7 грудня. Пам’ятні дати
Катерина Василівна Білокур (1900–1961) - видатна українська художниця, майстер декоративного розпису. Автор фантасмагоричних пейзажів та натюрмортів («Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950) та ін.). Доля цієї незвичайної, геніально обдарованої жінки – яскраве свідчення того, як віра в життя, відданість обраному шляху перемагає опір і несприйняття оточення, відчай. Мабуть, недарма народилася вона на Катерини – нескореність долі, сила духу теж були притаманні характерові художниці. Катерині Білокур вдалося створити свій унікальний, неповторний яскравий світ, живучи у безпросвітно похмурому й злиденному радянському селі. Вона малювала свої дивовижні натюрморти й пейзажі попри колективізацію, репресії, голодомори, війну, наче увіковічнюючи чисту й прекрасну душу України – яку не розстріляти, не затоптати й не заморити. Вона завжди проростатиме – квіткою, колосом. Білокур не здобула навіть початкової освіти. Читати, писати і малювати навчилася самотужки. Батьки забороняли їй вчитися, спалювали малюнки. Вона потайки виривала аркуші з школярського зошита молодшого брата й малювала. А ще брала шматочки полотна у матері, дошки – у батька. Пензлики робила сама. Її кумиром, святим був Тарас Шевченко. Якось, уже 30-річною, вона, боса помандрувала до Канева й молилася на могилі Шевченка, аби той допоміг їй стати художницею. Завжди перечитувала «Кобзар». Відомою Катерина Білокур стала у 40 років, коли відбулась її перша персональна виставка. Втім, цього могло б і не статися, не напиши вона листа відомій українській співачці Оксані Петрусенко. Якось Катерина Василівна почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Петрусенко. Той спів вразив її у саме серце, а ще, мабуть, вона інтуїтивно відчула споріднену душу. Тому написала співачці листа й додала малюнок – зламану гілку калини. Петрусенко листа одержала, а побачивши малюнок, одразу ж зрозуміла, що має справу з чимось справжнім і небанальним. Вона звернулася до Тичини, той порадив показати малюнок фахівцям з Центрального будинку народної творчості. Згодом до Білокур приїхала делегація з Полтавського обласного будинку народної творчості. Вони й організували виставку, яка викликала справжній фурор. Під час війни Катерина Білокур хворіла, була прикута до ліжка. Потім був голод 1947 року, коли багато хто з односельців помер, а її сім’ю врятували декілька колосків. Саме цим колоскам художниця присвятить картину «Цар-Колос», увіковічнивши на полотні скромне колосся пшениці. У 1954 році вісім картин художниці експонуватимуться на виставці в Луврі, удостояться компліменту Пікассо. Три картини, серед яких був і «Цар-Колос», назавжди залишаться за кордоном – їх викрадуть. 1977 року в селі Богданівка (батьківщина К. Білокур) відкрито музей-садибу художниці. На мольберті в її кімнаті – недописана картина – розкішні жоржини на синьому тлі.
Православні християни цього дня вшановують пам’ять великомучениці Катерини. Святій Катерині випало жити під час жахливих гонінь на християн. Донька правителя міста Александрії Єгипетської за часів імператора Максиміна була надзвичайно красива й розумна, здобула блискучу освіту. Їй було 17 років, коли вона прийняла християнську віру і відтоді проповідувала вчення Ісуса Христа. За наказом імператора Максиміна, після тривалих умовлянь відректися від Христа, кати кинули її до в’язниці і тримали без їжі і води. Згодом її було піддано колесуванню, але блискавка вщент зруйнувала пекельну машину. Тоді їй відтяли голову. Мощі святої Катерини перенесли на Синайську гору. Зараз на тому місці стоїть монастир Святої Катерини (ІV ст., об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), куди приїжджають паломники з усього світу (зокрема й з України), аби вклонитися силі духу й вірі в Бога святої великомучениці. Місцеві ченці усім прочанам дарують скромні «обручки Катерини» – на згадку про відвідини святині. Нині студенти, філософи, науковці, проповідники вшановують святу Катерину як свою небесну покровительку. В Україні ж свято Катерини – це, передусім, жіноче свято, яке здавна вважали Днем жіночої долі. Сподіваючись на допомогу святої Катерини, дівчата і жінки просили її про щасливий шлюб і злагоду в сім’ї. Вважається, що вона опікується долею незаміжніх дівчат, а також вагітних, які просять у неї легких пологів. За традицією на Катерини молоді дівчата збирались на вечорниці і ворожили, аби дізнатись, що ж готує їм доля. Та й хлопці цього дня перед службою Божою дотримувались строгого посту і щиро молилися, аби Бог їм дав хорошу дружину, роботящу, не ледачу, до того ж лицем пригожу і до чоловіка лагідну.
День місцевого самоврядування. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента № 1250/2000 від 25 листопада 2000 року.
Події дня:
74 роки тому (1941) ударне з'єднання японського імператорського флоту під командуванням віце-адмірала Наґумо Тюїті завдало авіаційних ударів по військовій базі на острові Оаху і по кораблях ВМФ США, що стояли на якорі в гавані Перл-Харбор. Двома хвилями атак японцями було потоплено 4 лінкори, 2 есмінці, 1 мінний загороджувач та 188 літаків; ще 4 лінкори, 3 легких крейсери, 1 есмінець і 159 літаків отримали значні пошкодження. 2403 американця було вбито і 1178 поранено. Із 32 батарей берегової оборони тільки 8 відкрили вогонь по агресору і японці втратили лише 29 літаків і 64 людини (55 льотчиків та 9 підводників); ще один японець попав у полон. Успіх нападу на Перл-Харбор перевершив сподівання керівництва Японії - він на півроку нейтралізував тихоокеанський флот США і дав можливість захопити більшу частину Південно-Східної Азії, включаючи Гонконг, Бірму, Голландську Ост-Індію, Сингапур та Філіппіни. Для США Перл-Харбор став повною несподіванкою і приводом до вступу в Другу Світову війну - 8 грудня вони оголосили війну Японії, у відповідь на що 11 грудня їм війну оголосили Німеччина та Італія. Кожного року в США проходить Національний день пам’яті Перл-Харбора.
45 років тому (1970) холодного похмурого дня у Києві хоронили українську художницю, правозахисницю Аллу Горську (1929-1970), вбиту радянськими спецслужбами у Василькові 28 листопада. На похорон прийшла сила-силенна людей. За словами сучасників, всюди були квіти, а ще – калина – море калини. Калиною були переплетені вінки, невеличкі гірлянди з калини були на домовині, кожному до грудей приколювали чорну стрічку з гроном калини. Леопольд Ященко згуртував хор, який співав поховальних козацьких пісень. Іван Гель у прощальному слові над Аллиною труною процитував Гемінґвея: «Не питай, по кому дзвонить дзвін, його подзвін – по тобі». Плакав Сверстюк, Опанас Заливаха, Світличні… «Складалося враження, що то не Аллину труну опускали в землю, не її ховали – хоронили всю українську інтелігенцію», - згадуватиме у спогадах Ірина Жиленко. І дійсно: попереду на шістдесятників чекала нова хвиля терору – тюрми, табори, каторга.
27 років тому (1988) у Вірменії стався потужний землетрус магнітудою 7,2 бали (в епіцентрі до 10 балів). У результаті землетрусу, що охопив близько 40% території країни, було повністю зруйновано місто Спітак, частково зруйновані міста Ленінакан (Гюмрі), Степанаван, Кіровакан (Ванадзор) і ще близько 400 населених пунктів. Землетрус забрав життя понад 25 тисяч чоловік, були поранені близько 15 тисяч і більше 500 тисяч залишилось без даху над головою
20 років тому (1995) американська міжпланетна станція «Галілей», запущена 19 жовтня 1989 року, вийшла на орбіту навколо планети-гіганта Юпітер і стала першим в історії штучним супутником однієї з зовнішніх планет Сонячної системи. Припинила своє існування 21 вересня 2003 року, увійшовши по команді з Землі у щільні шари атмосфери Юпітера.
Ювілеї дня:
110 років від дня народження Джерарда Петера Койпера (1905-1973), нідерландського і американського астронома. Відкрив супутники Урана – Міранду (1948), Нептуна – Нереїду (1949), вуглекислий газ в атмосфері Марса, атмосферу у супутника Сатурна – Титана. Виявив багато подвійних зірок і білих карликів.
Роковини смерті:
145 років з дня смерті Михайла Михайловича Вербицького (1815-1870), українського композитора, хорового диригента, священика, одного з перших українських професійних композиторів у Галичині; одного з авторів пісні «Ще не вмерла Україна» («Ще не вмерла України і слава, і воля…»), що є нині Державним Гімном України. Народився Михайло Вербицький у с. Улючі на Львівщині у сім’ї священика. Музичну освіту здобув у Співацькій школі (1829-1833) в Перемишлі, Львівській духовній семінарії (1833-1842). У 40-х роках працював регентом церковних хорів у Львові та Перемишлі. З 1852 року був священиком у с. Млини. Михайло Вербицький є одним із перших професійних композиторів Західної України ХІХ ст. У його творчому доробку 12 «симфоній-увертюр» (1855-1856), в яких використано народні мелодії (коломийки), два полонези, вальс, декілька опер, музика до п’єс, церковні твори, хори та пісні. Він є також автором «Школи для шестиструнної гітари», статей на музичну тематику. Цікаво, що музику пісні «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського М. Вербицький написав спочатку для солоспіву в супроводі гітари, а вже згодом розробив її для хору. Видатний композитор сучасності Валентин Сильвестров в інтерв’ю газеті «День» зауважив: «Гімн України – дивовижний. Спочатку він начебто не справляє враження, але це лише на перший погляд. Насправді його створив Михайло Вербицький – церковний композитор середини ХІХ століття. Він жив в Австрійській монархії, мабуть, дуже любив Шуберта, у нього був мелодійний дар – це помітно з його літургій. Він був церковним композитором. І ось цю патріотичну пісню він теж створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: це – гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам’ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають».
79 років з дня смерті Василя Семеновича Стефаника (1871-1936), українського письменника, громадського діяча (був депутатом Австрійського парламенту від Галичини), визначного майстра психологічної новели, зокрема діалогу. Видав збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905). Радянський уряд у 1928 році призначив Стефанику персональну довічну пенсію, в обмін за це всіляко намагаючись «пофарбувати» його в «червоного» письменника і зробити «полум’яним революціонером». Від пенсії митець у 1933 році відмовився, коли дізнався про штучно створений голод та про репресії «совєтів» проти української інтелігенції. У відповідь на цей сміливий вчинок ім’я письменника в радянській Україні не згадували майже до початку 40-х років.
40 років з дня смерті Торнтона Нівена Уайлдера (1897-1975), американського прозаїка, драматурга, критика. Класик світової літератури ХХ ст. Популярність здобув після повісті «Міст короля Людовіка Святого» (Пулітцерівська премія). Уайлдер писав спокійно і розмірено, так само як і жив. Його проза вишукана, старомодна й книжна: знайдеться не багато сторінок у його книжках, які б не відсилали читача до класичних гуманітарних традицій. Серед кращих творів – роман «Березневі іди» (художня реконструкція останніх місяців життя Цезаря) та американська сага «День восьмий». Крім цього, Уайлдер – автор численних експериментальних коротких п’єс на міфологічні та історичні сюжети. Йому належить також оснований на п’єсі австрійського комедіографа І. Нестора фарс «Сваха», перероблений згодом в популярний бродвейський мюзікл «Хелло, Доллі!»
