19 грудня. Пам’ятні дати
За переказами, Миколай був єпископом у м. Мирі (Лікія) в ІV столітті. Народився він у християнській сім’ї і ще з раннього дитинства вирізнявся особливою побожністю, а священиком став у 19 років. Ще за життя був відомий тим, що примирював ворогів, захищав невинно засуджених, усіляко допомагав знедоленим. Від покоління до покоління переказували, що за свої добрі справи святий по смерті отримав від Бога дар постійно невидимо перебувати серед людей, чинити справедливість і допомагати в біді. Тому й шанують його як Миколая Чудотворця. Мощі святого з 1047 року й донині почивають у італійському місті Барі, куди потрапили після турецького завоювання Лікії. На українські землі шанування святителя Миколая прийшло разом з християнством і набуло значного поширення. Наприклад, тільки в Києві були відомі як чудотворні кілька ікон святого. Найвідоміші і найдавніші з них – образ Миколая Мокрого у Софії Київській, образи Миколая Доброго, Миколая Притиска та Миколая Набережного у парафіяльних Микільських церквах Подолу. Відомо, що святого особливо шанували запорозькі козаки. Своїм найпершим помічником святителя Миколая вважають мореплавці і взагалі мандрівники. Свято святого Миколи в Україні є особливо бажаним дитячим святом. Дітлахи знають, що у ніч з 18 на 19 грудня святий Миколай спускається з неба і залишає усім слухняним діткам під подушкою подарунки. А неслухам – різочки. Втім, цього майже ніколи не трапляється. На Миколая було заведено працювати на користь інших, особливо бідних і сиріт, але нічого не робити для себе. Від цього дня вже починали готуватися до Різдва. Під цю пору зима вже остаточно бере свої права. «Миколай бородою трусе, - говорить відоме прислів’я, - дорогу стеле». Для наших пращурів це була найщедріша пора – зібрано збіжжя, зроблено на зиму відповідні припаси, отже, можна було розрахуватися з боргами. Хто не встигав або не міг до цього дня віддати позички, то казали: «Коли ти мені не віддаси до Миколи, то вже не оддаси ніколи».
День адвокатури. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента № 1121/2002 від 2 грудня 2002 року, щорічно в цей день.
Події дня:
125 років тому (1890) на сцені Київського оперного театру відбулась постановка опери П.І. Чайковського «Пікова дама». На репетиціях і на прем’єрі був присутнім сам Чайковський. Партію Германа виконував відомий співак Михайло Медведєв – на клавірі «Пікової дами», подарованому незабаром співаку автором, було зроблено напис «Кращому Герману».
100 років тому (1915) в Петрограді Казимир Малевич уперше оприлюднив 39 безпредметних робіт, серед яких був і знаменитий «Чорний квадрат».
17 років тому (1998) Палата представників Конгресу США проголосувала за відставку президента Білла Клинтона, звинувативши його у неправдивих свідченнях під присягою і протидії правосуддю. Дебати з цього питання проходили впродовж 14 годин. Таким чином, Клинтон став другим в історії США президентом, проти якого було порушено процедуру імпічменту. 7 січня 1999 року, вдруге після 1868 року, коли подібну процедуру проходив президент Ендрю Джонсон, Сенат почав розгляд питання імпічменту президента. Згідно з конституцією США, голова Верховного суду країни (на той час Вільям Ренквіст) став головою засідання, а сенатори - членами журі. Для відставки президента необхідно було набрати дві третини голосів, але не було досягнуто навіть простої більшості за жодним з пунктів обвинувачення, і Білл Клинтон, як у свій час і Джонсон, зберіг за собою свою посаду.
Ювілеї дня:
185 років від дня народження Данила Лукича Мордовця (1830-1905), вітчизняного письменника, історика. З давнього козацького роду. У 1854 році закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Понад 30 років служив чиновником, переважно у Саратові, де 1854 року здружився із засланим туди М. Костомаровим. Тривалий час письменник служив у Міністерстві шляхів сполучення, був керівником канцелярії саратовського губернатора, редактором «Саратовских губернских ведомостей». У 1886 році вийшов у відставку. Був знайомий з Т. Шевченком, вдячну пам’ять про нього проніс через усе життя. Був одним з організаторів Шевченківських вечорів (1880-1904) у Петербурзі, Товариства ім. Т.Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах Петербурга, та Благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книг (1898, перший його голова). Написав спогади про М. Костомарова, М. Драгоманова, сприяв виданню творів українських письменників у Петербурзі, публікував у пресі статті на захист українського театру від нападок реакції, рецензії на вистави труп М. Кропивницького і П. Саксаганського, не раз виступав проти переслідувань і цензурних заборон української мови, за дозвіл викладати в школах рідною мовою. Іван Франко, оцінюючи творчість письменника, зазначав, що «Мордовець належить до великих майстрів української мови». Д.Л. Мордовець є автором історичної праці «Гайдамаччина», історичних романів «Двадцятий рік», «Соловецьке сидіння», «Господар Великий Новгород», «Сагайдачний», «Палій» та ін.
105 років від дня народження Жана Жене (1910-1986), французького письменника, драматурга. Автор п’єс «Балкон», «Негри», «Всюди стіни», «Служниці». «Писати про Жене – те ж саме, що намагатися вистежити і упіймати небезпечного злочинця – цей автор так само непомітно вислизає, оминаючи будь-які визначення і змінює образи… все його життя – захоплюючий детектив з карколомними поворотами сюжету», – так кажуть дослідники творчості французького письменника про нього самого. У французьку літературу Жана Жане – волоцюгу, злочинця і гомосексуаліста ввів не хто інший, як сам Жан-Поль Сартр. Згодом він напише відому книгу «Святий Жене, комедіант і мученик». Про Жене писатиме і Жак Дерріда («Похоронний дзвін» вийде у 1974 році, а з Жене вони познайомилися у 1968, відтоді і заприятелювали), та й багато хто інший. «У ньому водночас була якась неймовірна наївність і гострота, проникливість, що лякала – здавалось, він бачить тебе наскрізь, від нього нічого не можна приховати», - згадує про враження, яке справив на нього письменник Альбер Діші, заступник директора паризького Інституту сучасної літератури й автор фундаментальної біографії Жана Жене. Щоправда, більш відомою є біографія Жене періоду слави – роки ж дитинства, юності – оповиті густими сутінками. За законом лише у 2030 році французькі науковці матимуть право опублікувати документи, які нині зберігаються в архівах (зокрема, це стосується й досьє, яке знаходиться у дитячому притулку, куди Жана ще немовлям здала мати). Сам письменник не любив надто пильної уваги до власної персони. Останні роки свого життя письменник жив у Тунісі, багато подорожував по Близькому Сходу (палестинці, яких він підтримував у їхній боротьбі проти ізраїльтян і досі з теплотою згадують його) і задовго до сумнозвісних подій в Америці та Європі, пов’язаних з ісламським тероризмом, попереджав, що рано чи пізно ця проблема вийде за межі близькосхідного регіону і стане загрозою для цілого світу.
100 років від дня народження Едіт Піаф (справжнє ім’я Едіт Джованна Ґассіон; 1915-1963), видатної французької естрадної співачки. У Франції було і є чимало голосів – проникливих, хвилюючих, сильних, зворушливих, прекрасних, але таких як у Піаф – один. Саме голос Піаф є втіленням французької пісні, французького духу. Її голос однаково натхненно і урочисто лунав як під час виконання гімну батьківщині, так і під час виконання пісень любові. «У Піаф що не пісня, то гімн – урочисто і високо», - зазначив один із музичних критиків. Едіт була дитиною паризького дна. Мати – невдаха-співачка, батько – мандруючий акробат. Згодом він піде добровольцем на фронт Першої світової, а мати, кинувши чоловіка, залише дівчинку на своїх батьків. Бабуся, аби немовля не плакало, замість молока підливала до пляшечки вино. Потім з’явився батько й перевіз дочку до своєї матері в Нормандію. Та працювала кухаркою в борделі (за іншою версією сама була власницею закладу). Малій Едіт було там добре. Дівчата-повії її любили, всіляко догоджали, наряджали, пестили. Але виявилося, що Едіт майже сліпа. Рішуча бабця закрила на декілька днів заклад і у супроводі дівчат повезла Едіт у Лізьє до монастиря святої Терези, де прочани з усієї Франції просили зцілення. І сталося диво – дівчинка прозріла. Юність Едіт Піаф теж не була легкою – вона співала на паризьких вулицях і площах, у 17 років народила дівчинку, яка невдовзі померла, та й сама Едіт теж мало не померла тоді від грипу. В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле, власник кабаре «Жерніс» на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім’я – Піаф (на паризькому сленгу це значить «горобчик»). Успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Відтоді почалось стрімке сходження зірки Едіт Піаф, але справжній тріумф чекав на неї у повоєнний час. Її голос лунав у славетній концертній залі «Олімпія», з височини Ейфелевої вежі, у нью-йоркському Карнегі-Холл. Піаф декілька разів потрапляла в автокатастрофи, переживала глибокі депресії у зв’язку з нещасливим коханням; від болю, як фізичного так і душевного, рятувалася морфієм. Вона померла 47-річною від раку печінки. Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, а квітів було стільки, що люди були змушені йти по них як по килиму.
95 років від дня народження Миколи Даниловича Руденка (1920-2004), українського письменника, філософа, правозахисника, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка, Героя України (2000). Микола Руденко був одним із тих, чиїм ім’ям означене українське національне відродження 60-90-х років ХХ століття. Разом з Олесем Бердником та Оксаною Мешко він у 1976 році організував і очолив Українську групу сприяння виконанню гельсінських угод. Завдяки діяльності групи, до складу якої входили також Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші, за кордоном почали з’являтися матеріали про політичні репресії в Україні, про закриті судилища над патріотами. Ця група згодом стала Українською Гельсінською Спілкою і проіснувала три роки. Майже 40 українських патріотів-інтелігентів з неї пішли у тюрми й табори. Сам Руденко був засуджений до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.
Роковини смерті:
120 років з дня смерті Федора Степановича Цицурина (1814-1895), вітчизняного терапевта. Перший київський професор-терапевт, засновник медичної бібліотеки при Київському університеті. В 1844-1857 рр. очолював кафедру терапії Київського університету. Був президентом Варшавської медико-хірургічної академії. Учасник боротьби з холерою в Києві (1847), опублікував звіт про цю епідемію. Знав і неодноразово лікував Миколу Гоголя.
115 років з дня смерті Степана Носа (1829-1900), українського етнографа і письменника. Після закінчення медичного факультету Київського університету працював земським лікарем в Україні (зокрема, в Чернігові), в Росії та в Болгарії. Зібрані Носом численні прислів’я, приказки, пісні опубліковані частково в збірках А. Метлинського, П. Чубинського та ін. Автор оповідань з життя селян і козаків, розвідок з етнографії та народної медицини.
