30 грудня. Пам’ятні дати

1717 року гетьман Іван Скоропадський віддав село Сокиринці на ранг прилуцькому полковнику Гнату Галагану (до речі, він першим зрадив Мазепу, переметнувся на бік Петра І,  брав участь у розгромі Запорізької Січі 1709 році) і з того часу Сокиринцями володів рід Галаганів. Будівництво маєтку розпочалось у 1825 році, коли цими землями володів Павло Григорович Галаган. Спроектував величний мурований палац на 60 кімнат в стилі ампір з високим декоративним куполом архітектор Павло Дубровський. Водночас садівник-австрієць Бістерфельд розбив навколо палацу великий ландшафтний парк з альтанками, церквою і каплицею, греблею і двома мостами. У палаці була велика мистецька галерея (вона стала основою для заснування Чернігівського художнього музею), унікальна коштовна колекція посуду і зброї. Тут діяв кріпацький театр і хор. Через це Сокиринці колись називали «українським Парнасом». Радянська влада не могла вигадати нічого ліпшого, ніж відкрити в панському палаці Сокиринський сільськогосподарський технікум (така доля була у багатьох панських маєтків – і це, принаймні, хоч якось уберегло унікальні будівлі від повної руйнації). Сокиринській парк створювався поступово, з 1793 по 1835 рік, переважно місцевими знавцями паркового будівництва. Його територія – 40 га. Прекрасний старовинний палац і англійський ландшафтний парк з озерами, парковими спорудами і скульптурами є справжнім пам’ятником садово-паркового мистецтва минулого, перлиною архітектурно-ландшафтного спадку України. У 1845 році маєток Григорія Галагана у Сокиринцях відвідав Тарас Шевченко. З власником маєтку поет був знайомий по Петербургу, подарував йому з дарчим написом окреме видання поеми «Тризна». Враження про перебування в Сокиринцях відбито в повісті «Музикант». У Сокиринцях зберігся Шевченків явір, де, за місцевими переказами, любив відпочивати поет. Тут же тривалий час жив і помер один із найвідоміших українських кобзарів – Остап Вересай (1803-1890). Там знаходиться і його могила.

Події дня:

85 років тому (1930) у Празі при Українському високому педагогічному інституті ім. Драгоманова засновано Українське педагогічне товариство. Організатор і голова Товариства - український громадський діяч, педагог і бібліолог, професор Степан Сірополко.  Українське педагогічне товариство ґрунтовно досліджувало теоретичні і практичні засади педагогіки на українських землях за кордоном, плідно співпрацювало з педагогічними та культурно-просвітницькими організаціями Закарпаття, Галичини, Буковини, Канади, сприяло працевлаштуванню українських педагогів з Чехії до закарпатських навчальних закладів. Товариство розпочало опікуватися тим, щоб у чеських та словацьких шкільних підручниках з’явились відомості про українську історію, культуру, традиції. Однак, з початком другої світової війни, у 1939 році, УПТ було ліквідоване.

Ювілеї дня:

150 років від дня народження Редьярда Кіплінга (1865-1936), англійського поета і прозаїка, лауреата Нобелівської премії з літератури (1907) «за велику фантазію та зрілість ідей». Автор роману «Світло згасло», поетичних збірок «Пісні казарми», «Сім морів», «П’ять націй» тощо. Українцям більш відомий як творець дитячих казок про Мауглі, допитливе слоненятко, Кішку, яка гуляє сама по собі, про відважного мангуста Рікі-Тікі-Таві та багатьох інших. Аргентинець Хорхе Луїс Борхес писав про Кіплінга: «Творчість Кіплінга – його вірші і проза – набагато складніші за думку, яку вони відстоюють. Поряд з «Поганим кінцем», «Садівником» навіть кращі оповідання Мопассана – скажімо, «Пампушка», або «Мадемуазель Фіфі» – здаються дитячими карлючками. Другорядні обставини – те, що Кіплінг написав декілька книг для дітей, а в літературі надавав перевагу недомовленості – заступають цю істину… Передусім, він був майстром. Майстром винахідливим, потайним і невдоволеним, як Джеймс Джойс або Малларме. Нічого рівного пристрасті до слова в його пістрявому житті не було».

135 років від дня народження Марка Олександровича Петлішенка (1880-1938), українського актора. Грав у трупах М. Кропивницького, братів Тобілевичів, у театрах Харкова та Полтави. Брат Івана Мар’яненка. Репресований.

105 років від дня народження Пола Боулза (1910-1999), американського письменника-нонконформіста (хоча дехто з критиків називає його єдиним американським екзистенціалістом), композитора. Пола Боулза знають, передусім, за кінофільмом Бернардо Бертолуччі «Під покривом небес» (1990; один із шедеврів італійського кінорежисера), знятого за однойменним романом письменника. Після виходу на широкий екран фільму, роман став світовим бестселером. Пол Боулз – улюбленець нью-йоркського мистецького істеблішменту, критиків, поетів-бітників і рок-зірок. Належав до легендарного літературного покоління – його сучасниками і друзями були Гертруда Стайн, Трумен Капоте, Теннесі Вільямс, Гор Відал, а потім і письменники-бітники – Гінзберг, Берроуз, Керуак (для останніх Боулз був наче хрещений батько). Майже 60 років Боулз прожив у марокканському Танжері. Варто зауважити, що в 50-х роках минулого століття Марокко (особливо Танжер) було своєрідним культовим місцем для європейської та американської творчої богеми. Можна згадати імена Сола Беллоу, Жана Жене, Ів-Сен Лорана, Рудольфа Нурієва, Тімоті Лірі. Про це можна прочитати у того ж таки Берроуза в «Інтерзоні», або у «Танжерських щоденниках» Джона Хопкінса. Творчу кар’єру Пол Боулз починав з писання «автоматичних віршів», але після того, як Гертруда Стайн їх забракувала, перейшов виключно на прозу. Крім роману «Під покривом небес», визнаного експертами «Тайм» одним із кращих романів ХХ століття (серед сотні інших), Боулз є автором романів «Вгорі на світом», «Дім павука», збірок оповідань, мемуарів. Крім рідної англійської, Боулз чудово володів французькою і арабською. Він став першим європейцем, що зібрав колекцію усних оповідань курців гашишу, багатовікової марокканської традиції так званих «історій кайфу». Щодо музики, то Пол Боулз був учнем композитора Арона Копланда. Він мав чудову нагоду зробити успішну музичну кар’єру, але відмовився від цього на користь літератури й аскетичного затворництва в Північній Африці. Пол Боулз до всього ще й був фотографом – вийшло декілька альбомів його марокканських фотографій. Проза Боулза безпристрасна й відсторонена, часом її називають магічною, але мають на увазі зовсім протилежне тому, коли кажуть про «магічний реалізм» Маркеса. Хто не має бажання читати роман, може подивитися чудовий фільм Бертолуччі, де головні герої – три  людини і пустеля. І пустеля – головний протагоніст, виходить переможцем у цьому безкомпромісному протистоянні. До речі, на початку і в кінці фільму можна побачити і самого автора – 80-річного Пола Боулза.