери таксі, я не зможу по тебе приїхати на роботу. Мама, як щось почує по телевізору, то зразу дзвонить.
Ніби як на замовлення роздається дзвінок. Микола відповідає по мобільному:
- Так, мамо. Я вже в офісі, ні сьогодні немає жодних надзвичайних пригод.
- А того дня ви їй писали, що "я поїв і в касці"?
- Ви змусили мене згадати про Новий рік. Двічі було так: вона накриває стіл. В 00.30 трапляється пожежа. У нас загальний збір. Я приходжу додому надранок, вона спить, - таке святкування. Потім просто ми вже на свята залишалися чергувати у частині і вона приходила з дитиною просто на годину разом постояти зі мною біля ялинки.
Я пригадую день п'ятниці. Слідкувала за оновленнями постів міської служби з надзвичайних ситуацій у соцмрежах. Наш прозорий інформаційний світ дає уявлення про життя у тому числі й у її назвичайному прояві. Скільки всього там відбувається. Ось відео - столичні рятувальники витягають дитину, яка застрягла у великому молочному бідоні. Заплакане маля, що кричало: "Як болить моя рідна нога!", після того, як вскрили бідон, радісно йде на руки рятувальника. А ось бабцю виводять із задимленого приміщення. Переглядаю відомчі відеозаписи рятувальників і сама себе запитую: відколи ми перестали робити героями своїх текстів таких ось людей? Чому перестали?
Андрій та Микола - головні у столиці по оперативному реагуванню. Вони двоє раптом згадують смішну історію, як бабці у дворі дзвонили та просили приїхати врятувати кота, який вже третій день сидить на великій тополі. Коли рятувальники відмовилися, бо машина може виїжджати тільки, якщо є небезпека людям. Тоді бабці викликали за гроші промислового альпініста. Кіт із кігтями кинувся йому на обличчя, а той, закривши обличчя, повис на страховці та застряг між великими гілками дерев і машини вже їхали визволяти альпініста.
- Як ви зрозуміли, що правильно вибрали професію?
- Кілька років тому загорівся Оперний театр, - розповідає Андрій. - Пожежа була невелика. Але, коли горить Оперний, то виїжджають всі. І я, пам'ятаю, приїхав перший, сиджу нагорі, майже на даху, і бачу, як зі всього Києва сповзаються до Оперного червоні мурашки. Я не знаю, від чого я так прокайфував. Чи від того, як вони оперативно приїхали, чи від того, що вони такі красиві. Ми загасили все бігом.
- Чому ви так довго копали самі в будинку?
- Нас хотіли міняти разів п'ятдесят. Нам кажуть: вилазьте. Але виходити змісту не було. Тільки б ми вийшли, забрали ноги, то знову би все почало сипатися. І тому я кажу: давайте не будемо міняти, ноги стоять, нехай.
Після того, як витягли останнього будівельника, співробітники мобільного рятувального підрозділу почали зміцнювати та підв'язувати перекриття, щоб не обвалилися. Тому що навіть коли витягали людей, був ризик, що плити обваляться. О 5-й ранку суботи, коли верхні висячі плити та перекриття були закріплені, почали розбирати завали.
- А ви, коли копали хлопця, знали, що на вас можуть обвалитися плити?
- Знали. Але хто думає про ризик, коли з-під плит подають знаки життя, - каже Микола.
Ми добралися до Київського відділення державної служби надзвичайних ситуацій. Проходимо в кабінет. Дивимося відео завалів. Микола та Андрій розповідають про кар'єрні сходинки пожежної (тепер - рятувальної) служби. Обоє починали у регіонах, Кіровограді та Львові. Обоє, правда, у різний час вчилися у Львові. Обох перевели до столиці. У них на двох у резюме, напевно, не менше п'яти сотень пожеж та надзвичайних ситуацій.
На відео показали, як з-під бетонних плит з'явилася голова Володимира Леонова. Перші запитання рятувальників: скільки вас було у будинку, чи є ще хтось під завалами?
- Чому ви не використовували спецтехніку?
- Все копали вручну. Могло ж усіх накрити.
Тут перегляд перериває дзвінок Володимира Леонова, він завершив розмову і приєднується до нас.
Володимир живе в Білій Церкві. Він має дві освіти, технічну та юридичну, але в умовах безробіття будівництво - єдиний спосіб швидко заробити гроші. Володимир - неговіркий, стриманий чоловік. Він посміхається, обнімає Андрія та Миколу. Вони жартома згадують, як Володя, коли його вже майже відкопали, не знав, що сказати дружині, бо в неї хворе серце.
- Нарешті вона подзвонила. Володя взяв слухавку. А всі оточуючі рятувальники кричали: "Вова, тебе прораб кличе"... А дружина не повірила, думала, що він пішов десь у загул, до іншої жінки. Сердилася, аж поки не взнала всю історію.
Розповідає, як провалилася підлога в тому самому будинку на Богдана Хмельницького. Як він довго-довго летів. Всі п'ять поверхів летів вниз. Він говорив, що не відчував страху, лише жаль, що так вийшло. А потім він опинився під завалами, зрозумів, що живий. Розповів, як він психологічно зібрався, як підтримував одного, заваленого поруч. І що ось з'явився просвіт, особи рятувальників, можливість вдихнути на повні груди.
На запитання про віру, відповів: "Так, я православний. Не можу сказати, що моя віра дуже гаряча, але щонеділі ми з дружиною в храмі. Напевно, Господь вирішив, що мені зарано для Небесного Саду. Вирішив, що його ще треба заробити".
Хлопці домовляються із Володимиром зустрітися у Білій Церкві, посвяткувати новий День народження.
А я йду. І думаю, що сьогодні я бачила трьох щасливих людей. Бо щастя має кілька складових. А одне з них - знати, що ти все робиш правильно.
Лана Самохвалова, Київ
