Війна на три фронти. Ватники, вишиватники та ліберасти
На виставці Івана Марчука у Мистецькому арсеналі поруч з картинами метра можна прочитати його думки про життя, країну, віру. Є там і такі слова: «В Україні ніхто нікого не любить. Усі воюють з усіма. Вона у стані громадянської війни вже десятки століть».
На слова «громадянська війна» у нас сьогодні накладено табу. У нас не громадянська війна, а агресія Росії. Але Марчуком сказано це було давно. І йдеться не про день сьогоднішній, а про безперервну війну, «якій десятки століть». Звичайно, і російській агресії проти України вже чимало століть. Але ця агресія була успішною, не в останню чергу, через внутрішні чвари.
Ми відчуваємо подих цієї війни щогодини. У тролейбусах та чергах у поліклініці, на посиденьках у Шустера та антикорупційних форумах Саакашвілі. Вона відчувається у факельних ходах "Свободи" і пікетах біля судів, де судять воїнів АТО. Вона - у звичних публічних викриттях «чужих» серед «своїх», і в підкилимних домовленостях зі «своїми» серед «чужих».
«Усі воюють з усіма» - говорив митець. Це не зовсім так, але є стійке відчуття. А все тому, що кожного разу не можна чітко визначити сторони, що воюють одна з одною. І відчувається - цих сторін більше, ніж дві. У сум'ятті думок, звинувачень та істерик спливають обриси тимчасових союзів, липових героїв і потішних протистоянь. Чекаєш підступу від усіх. Як визначити: хто, з ким і за що бореться?
Відставимо убік меркантильні інтереси, війну за фінанси та власність. Це - окрема тема. Поговоримо про світоглядні відмінності. Не між заходом і сходом, не між Росією і Україною, а між українцями та українцями.
КОЛОНІСТИ, АБОРИГЕНИ, КРЕОЛИ
Кілька років тому про боротьбу і протиріччя трьох світоглядів в Україні нам розповів публіцист Микола Рябчук. Йдеться про так звану «теорію креолів». Суть її в тому, що, окрім головних учасників протистояння у країні, яка бореться за незалежність - «колоністів» (імперських підданих, які сприймають Україну як колонію) і «аборигенів» (корінне населення, яке мріє про національну і навіть етнічну державу), - існує третя складова. Це ті, хто не сприймає ідею національної держави за лекалами аборигенів, хоча й співчуває їй, але бачить незалежну Україну як уламок імперії, що імперії не належить. Носії цього світогляду - зазвичай, вихідці з середовища народу-колонізатора або ті, хто народився в Україні, але увібрав культуру та звичаї метрополії. Це щось на зразок голландців у Африці, які стали бурами і потім воювали проти англійців за незалежність. Але незалежність не якихось там зулусів, а за свою власну.
Кого називати «креолами» в Україні - на цей рахунок були різні думки. Для когось це Володимир Гриньов, відомий на початку 90-х харківський демократ, який представляв Народну раду у президії парламенту, або лікар-дисидент Семен Глузман. Інші бачили риси «креолів» у Кучми, Тимошенко і навіть Януковича. У 2011-му (у період правління останнього) Рябчук пропонував в ім'я збереження незалежності укласти мир між «креолами» й «аборигенами». І ось на яких умовах. Перші визнають, що Україна була колонією, а Росія - колонізаторами, а отже - допускають державний протекціонізм для подолання наслідків колоніального минулого. Другі - погоджуються з політичною, а не етнічною формулою української нації, з її двомовністю і, по суті, двоетнічністью і трактують російськомовних громадян як повноцінну спільність «політичних українців», а не «блудних синів».
Цю теорію розвивали, підкріплюючи прикладами з історії Латинської Америки (Мексика, зокрема), де союз «аборигенів» і «креолів» дозволив здобути незалежність, а протистояння давало шанс імперії і оберталося кровопролитними громадянськими війнами та інтервенціями.
Ідею Рябчука розносили вщент. У ній побачили черговий поділ народу на «три сорти», а отже, неминучість зіткнення двох проектів України. «Я у жодному разі не стверджую, що ми приречені на «холодну» чи, ще гірше, "гарячу" громадянську війну»,- виправдовувався Рябчук.
І... помилився.
Громадянська війна сталася. Не на Донбасі, і не в Криму. Громадянська війна була на Майдані, і оголосив її Янукович. Ніякий він виявився не «креол», хоч і навчився кількох десятків фраз українською мовою, й сорочку та солом'яний бриль приміряв на Сорочинському ярмарку. «Креоли» з національним колоритом Лавринович, Герман, В.Олійник раптом опинилися в одному човні з найбільш упоротими імперцями і слугами колонізаторів.
Теорія розвалилася?
ПОДАТКІВИЙ, «МОВНИЙ», ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
Те, що сталося з народом на Майдані, і найголовніше - за ті кілька місяців, що передували йому, - ще повинні пильно вивчити соцілоги. Адже щось сталося! Структура суспільства, що трималася 20 років, раптово змінилася. Якщо «податковий майдан» був денаціональним, а «мовний» - вищою мірою національним, то Євромайдан під прапорами Європи об'єднав усіх. Під стелою Незалежності удар «Беркута» прийняла на себе абсолютно нова спільність - юні українські європейці! Це саме вони зібралися днем пізніше на Михайлівській і готувалися до мільйонного походу по Хрещатику. А народжуваний за спиною княгині Ольги «правий сектор» готувався до іншого - до вуличних боїв.
Чим довше стояв Євромайдан, тим пильніше ті, хто стояли, придивлялися до націонал-радикалів як рушіїв майбутніх подій. Так і сталося. Саме націоналісти загострили ситуацію, і Революція Гідності прийшла до перемоги, хоча й важкою ціною.
У найбільш складний момент на арену вийшла ще одна сила - «афганці», ті, хто з часів витівки Червонописького на з'їзді рад (з образами Андрія Сахарова) вважалися опорою імперії. Стереотипи були зруйновані.
Все змішалося. «Імперців-колоністів» розгромили й відсунули на околицю ментального простору України, впливові «креоли» втратили залишки аристократичного шарму. Чи став народ монолітним?
Весь 2014-й і половину 2015-го року ми були разом. А потім почалися розбрати. Движок знизив обороти. Роздоріжжя зустріло питанням: а куди власне рухатися? І це було дивним, тому що головний подразник громадянської війни в умах - «колоністи-імперці» забарикадувалися десь в Криму і на Донбасі, або втекли у Ростов. «Аборигени», що перемогли і залишилися наодинці самі з собою, та «креоли», що приєдналися до них, перемішалися і... розділилися на нові групи. І кожна з них виклала свої козирі на стіл.
ЛІБЕРАЛИ, МОДЕРНІСТИ, КОНСЕРВАТОРИ
Тему цих нотаток навіяло есе поетеси і культуролога Євгенії Більченко.
Щоб було зрозуміліше народу, умовно назвемо їх «ліберасти», «ватники» і «вишиватники». Саме такі ярлики приклеїли їм вороги. А вороги - вони спостережливі.
Хто такі «ліберасти» (вони ж «толерасти», «гейропейці»), добре знають націоналісти Західної України. Це послідовні, без застережень прихильники європейського вибору та західних цінностей - свободи, прав людини, толерантності. Вони не сприймають насильства, найменших ознак тоталітаризму і авторитаризму. А лають їх націоналісти-«вишиватники» за такі гріхи як пацифізм, лояльність до ЛГБТ, мультикультуризм.
Самі «вишиватники» («нацики», «свідоміти») - прихильники традиційної міфології українського суспільства як суспільства історичної травми, прихильники права на національне самовизначення, войовничі націоналісти. «Ліберасти» жахаються від їхньої схильності у всіх бідах звинувачувати інородців, а сьогодні - і від звички вирішувати проблеми стріляниною з гранатометанням.
Тепер про «ватників» (вони ж «совки»). Домовимося називати таким ім'ям не росіян-путіністів, не бандитів, які воюють на боці Плотницького та Захарченка, ті - «сепари», зрадники й найманці. Йдеться про інших - хто за цілісну Україну, але бачить її майбутнє по-своєму. Більченко прив'язала їх до «модерної ідентичності».
Де, здавалося б, «ватники», а де - «модерн»? Тут потрібно усвідомити дві речі. По-перше, давайте перестанемо вважати всіх тих, хто голосував, скажімо, за Кернеса, тупими, безмозкими рабами «руського міра». Харків завжди вважався одним із центрів української науки, містом інтелектуалів. І не тільки Харків. Вчені, технарі, лікарі, які вимушені бігти з Лугандона в інші міста України, показали високий рівень професійних знань і кваліфікації. Це перше. А, по-друге, цей високий рівень ерудиції та навичок зовсім не означає автоматичного прийняття нашого світогляду.
Семюел Хантінгтон, автор «Зіткнення цивілізацій», називав два можливих напрямки інноваційного розвитку суспільства. Перший - це «вестернізація», коли, засвоюючи науково-технічні досягнення Заходу, суспільство приймає і його філософію, закони, і правила життя; другий - «модернізація», коли ці досягнення намагаються прищепити на підщепі традиційних, часто нерозвинених, феодальних і навіть племінних суспільних відносин.
Типовий приклад - Саудівська Аравія, країна найбільш передових технологій і найбільш заможних громадян. У ФБ ходить цікавий пост про те, який там рай для життя: «Зарплата медсестри - 10 000 $. За кожного новонародженого виплачується 70 000 $. Нареченим дарується 64 000$ на покупку квартири....» Згадали? Адже, згідно з Вікіпедією, це країна, яка займає 130-е місце у світі з 134-х за рівнем ущемлення прав жінок. Це єдина країна у світі, де жінкам заборонено водити машину. Тут панують дикі у нашому розумінні звичаї, коли дівчаток видають заміж у будь-якому(!) віці. І тому подібне.
«Модернізований ватник» щиро вірить у те, що колишня радянська, а нині російська система виробничих і суспільних відносин дозволяє досягти американського рівня добробуту. І в цьому його відмінність від «вишиватника» та «лібераста». «Ватники» - згодні жити у незалежній, процвітаючій Україні, але ніколи не покладуть за неї своє життя.
МИРИТИСЯ, БИТИСЯ, РОЗПЛЮВАТИСЯ
У цих трьох груп різні, а часто й радикально протилежні погляди на українські проблеми. Наприклад, на те, як бути з «особливим статусом» Донбасу?
«Ліберасти» щиро вірять, що жителів Донбасу можна «перевиховати» у європейців (треба тільки «просвітити»), а якщо не вийде - віддати Росії, як зайвий при просуванні до Європи баласт. «Вишиватники» вважають, що Донбас треба повернути силою, а якщо не вдасться, оточити колючим дротом, і «нехай загинається». «Ватники» впевнені - з Донецьком треба об'єднуватися на умовах Кремля, а якщо не вдасться, змінити владу, щоб нова змогла домовитися.
«Ліберасти» хочуть ліберальної економіки, «вишиватники» - державного протекціонізму, «ватники» - держкапіталізму монополії «червоних директорів».
«Ліберасти» лають владу за повільне просування в Європу і зрив реформ, «вишиватники» - через засилля у ній іноземців та роботу «на Путіна», «ватники» - за «тарифний геноцид» і зубожіння населення на догоду МВФ.
«Ліберасти» хочуть бачити лідером умовного Саакашвілі, «вишиватники» - умовного Яроша, «ватники» - умовного Кучму.
Звичайно, всі ці погляди яскраво виражені тільки у крайніх проявах - Кернеса з Ахметовим, «полум'яної» Фаріон та організаторів «гей-парадів» у Києві. У центрі цієї тріади все вкрито туманом. Великі політичні партії, щоб зібрати електоральний врожай, намагаються догодити і вашим, і нашим. А тому замішують з несумісних продуктів таке вариво у своїх програмах і кадровій політиці, що у нормального суспільного організму стається гостре нетравлення.
Радикал Ляшко «на ура» йде у «вишиватніків», але подобається й «ватникам». Тимошенко - дивовижний мікст «ватників» і «ліберастів», «Самопоміч» - «ліберастів» і «вишиватників». А дві головні парламентські партії примудрилися набрати різношерсті команди з усім спектром поглядів. Причому, частка «ватників» у них зашкалює. Звідси бурління, «тушки», «зрада» і бунт на кораблі. Звідси коаліція - як вінніпухівський мед у горщику: він нібито є, і водночас - його немає!
Невизначеність підігрівається самим суспільством, яке зачаровується персонами, не знаючи й не відаючи, куди вони суспільство збираються вести. Нерозуміння викликає підозри, підозри - ненависть.
Ось тут би й час згадати про мирний договір, запропонований свого часу Миколою Рябчуком. Тільки не між «аборигенами» і «креолами» - сьогодні обриси цих груп стерлися і стали неактуальними. На Майдані було укладено інший договір, хоч і неписаний, між прихильниками національної ідеї і прихильниками України як частини Європи, «вишиватниками» та «ліберастами». Чому б його формально не закріпити?
Цей союз дуже не подобається Кремлю, тому що він відриває Україну від «руського міра» назавжди. Росія все робить для того, щоб його зруйнувати. Путіна влаштує будь-який інший варіант. Чому б, наприклад, «ватникам» не об'єднатися з «вишиватниками» на грунті ненависті до геїв, мусульман і євреїв або в очікуванні «сильної руки»? Або «ліберастам» - з «ватниками» проти спільного ворога - радикального націоналізму з його екстремістськими методами? Не важливо, хто з ким: головне розколоти існуючий союз!
Звідси і дві головні теми, якими переймається російське ФСБ-ТВ: «третій майдан» і гей-паради.
ХИЖАКИ, ЧУЖІ, ІНШІ
Нам здається, що такий розкол неможливий. Але з кожним кроком у бік Європи різниця світоглядів буде відчуватися все виразніше. Ліберали, відірвавшись від Росії, все частіше будуть бачити у національному гальмо на шляху об'єднання у європейській сім'ї, націоналісти - неминуче поповнять ряди євроскептиків. І все одно, цей союз треба пронести по життю непорушним. А для цього - знизити градус протистояння.
Як?
По-перше, потрібна визначеність. Коли політичні сили навчаться публічно артикулювати свою приналежність до конкретного світогляду і перестануть говорити про абстрактне благо, коли їхні прихильники визначать свою ідентичність - ліберасти вони, ватники чи вишиватники, тоді вони перестануть відчувати себе обдуреними.
І, по-друге, нам треба вивести боротьбу світоглядів з патерну війни, придуманого у свій час Леніним і відшліфованого Сталіним. Ідейно інший повинен перестати бути «ідейно чужим».
І йдеться не лише про припинення війни між «ліберастами» й «вишиватниками». Треба зробити так, щоб «ватники» перестали сприймати те, що відбувається, як свій «останній смертний бій».
Слово «чужий» нам взагалі треба забути, оскільки у нашій країні воно буквально просякнуте сакральним страхом і ненавистю. У відомих блокбастерах - «Хижаки» безперечно симпатичніші нам, ніж «Чужі». І це при тому, що другі вбивають людей, щоб прогодувати потомство, а перші - виключно для розваги. Просто й ми самі - хижаки. А від чужого - не зрозуміло, чого чекати, і древній інстинкт підказує: позбався його.
Ми виберемося з цієї трясовини, коли підемо в оцінці поглядів одне одного від сакрального - до раціонального. Нам не можна залишатися «чужими». І повне розуміння тут не обов'язково, важливо прийняти можливість «інакшості».
Нормальна західна людина, хоч як їй було б гірко й складно, не бачить у тих, хто на неї не схожий, скажімо - у сирійських біженцях, чужих. Для неї всі земляни - «свої» за визначенням. А можливо, і всі мешканці всесвіту.
Вони лише трохи інші.
Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.
