Зомбовані війною? Якими ми будемо через рік
Російські блогери, які вважають себе лібералами, нас з вами обізвали зомбованими, зараженими путінізмом. Путінутими тобто. Про це вже кілька днів торочить блогосфера.
І знаєте, у чомусь вони мають рацію: ми дійсно відчуваємо себе зомбованим. Але путінська пропаганда тут ні до чого. А тим більше наша вітчизняна. Ми зомбовані війною. А війна - не брусок для відточування витонченості людської натури. Це така штука, що легко перетворює освічену людину на варвара. Незалежно від того, на її боці правда чи ні.
Війна обпалила наші нерви й висушила наші почуття. Вона вичавила з наших очей залишки сліз, а з душ - залишки толерантності. Ми змінилися. І продовжуємо стрімко змінюватися.
Чи на краще? Думаю, що нам сьогоднішнім ми завтрашні не сподобаємося. Тому що навряд чи ми станемо більш інтелігентними, вихованими, добросердими.
А якими ми станемо? До кінця 2016-го року, наприклад?
То ж уявімо.
1. Ми, однозначно, станемо ще жорсткішими й сухішими. Наші промови будуть коротшими й більш уривчастими, а судження - дедалі безапеляційнішими. Ми не будемо замислюватися над відповідями, вони вже вимучені за останні два роки в наших душах.
Ми стрімко подорослішаємо. На себе часів Іловайська та Дебальцева поглянемо з жалістю. Як багато ми тоді не розуміли! Як багато не знали і не очікували. Рік зарахується за століття.
Ми перестанемо жахатися мордобою у Верховній Раді й кинутим у пристойному товаристві склянкам. У країні, де в центрі столиці було жорстоко розстріляно сто чоловік, де десятки тисяч людей на фронті перебувають на межі життя і смерті, не до джентльменських заморочок. У такій країні пристойним вважається з'ясування відносин по-чоловічому.
2. Ми остаточно перестанемо боятися влади. Ми ще побачимо, як знімуть звинувачення із «вбивць Бузини», як героєм вийде на свободу Корбан. Ми побачимо, як генпрокурор, судді, ЦВК та інші стануть маргіналами у своїй країні. Можливо нам належить побачити шини, що палають біля Конституційного суду, і людей у мантіях, що тікають з валізами до найближчого аеропорту.
Ми не скажемо, що це добре, але по-іншому не вийде. Ми будемо тиснути і дотискати, поки кругова порука не лусне по швах. І ми вимагатимемо, щоб прокурорами, міністрами внутрішніх справ, командири нацгаврдії таі ССО призначали тих, кого ми захочемо, суспільство. І за непокору ми будемо мстити.
3. Але третього Майдану не допустимо. Такого, якого чекають у Путіна - озброєного, що «зітре з лиця землі знахабнілу владу». Пасіонарність не обернеться свавіллям. Войовничий націоналізм поступиться місцем політичному. Етнічний егоїзм – патріотизму. Ярош це вчасно зрозумів. Як казала колись Ярослава Стецько: є час помирати за Україну, є час будувати свій, український дім.
4. Це не означає, що ми захочемо слабкої влади. Ми захочемо сильної. Але сильної не проти народу, а проти ворога. І сама по собі така влада не прийде. Й не обереться сама собою. І не прибіжить на поклик чергового майдану. У поточному році нам доведеться особисто вникнути в те, якою ми хочемо її бачити, якої ми хочемо політики та економічних реформ.
Ми зрозуміємо, що нам потрібен президентом не бізнесмен, не пропагандист і не дипломат – а головнокомандувач. А прем'єр-міністром – не блискучий полеміст, а непомітний та застряючий тип. Скнара й зануда. Який однак знає - де і на чому країна може заробити, щоб перестати ганьбитися, бездарно витрачаючи іноземну допомогу.
5. Ми, нарешті, звикнемо воювати. І побачимо кінець цієї війни – тому що будь-яка війна, як говорять стратеги, у гарячій фазі не триває більш як 4 роки. 2016-й – стане третім роком. Але ми усвідомлюємо нашу наївність, коли думали, що боєздатна армія – це добровольці, які заповнюють готовністю померти за Батьківщину катастрофічну бідність у техніці і стратегічне мислення. Ми зрозуміємо, що армію, здатну протистояти імперській, слід будувати не рік і не п'ять. Маннергейм будував її 20 років, і, нехай не переміг, але втримав більшу частину території від радянсько-російських орд. І на це доведеться брати гроші з соціальних програм.
6. На жаль, єдності в країні не настане. Розділення станете ще глибшим. В першу чергу - на тих, кого люструють, і на тих, хто люструє. Вчора ми ще були заєдинщиками, які приймають правила гри у суспільстві тотальної корупції. І розділяв нас тільки допустимий розмір хабарів. У 2016-му з'явиться незначна, але стійка страта людей, які не беруть і не дають хабарі. На них ополчаться – люто й непримиренно. Люстрована більшість почне готувати реванш. Як у Грузії та Молдові. Повзти на пузі до Путіна за допомогою. Нам треба буде витримати цей удар.
7. Нашим російським друзям не вдасться залякати нас нашим СБУ, порівнюючи його з ФСБ або КДБ. Нас воно теж лякає – але зовсім іншим. Своєю м'якотілістю, вибірковістю: коли швиденько в'яжуться фронтовики, які проштрафилися , а сепаратисти і підручні Януковича сидять по ресторанам поблизу Алеї Героїв Небесної Сотні, крутять бізнес і докуповують нерухомість. Наша толерантність лусне, ми вимагатимемо поставити на чолі спецвідомства ветерана-добровольця, який буде нещадно мстити зрадникам. Саме мстити. Рано чи пізно ми вигукнемо: «Карфаген має бути зруйнований!» – і неважливо, йдеться про Московський патріархат або телеканал «Інтер». Відкрита брама фортеці – це не ознака свободи, це зрада.
8. Чи захочемо ми стати поліцейською державою? Бійтеся нас, росіяни: захочемо. Що робить у Польщі Дуда? Він силою об'єднує націю. Подібне, писав культуролог та історик Європи Роджер Осборн, було напередодні Другої світової війни. На момент її початку у світі практично не існувало жодної країни без авторитарних форм правління. Президент Польщі закликає Україну та Литву створити союз проти Росії. Він готується до великої війни. Він узяв ініціативу на себе. До кінця нинішнього року і ми зрозуміємо, наскільки ми готові до неї.
9. Ми остаточно відірвемося від Росії, більшість із нас. Ми забудемо про леніних і комуністичну символіку, ми навчимося називати по-новому колишні Дніпропетровськ та Кіровоград, і виявиться, що війна за старі назви була нікчемною і безглуздою. Як безглуздим і дрібним був захист «культурної цінності» - леніна на бульварі навпроти Бессарабки. Тільки два роки, як немає бовдура на постаменті, а наче ніколи й не було. Дурниці забуваються швидко.
10. Ніякого загального братання України й Лугандона не настане. Мінські угоди продовжаться у нескінченність. Стомившись один від одного, ми обернемося спинами. Донбас формально не піде, але перспектива співіснувати в одній країні з ним буде викликати у нас нудоту. Страждання пенсіонерів у володіннях Захарченка та Плотницького нікого вже не хвилюватимуть. Мітинги кримнашей у холодній та темній Ялті не ворухнуться в серці й грамом співчуття. Є ті, хто з нами, ті з нами. Ніяких українців, які підтримують ДЛНРи, не існує. Є тільки ми й путінці.
11. Біженці теж оберуть кожен свій шлях. Хтось не зможе жити в Україні без пам'ятників леніну і киселівського телеящика і повернеться назад у Донецьк. Грошей на них немає – ні у нас, ні в Росії. А тому все піде природним шляхом. На тому боці візьмуться вивчати досвід товариша Кім Чен Ина. А ті, хто залишилися з нами, сподіватимуться на економічне диво, творене з допомогою Америки.
12. Ті, хто за Європу, вони теж розділяться. Одні залишаться воювати за цей вибір в Україні. Інші виїдуть за кордон будувати Європу в одній окремо взятій сім'ї. Не будемо їх звинувачувати. Коли ті, хто залишиться, складуть свої голови у боротьбі за Незалежність, і війна закінчиться, утікачі повернуться. В Європі у них буде бізнес, зв'язки, вони отримають там освіту і долучаться до цінностей. І багато з них (не всі) на випаленій, але вільній землі України спробують будувати Європу, за свої гроші.
13. Ми перестанемо чекати «дна», щоб почати підйом. Ми зрозуміємо, що немає дна, що внизу безодня, і ми впадемо рівно настільки, наскільки дозволимо собі впасти. І нам треба буде почати все з нуля і взятися, нарешті, добувати хліб свій насущний у поті чола, не гидуючи низькими зарплатами, шукаючи прідробітків та економлячи на всьому. Ми зрозуміємо, що це не держава, а ми, всі ми заборгували мільярди і світу, і самим собі: за те, що жили, ні про що не думаючи, проїдаючи своє майбутнє, проводячи шикарно відпустки за кордоном. За те, що вибирали тих, хто спільні наші гроші витрачав на свої забаганки. Ті, хто голосував за Януковича, головою та майном відповідальні за кредити, позичені у Росії. І в них є один шанс залишитися в Україні - відпрацювати кров'ю і потом.
14. Ми перестанемо жити повсякденними речами. Наш політ буде високий і на заздрість іншим. Прокинеться і розквітне наша культура. Греблю совковості і вульгарної попси прорве лавина справжньої творчості і мистецтва, чудових фільмів і картин, мудрих книг. Це не фантазії. Усі великі твори мистецтва створювалися у найважчі часи, писав все той же Роджер Осборн, – у періоди війн, епідемій, голоду. Так у посуху рослини рясніше цвітуть. Коли людям живеться сито, муза стає служницею. Коли важко, вона – провідник до світла в кінці тунелю. Адже ми вже зараз полюбили виражати наші почуття віршами і музикою, ви не помітили? Наші фільми і наші пісні сприймають у світі. Нам це майже не помітно, але щире мистецтво вже перемагає шоу-бізнес.
...Хоча, ми так і не перестанемо чекати раптової смерті Путіна, завоювання Сибіру китайцями, допомоги від миротворчих сил ООН, бомбардувальників від НАТО, повернення мільярдів від Януковича та іншої манни небесної.
Ми стрімко подорослішаємо. Але до кінця 2016-го року ще не станемо дорослими. Це все - попереду.
Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.
