Україна-Росія: неминучість відчуження

Україна-Росія: неминучість відчуження

Аналітика
4880
Ukrinform
На тривалий час в України залишається лише формат обмеженого, вимушеного, конфронтаційного, холодного співіснування з Росією 

Під час російської агресії у відносинах Києва й Москви сформувалася безпрецедентна політико-ідеологічна реальність. Вона знайшла вираження у масиві нормативно-правових актів (звернення і постанови Верховної Ради щодо агресії РФ, відповідні укази Президента, рішення РНБО і Кабміну, нові Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина). У максимально загальному вигляді нинішня «ідеологічна матриця» української політики на російському напрямі виглядає наступним чином: Росія є агресор і воєнний противник, мета Кремля - руйнування української державності, агресія матиме тривалий характер, нормалізація відносин можлива за умов повернення окупованих територій, компенсації збитків від агресії, невтручання у внутрішні справи України. 

Очевидно, у найближчій перспективі політика Кремля щодо України не зміниться на краще і кардинальних внутрішньополітичних змін в РФ не відбудеться (найбільш реальний варіант - наступна президентська каденція В.Путіна). Отже, виникає питання: яким чином і за якою моделлю тривалий час співіснувати з путінською Росією? Як і на яких засадах формувати відносини у політико-дипломатичній, безпековій, економічній, енергетичній, інформаційній, гуманітарній сферах? Тобто якою має бути середньострокова стратегія України на російському напрямі?  

Причому, як ми всі усвідомлюємо, йдеться про формування концептуально нової моделі відносин не з якоюсь віддаленою і малозначущою країною, а з сусідньою державою, з якою Україна має 2 тис. км спільного кордону і численні міжлюдські, соціокультурні, історичні зв'язки (лише у 2015 р. зафіксовано понад 7,5 млн перетинів українсько-російського кордону). 

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ІЛЮЗІЙ

Говорячи про перспективи двосторонніх відносин, слід звернути увагу принаймні на наступні важливі обставини.

Новітні відносини Києва і Москви ніколи не були дійсно партнерськими і рівноправними - це був політико-економічний бартер - обмін національних інтересів на економічні преференції («Харківські угоди», «інтеграційний розворот» у Вільнюсі тощо). Кремль розглядає соціокультурну і насамперед геополітичну самоідентифікацію України виключно в рамках зони власних «привілейованих» інтересів як складову «русского мира». «Неідентичність» Києва, його європейський дрейф сприймається як виклик і загроза. Водночас в очах російського керівництва Україна - «історичний казус», штучне утворення неукраїнських територій (звідси - план «Новоросія»).

Є ряд базових проблем, де компроміс у найближчій перспективі неможливий. Навіть не простежується міжнародно-правових, політико-дипломатичних, економічних перспектив вирішення проблеми Криму. Для РФ це питання закрито. Конфлікт на Донбасі, у кращому випадку, заморожуватиметься на тривалий час. Для Кремля європейська інтеграція Києва є неприйнятною, а євроатлантична - неприпустимою. При цьому Москва має сумніви щодо легітимності нинішньої української влади і засуджує «зміцнення націоналістичної ідеології» (див. нову Стратегію національної безпеки РФ, підписану В.Путіним 31 грудня 2015р.).

Україна зазнала безпрецедентних втрат, отримала величезний травматичний досвід від «братньої держави». На Донбасі загинуло понад 9 тис. українських громадян, понад 20 тис. поранених, 1,7 млн внутрішніх переселенців. Окуповано близько 44 тис. кв. км української території. Втрачено близько 20% промислового потенціалу країни.

Відбувся глибинний «ментальний «розрив». За роки конфлікту докорінно змінилося ставлення громадян України до РФ, її керівництва, політики Кремля щодо України, до перспектив відносин з Росією. Виник «вододіл» відчуження, недовіри і ворожості. Такі зміни у громадській свідомості матимуть довгостроковий глибинний характер, принаймні, протягом поколінь. 

ВІД «БРАТСЬКОГО ПАРТНЕРСТВА» ДО «КОНФРОНТАЦІЙНОГО СПІВІСНУВАННЯ»       

 Дворічна «гібридна» війна з усього модельного ряду міждержавних відносин (не говорячи про війну як таку) залишає на тривалий час Україні лише формат співіснування з Росією - обмеженого, вимушеного, конфронтаційного, холодного - в залежності від поточної ситуації. Доки не припиниться російська агресія, не буде відновлена територіальна цілісність і компенсовані втрати.

Нині такий формат передбачає, принаймні, чотири невідкладних пункти порядку денного для України: а) створення ефективної системи протистояння російській агресії, проведення внутрішніх реформ і забезпечення зовнішньої підтримки; б) перегляд (обмеження/скасування) контактів у всіх сферах і галузях; в) жорстке відстоювання національних інтересів із залученням країн-союзників і міжнародних структур; г) ліквідація фінансово-економічної, енергетичної залежності від РФ. 

Загалом концептуальні складові української політики на російському напрямі можуть виглядати наступним чином:

Перше. Росія є країною-агресором і нормалізація відносин з нинішньою путінською Росією неможлива.

Друге.  З огляду на різні військово-економічні потенціали країн, можлива лише мінімізація, але не повна нейтралізація російської загрози, тому протистояти РФ можна лише спільними міжнародними зусиллями. Відтак - життєво важливими є міжнародна солідарність і зовнішня підтримка. 

Третє. Неприйнятними є як модель російського державно-політичного устрою й розвитку, так і формули «стратегічного партнерства», «братніх держав», «добросусідства».

Четверте. Офіційна фіксація пакету проблем, де компроміс з РФ є неможливим за будь-яких умов (зокрема, геополітичний вибір України, її державний устрій тощо). 

П'яте. Київ не братиме участі у будь-яких інтеграційних проектах на пострадянському просторі під егідою РФ. Київ і Москва не партнери в системі відносин інтеграційного типу.

Шосте. Умови поетапного врегулювання російсько-українського конфлікту - зупинення агресії РФ, звільнення окупованих територій, компенсація втрат, невтручання у внутрішні справи і повага до геополітичного вибору України. 

Безумовно, це лише попередній нарис найбільш загальних принципів тривалого співіснування з таким політичним режимом РФ, що містить загрозу українській державності.

Однак, слід мати на увазі, що політичні режими приходять і відходять, а відносини між народами тривають. Тому принципово важливо, з одного боку, чітко відрізняти нинішній політичний режим в РФ і Росію як таку. З іншого - бачити стратегічну ціль - відновлення зацікавленості народів у мирному сусідстві й повазі до геополітичного (цівілізаційного) вибору партнера. 

Михайло Пашков, співдиректор програм зовнішньої політики і міжнародної безпеки Центру Разумкова. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-